ДЕРЖАВНА КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧА СЛУЖБА УКРАЇНИ

Б ібліотечка працівника кримінально-виконавчої інспекції

В.Д. Шкадюк

Організація виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі та здійснення контролю за поведінкою осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням, а також звільнених від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років

Методичний посібник

ББК: 67.409 (4 Укр) О 64

Рекомендовано до друку Науково-методичною радою Держаного департаменту України з питань виконання покарань (протокол № 2 від 06.07.2006)

О 64 Методичний посібник: Організація виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, здійснення контролю за поведінкою осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням, та звільнених від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років /автор: В.Шкаднж /, К., 2007- 242 с.

Рецензенти:

Степанюк А.Ф., доктор юридичних наук, професор Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого, професор кафедри кримінології та кримінально-виконавчого права, декан факультету підготовки фахівців для кримінально-виконавчої системи України;

Богатирьов І.Г., доктор юридичних наук.

Організація виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, та здійснення контролю за поведінкою осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням, звільнених від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, є важливою складовою забезпечення процесу виконання кримінальних покарань, що містить у собі основні засади державної політики, забезпечення захисту законних прав і свобод громадян.

Рівень організації цієї роботи визначається фаховою підготовкою працівників кримінально-виконавчої інспекції і, в першу чергу, знанням ними вимог нормативно-правових актів, які регламентують цю роботу, володіння практичними навичками та вміннями, що дозволяють ефективно впроваджувати свої знання при виконанні функціональних обов'язків.

Методичний посібник містить положення державних та відомчих нормативно-правових актів, які визначають напрямки і організацію виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, здійснення контролю за поведінкою осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням, та звільнених від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, працівниками кримінально-виконавчої інспекції.

За загальною редакцією Калашник Н.Г.,

заступника Голови Державного департаменту України з питань виконання покарань, доктора педагогічних наук, професора

ББК: 67.409 (4 Укр)

© Управління кримінально-виконавчої інспекції, 2007

Від автора

Основні напрями сучасної кримінальної політики України знайшли як­найповніше відображення у Кримінальному і Кримінально-виконавчому ко­дексах України. Суть цих напрямів полягає в посиленні боротьби з тяжкими і особливо тяжкими злочинами при одночасному пом'якшенні заходів кримі­нальної відповідальності до осіб, які вперше притягуються до відповідально­сті за злочини невеликої і середньої тяжкості.

У плані гуманізації відповідальності це проявилось, перш за все, у збі­льшенні передбачених Кримінальним кодексом України видів покарань, які є альтернативою покаранню у виді позбавлення волі на певний строк. Більше двох третин статей Кримінального кодексу України передбачають покарання, не пов'язані з позбавленням волі. Одні з цих видів покарань застосовувалися в Україні впродовж багатьох років (наприклад, штраф, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, виправні роботи), а інші є новими для українського кримінального законодавства (громадські роботи, обмеження волі, арешт).Крім того, як додаткові передбачені такі по­карання, як позбавлення військового спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу і конфіскація майна.

Кримінальним кодексом також скасовані такі кримінально-правові ін­ститути, як умовне засудження і засудження з відстрочкою виконання виро­ку, які замінені звільненням від відбування покарання з випробуванням.

На 1 січня 2007 року в установах виконання покарань та слідчих ізоля­торах утримується близько 160 тис. осіб. Кількість осіб, які знаходяться в мі­сцях позбавлення волі, складає по Україні 416 осіб на 100 тис. населення, що є одним з найвищих показників у Європі.

Динаміка виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, ха­рактеризується таким чином: при отриманні Україною незалежності у 1991 році кримінально-виконавчою інспекцією виконувалось судових рішень сто­совно 61,3 тис. засуджених осіб, у 1995р. — 83,4, 2000р. — 137,4, а у даний час - 160 тис. При цьому слід зазначити, що у 2002 році питома вага осіб, засу­джених до позбавлення волі, складала 31,4 %, у 2006 році - 24 %, а в попере­дні роки їх кількість складала 35 - 37 %, що є одним з найвищих показників у Європі.

На сьогоднішній день ще залишається значною кількість насильниць­ких та організованих злочинів, корупції а також тяжких злочинів, що викли­кає у пересічних громадян почуття стурбованості. Значна їх частина пропо­нує розширити спектр застосування більш жорстких санкцій, спрямованих на позбавлення волі, що потребує автоматичного збільшення грошових витрат на їх утримання.

На формування такої громадської думки впливає недостатня інформо-ваність пересічних громадян про ефективність покарань, не пов'язаних з по­збавленням волі, та про негативні наслідки позбавлення волі (соціальні, мо­ральні, психологічні, економічні, демографічні та медичні), які свідчать про те, що позбавлення волі не є ефективним методом боротьби зі злочинністю.

Особи, які знаходяться в місцях позбавлення волі, не завжди перевихо­вуються, а навпаки проходять "школу" злочинності, після чого "бумерангом" повертаються проти того самого суспільства. Це призводить до вчинення ни­ми повторних злочинів та повторного засудження.

Перш за все, тенденція до застосування позбавлення волі призводить до переповнення установ виконання покарань та значних витрат на утриман­ня засуджених, суттєво ускладнює процес перевиховання засуджених, а та­кож не дає їм можливості безболісно адаптуватися в суспільстві після звіль­нення з місць позбавлення волі.

На даний час у місцях позбавлення волі знаходиться більше 50 відсот­ків засуджених до незначних строків покарання.

Утримання злочинця в місцях позбавлення волі потребує значних ма­теріальних затрат (охорона, медичне обслуговування та харчування, оплата праці працівників установ та ін.). Із бюджету виділяється 120 гривень в мі­сяць на утримання в місцях позбавлення волі одного засудженого. З ураху­ванням зарплати працівників та інші нужди витрачається значно більше кош­тів, тоді як на утримання засуджених до покарань, не пов'язаних з позбав­ленням волі, такі кошти не потрібні, а навпаки, наприклад, із заробітку засу­джених до виправних робіт відраховується встановлені судом відсотки заро­бітної плати в доход держави, засуджені до громадських робіт взагалі пра­цюють безкоштовно на користь суспільства, кошти потрібні тільки на зар­плату працівника кримінально-виконавчої інспекції.

При цьому, не враховується ще і такий фактор - у що обходиться мо­ральна та соціальна адаптація засуджених до позбавлення волі.

З викладеного вище видно, що погрібно більш широко застосовувати на практиці альтернативні позбавленню волі покарання, які довели свою ефективність у багатьох країнах світу, що сприяє зменшенню кількості осіб, які знаходяться в місцях позбавлення волі, а також коштів на їх утримання.

Кримінальний кодекс України надає можливість застосовувати широ­кий спектр покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, 2/3 статей Криміна­льного кодексу України передбачають альтернативні покарання. Крім цього, до більшості засуджених до позбавлення волі може бути застосовано звіль­нення від відбування покарання з випробуванням, а до вагітних жінок і жі­нок, які мають дітей віком до трьох років, — звільнення від відбування пока­рання. Суд при вирішення питання про звільнення враховує характер і тяж­кість вчиненого злочину, а також соціальну небезпечність злочинця.

Засуджені до покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, знаходяться весь час у суспільстві і не потребують значних витрат на їх утримання та ре-соціалізацію.

До цього часу місця позбавлення волі знаходяться під пильною увагою громадськості та міжнародних правозахисних організацій, а соціально-правовий стан засуджених до покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, мало кого цікавило.

Засоби масової інформації ще не в повному обсязі висвітлюють ефек­тивність застосування покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, навпаки,

створюють хибне враження що особи, засуджені до таких покарань, не поне­сли відповідного покарання.

При засудженні до покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, є ще ряд труднощів, однією з яких є відчуття того, що злочинець залишається на волі, ніщо не стримує його проти продовження своєї злочинної діяльності. Але це не так, тому що більшість осіб, засуджених до таких покарань вчиня­ють злочини вперше, необдумано та з необережності. Як свідчить практика, лише близько одного відсотка осіб, засуджених до покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, вчиняють нові злочини під відбування таких покарань.

Суди не завжди застосовують покарання, не пов'язані з позбавленням волі, за злочини, де в санкціях статті є вибір, а віддають перевагу позбавлен­ню волі.

При виконанні покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, необхідно вживати заходів щодо забезпечення дієвого нагляду за поведінкою засудже­них, захисту суспільства від злочинця, реабілітації злочинця в очах пересіч­них громадян та попередження вчинення нових злочинів особами, які знахо­дяться на обліку кримінально-виконавчої інспекції.

Під час проведення із засудженим виховної роботи необхідно сприяти розвитку у засудженого почуття особистої відповідальності і дисципліни, до­помагати йому реінтегрувати в якості правослухняного громадянина у суспі­льстві, а також усувати перешкоди, які перешкоджають реабілітації засудже­ного у суспільстві.

Однією із найважливіших умов підвищення ефективності роботи пра­цівників кримінально-виконавчої інспекції є широке залучення до виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, громадськості, волонтерів, а також проведення цілеспрямованих публікацій і програм у засобах масової інформації та телебачення.

Участь громадськості у виправленні і перевихованні засуджених закрі­плено у Кримінально-виконавчому кодексі України. Участь громадськості у виправленні й перевихованні засуджених у діяльності органів і установ при виконанні покарань, є частиною програми перетворення в життя принципу демократизму кримінально-виконавчого права. Вона є одним із засобів за­безпечення законності при виконанні покарань, служить підвищенню ефек­тивності досягнення цілей кримінального покарання, повернення засуджених до нормального соціального життя.

Здійснення завдань, що стоять перед громадськістю, забезпечується рі­зними формами її діяльності. У першу чергу це спостережні комісії та комісії в справах неповнолітніх, а також у виправленні та перевихованні засуджених громадськість може брати участь і в інших формах, які не передбачені Кри­мінально-виконавчим кодексом, але відповідають загальним положенням і принципам виконання покарань, встановленим законодавством України.

Виконуються покарання, не пов'язані з позбавленням волі (позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, виправні ро­боти, громадські роботи) та здійснюється контроль за поведінкою звільнених від відбування покарання з випробуванням стосовно 160 тис. осіб, з яких бі­льше 7 тис. неповнолітні.

В Україні застосовуються всі види покарань, не пов'язаних з позбав­ленням волі, у тому числі й громадські роботи. У 2002 році громадські робо­ти відбували 1794 засуджених, у 2003 році - 2759, у 2004 році - 3424, у 2005 році - 3434, у 2006 році - 5829.

З об'єктивних причин має місце тенденція до скорочення застосування покарання у виді виправних робіт. Основною причиною є те, що більше двох третин осіб, які притягуються до кримінальної відповідальності, не мають постійного місця роботи. У даний час кількість засуджених до цього виду покарання складає 5,1'тис. осіб.

Найбільш численною групою засуджених, стосовно яких виконуються судові рішення кримінально-виконавчою інспекцією є особи, звільнені від відбування покарання з випробуванням - 146,2 тис. осіб.

Криміногенний склад засуджених, які відбувають покарання, не пов'я­зані з позбавленням волі, характеризується таким чином: за злочини, відне­сені до категорії тяжких або особливо тяжких, альтернативні види покарання застосовані до 72,7 тис. осіб, кримінально-виконавчою інспекцією виконува­лося судові рішення стосовно 34,1 тис. осіб, засуджених за злочини, пов'язані з незаконним обігом наркотиків, 18,1 тис. осіб, раніше судимих до позбав­лення волі, зокрема 7,5 тис. - неодноразово. Але переважна більшість - це особи, засуджені за злочини невеликої і середньої тяжкості.

Чинним законодавством України виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, покладено на кримінально-виконавчу інспекцію, яка не виконує покарання у виді штрафу, службових обмежень для військовослуж­бовців і конфіскації майна.

Кримінально-виконавча інспекція - це основна ланка у структурі дер­жавних органів, яка здійснює контроль за виконанням покарань, не пов'яза­них з позбавленням волі, і виконує із засудженими роботу, спрямовану на формування у них правослухняної поведінки і стимулювання до становлення на життєву позицію, що відповідає суспільним нормам і інтересам.

Штатна чисельність кримінально-виконавчої інспекції складає 2152 працівники, що складає 29 відсотків від потреби, при цьому середнє наван­таження на одного працівника становить 75 засуджених, що змушує їх пра­цювати з дуже високим рівнем інтенсивності. У ряді регіонів навантаження ще вище.

Повторна злочинність осіб, які відбувають покарання, не пов'язані з по­збавленням волі складає близько одного відсотка.

Усвідомлюючи необхідність розширення застосування покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, підвищення якості контролю за поведінкою засуджених до альтернативних видів покарання, за ініціативою Департаменту у 2003 році Верховною Радою України прийнято Закон про збільшення пер­соналу кримінально-виконавчої інспекції до 5% від чисельності засуджених, які перебувають у них на обліку.

Проведена протягом останніх років послідовна реформа кримінально-виконавчої системи України дозволяє зробити ряд суттєвих кроків по рефор­муванню кримінально-виконавчої інспекції та гуманізації відбування кримі­нальних покарань, альтернативних позбавленню волі.

Одним з напрямів реформування пенітенціарної системи України є створення на базі кримінально-виконавчої інспекції служби пробації, яка існує у більшості країн Європи, де співвідношення засуджених до позбавлення волі та осіб, що перебувають на обліку служби пробації, складає 1:2.

Основною відмінністю служби пробації від існуючої у нас кримінально-виконавчої інспекції є цілеспрямована соціально-виховна та психологічна ро­бота із засудженими, з широким залученням державних та громадських орга­нізацій.

Департаментом активно вивчається європейський досвід функціонуван­ня пробації, зокрема Швеції. Підготовлено відповідні пропозиції щодо ство­рення аналогічної служби в Україні..

Посібник розроблено відповідно до вимог Конституції України, Кримі­нального кодексу України, Кримінально-процесуального кодексу України, Кримінально-виконавчого кодексу України, Кодексу України про адміністра­тивні правопорушення, Кодексу законів про працю України, спільного нака­зу Державного департаменту України з питань виконання покарань та Мініс­терства внутрішніх справ України від 19.12.2003 № 270/1560, спільного нака­зу Державного департаменту України з питань виконання покарань, Мініс­терства внутрішніх справ України і Міністерства праці та соціальної політи­ки від 12.12.2003 № 250/1562/342, постанов Пленуму Верховного Суду Укра­їни, інших законодавчих та нормативно-правових актів і у відповідності з міжнародним законодавством.

У цьому Посібнику відповідно до статті 13 Кримінально-виконавчого кодексу України визначаються порядок виконання покарань у виді позбав­лення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, гро­мадських і виправних робіт та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань, здійснення контролю за поведінкою осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням, звільнених від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, організації ро­боти підрозділів кримінально-виконавчої інспекції щодо направлення осіб, засуджених до покарання у виді обмеження волі, до кримінально-виконавчих установ відкритого типу.

Відповідно до статті 322 Кодексу України про адміністративні право­порушення визначається порядок виконання адміністративного стягнення у виді виправних робіт.

Законодавчі та нормативно-правові акти, на основі яких розробля­вся Посібник:

• Конституція України від 28.06.1996р.

• Закон України від 23.06.2005 № 2713-IV „Про Державну кримінально- виконавчу службу України".

. • Закон України від 21.01.1994 № 3857-ХІІ „Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України".

• Закон України від 15.11.1996 № 504/96-ВР „Про відпустки".

• Закон України від 24.07.1998 №61-XIV „Про амністію".

• Закон України від 20.12.1990 № 565-ХІІ „Про міліцію".

• Закон України від 11.12.2003 № 1382-ІУ „Про свободу пересування та віль­ ний вибір місця проживання в Україні".

• Закон України від 24.07.1998 № 392/96-Вр „Про застосування амністії в Україні".

• Закон України від 21.05.1997 № 280/97-Вр „Про місцеве самоврядування в Україні".

• Закон України від 21.06.2001 № 2558-ІП „Про соціальну роботу з дітьми та молоддю".

• Закон України від 19.06.2003 № 966-ІУ „Про соціальні послуги".

• Закон України від 10.07.2003 №1104- IV „Про соціальну адаптацію осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк".

• Кримінальний кодекс України /прийнятий Верховною Радою України 05.04.200ір./.

• Кримінально-процесуальний кодекс України /прийнятий Верховною Радою УРСР 28.12.1960р./.

• Кримінально-виконавчий кодекс України /прийнятий Верховною Радою України 11.07.2003р./.

• Кодекс України про адміністративні правопорушення /прийнятий Верхов­ ною Радою УРСР 7.12.1984р./.

• Кодекс законів про працю України /прийнятий Верховною Радою УРСР 10.12.1971р./.

: • Указ Президента України від 31.07.1998 № 827/98 „Про Положення про Державний департамент України з питань виконання покарань".

• Указ Президента України від 12.04.2000 №588/2000 „Про затвердження По­ ложення про порядок здійснення помилування".

• Наказ Державного департаменту України з питань виконання покарань та Міністерства внутрішніх справ України від 19.12.2003 №270/1560 „Про за­ твердження Інструкції про порядок виконання покарань, не пов'язаних з по­ збавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань", зареєстрований у Міністерстві юстиції України 9.01.2004р. за № 16/8615.

• Наказ Державного департаменту України з питань виконання покарань, Мі­ ністерства внутрішніх справ України і Міністерства праці та соціальної полі­ тики від 12.12.2003 № 250/1562/342 „Про порядок взаємодії органів і установ виконання покарань, територіальних органів внутрішніх справ та центрів за­ йнятості населення щодо надання особам, які звільнені від відбування пока-

рання, допомоги в трудовому і побутовому влаштуванні, соціальній адапта­ції", зареєстрований у Міністерстві юстиції України 9.01.2004р. за № 6/8605. Наказ Міністерства внутрішніх справ України від 20.10.2003 №1212 „Про за­твердження Положення про службу дільничних інспекторів міліції в системі Міністерства внутрішніх справ України", зареєстрований у Міністерстві юс­тиції України 11.11.2003р. за № 1031/8352.

Наказ Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, Держаної податкової адміністрації України, Державного департаменту України з пи­тань виконання покарань від 29.06.1999 №34/5/22/103/512/326/73 „Про за­твердження Інструкції про порядок виконання європейських конвенцій з пи­тань кримінального судочинства", зареєстрований у Міністерстві юстиції України 7.07.1999р. за № 46/3739. Наказ Державного департаменту України з питань виконання покарань від

21.11.2001 № 212 „Про утворення кримінально-виконавчої інспекції та її ор­ ганів".

Наказ Державного департаменту України з питань виконання покарань від 30.03.2007 № 68 „Про затвердження Положення про управління криміналь­но-виконавчої інспекції Державного департаменту України з питань вико­нання покарань". Наказ Державного департаменту України з питань виконання покарань від

27.03.2002 № 82 „Про затвердження Переліку органів кримінально- виконавчої інспекції Державного департаменту України з питань виконання покарань для виготовлення гербових печаток та кутових штампів".

Наказ Державного казначейства України від 08.05.2001 № 73 „Про затвер­дження Порядку списання кредиторської заборгованості бюджетних уста­нов, строк позовної давності якої минув", зареєстрований у Міністерстві юс­тиції України 29.05.2001р. за№ 458/5649.

Наказ Міністерства України у справах сім'ї, молоді та спорту, Державного департаменту України з питань виконання покарань від 28.10.2005 № 2559/177 „Про затвердження Порядку взаємодії центрів соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді і установ виконання покарань у проведенні соціа­льної роботи з неповнолітніми та молоддю, які відбувають покарання в цих установах і звільняються з них" зареєстрований у Міністерстві юстиції Укра­їни 25.11.2005 р. за № 1425/11705.

Наказ Державної судової адміністрації України від 27.06.2006 № 68 „Про затвердження інструкції з діловодства в місцевому загальному суді", зареєс­трований у Міністерстві юстиції України 24.07.2006р. за № 860/12734. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2003 № 7 „Про прак­тику призначення судами кримінального покарання".

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 26.04.2002 № 2 „Про умо­вно-дострокове звільнення від відбування покарання і заміну невідбутої час­тини покарання більш м'яким".

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 10.12.2004 №18 „Про вне­сення змін до постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2003 № 7 „Про практику призначення судами кримінального покарання". Постанова Пленуму Верховного Суду України від 26.04.2002 №5 „Про судо­ву практику у справах про хабарництво".

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 03.06.2005 № 7 „Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування".

Угода про соціальну діяльність державного центру соціальних служб для молоді та державного департаменту України з питань виконання покарань від 17.06.2003.

Положення про порядок взаємодії центрів соціальних служб для молоді та виховно-трудових колоній щодо здійснення соціального супроводу засуджених, які відбувають покарання у виховно-трудових колоніях, та осіб, які звільнилися з них.

Всеобшая декларация прав человека, принята и провозглашена резолюцией 217 А (III) Генеральний Ассамблеи от 10.12.1948 года.

Минимальньїе стандартнне правила Организации Обьединенньїх Наций в отношении мер, не связанньїх с тюремним заключением /Токийские прави­ла/ /Принятьі 14.12.90 Резолюцией 45/'110 Генеральний Ассамблеи ООН/.

Розділ І

Виконання покарання у виді позбавлення

права обіймати певні посади або займатися

певною діяльністю

Покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або за­йматися певною діяльністю є альтернативним позбавленню волі видом по­карання.

Такий вид покарання, як позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, викладений у статті 55 Кримінального кодексу України, є одним із видів покарання, який застосовується як основне, так і додаткове.

В особливій частині Кримінального кодексу України передбачено за­стосування покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю у 82 статтях із 447 /18,3%/. Крім цього, призна­чення такого виду покарання можливе також і у випадках, коли воно не пе­редбачено у санкції статті Кримінального кодексу України.

Застосування покарання у виді позбавлення права обіймати певні поса­ди або займатися певною діяльністю насамперед викликане протиправним здійсненням особою певних трудових функцій. Позбавляючи громадян прав, які вони мають при виконанні посадових повноважень чи займаючись пев­ною діяльністю, здійснюється охорона суспільних відносин у сфері застосу­вання праці. Важливе значення при цьому має не тільки каральний і вихов­ний вплив на осіб, які вчинили злочини, пов'язані з посадовими чи професій­ними обов'язками, а й попередження подібних порушень з боку інших гро­мадян.

Для визначення змісту покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю велике значення має з'ясування реального змісту обмежень, які покладаються на засудженого. Насьогодні досить розповсюдженою є думка про незначний вплив цього по­карання на засуджених. Проте, розглядаючи правообмеження, яке тягне це покарання, та забезпечуючи його належне виконання можна добитися висо­кої ефективності.

Одним із основних правообмежень є позбавлення засудженого права займатися звичною для нього професійною діяльністю. Набуття нових про­фесійних навичок потребує не тільки перенавчання, але більшого чи меншо­го досвіду практичної роботи.

Відомо, що наявність у людини певних здібностей означає придатність її до певної діяльності. Оскільки право займатися відповідною діяльністю по­збавляються особи, які пропрацювали за певною професією досить тривалий

час, то таке покарання для них є досить відчутним. Зважаючи на це, індиві­дуалізація покарання має особливе значення.

Керуючись постановою Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2003 № 7 „Про практику призначення судами кримінального покаран­ня" рекомендовано, що відповідно до статті 55 Кримінального кодексу Укра­їни позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльніс­тю застосовується як додаткове покарання лише в тих випадках, коли вчи­нення злочину було пов'язане з посадою підсудного або із заняттям ним пев­ною діяльністю.

Це покарання призначається у межах, установлених санкцією статті /частини статті/ Кримінального кодексу України, за якою підсудний визна­ний винним, а якщо воно нею не передбачене, - в межах, установлених стат­тею 55 Кримінального кодексу України. Та обставина, що до постановлення вироку підсудний вже не обіймав посаду або не займався діяльністю, з якими було пов'язане вчинення злочину, не є перешкодою для застосування цього покарання.

Рішення про позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю має бути чітко сформульоване в резолютивній частині вироку, для того щоб не виникло жодних сумнівів під час виконання остан­нього. Якщо у санкції статті /частині статті/ Особливої частини Кримінально­го кодексу України зазначено характер посад або вид діяльності /наприклад, статті 286, 287/, рішення про призначення додаткового покарання, наведене в резолютивній частині вироку, повинно відповідати змісту цієї санкції.

Позбавлення права керувати транспортними засобами може бути при­значене судом як додаткове покарання незалежно від того, що особа вже по­збавлена такого права в порядку адміністративного стягнення. Однак суд не-вправі призначити це покарання особі, яка не має права керувати транспорт­ними засобами.

Виконання покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, призначеного як основне покарання, а та­кож як додаткове до основних покарань покладається на кримінально-виконавчу інспекцію, а проведення індивідуально-профілактичної роботи за місцем проживання засудженої особи з метою її виправлення та недопущен­ня учинення нею нового злочину — на органи внутрішніх справ /частина 1 статті 30 Кримінально-виконавчого кодексу У країни/.

Виконання покарання у виді позбавлення права обіймати певні по­сади або займатися певною діяльністю включає в себе:

• облік засуджених осіб;

• контроль за додержанням вимог вироку суду засудженою особою, власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом за місцем роботи засудженої особи, а також органом, що має право анулювати дозвіл на зайняття відповідним видом дія­ льності, яка заборонена засудженій особі;

• ужиття заходів щодо припинення порушень вимог вироку суду;

• винесення подання органу внутрішніх справ щодо здійснення при­ воду засуджених осіб, які не з'явилися за викликом до кримінально- виконавчої інспекції без поважних причин;

• організацію початкового розшуку засуджених осіб, місцезнахо­ дження яких невідоме, та надсилання матеріалів до органів внутрі­ шніх справ для оголошення розшуку таких засуджених осіб;

• здійснення інших заходів, передбачених законом.

Підрозділи кримінально-виконавчої інспекції для виконання покладе­них на них функцій використовують гербову печатку та штамп, а їх праців­ники мають право видавати довідки та підписувати інші документи, які учи­няються під час виконання покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю /наказ Державного департа­менту України з питань виконання покарань від 27.03.2002 № 82, спільний наказ Державного департаменту України з питань виконання покарань та Мі­ністерства внутрішніх справ України від 19.12.2003 270/1560/.

Засуджені виконують обов'язки та користуються всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, визначених законодавством України і встановлених вироком суду /частина 2 статті 7 Кримінально-виконавчого ко­дексу України/.

Обчислення строку покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю

Строк покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, призначеного як основне покарання, обчислю­ється з дня набрання вироком законної сили /частина 3 статті 401 Криміналь­но-процесуального кодексу України/.

Покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займа­тися певною діяльністю, призначеного як додаткове покарання до арешту, обмеження волі або позбавлення волі на певний строк поширюється на весь час відбування основного покарання і, крім цього, на строк, установлений вироком суду, що набрав законної сили. При цьому строк додаткового пока­рання обчислюється: з моменту відбуття основного покарання, а при призна­ченні покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займа­тися певною діяльністю як додаткового до інших основних покарань, а також у разі застосування статті 77 Кримінального кодексу України - з моменту на­брання вироком законної сили /частина 3 статті 55 Кримінального кодексу України/.

Обов'язки адміністрації установи виконання покарань

Адміністрація установи виконання покарань, у якій відбуває основний вид покарання особа, засуджена також до додаткового покарання у виді по-

збавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, не може залучати засуджену особу до роботи, яку їй заборонено виконувати /частина 3 статті ЗО Кримінально-виконавчого кодексу України/.

За двадцять днів до закінчення строку покарання, а у разі умовно-дострокового звільнення засудженої особи або заміни невідбутої частини по­карання більш м'яким — у день звільнення установа направляє до підрозділу кримінально-виконавчої інспекції за обраним місцем проживання копії виро­ку та постанови суду, довідку на засуджену особу, де зазначає її установочні дані, дату звільнення та дані про родичів, а також підписку про явку до під­розділу кримінально-виконавчої інспекції у триденний термін після звіль­нення /спільний наказ Державного департаменту України з питань виконання покарань та Міністерства внутрішніх справ України від 19.12.2003 №270/1560/.

Правові наслідки невиконання призначеного покарання

Ухилення від відбування покарання, призначеного вироком суду, тягне за собою відповідальність, передбачену статтею 389 Кримінального кодексу України.

Умисне невиконання службовою особою вироку, рішення, ухвали, по­станови суду, що набрав законної сили, або перешкоджання їх виконанню тя­гне відповідальність, передбачену статтею 382 Кримінального кодексу Укра­їни.

Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання

у виді позбавлення права обіймати певні посади

або займатися певною діяльністю

Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання у виді позба­влення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, при­значеного як основне покарання, законом не передбачено.

Відповідно до частини 1 статті 81 Кримінального кодексу України осо­бу може бути умовно-достроково звільнено /повністю або частково/ від від­бування і додаткового покарання. При цьому слід мати на увазі, що таким додатковим покаранням, від якого можна звільнити достроково /тобто до за­кінчення строку/, є лише позбавлення права обіймати певні посади або за­йматися певною діяльністю.

У разі заміни невідбутої частини основного покарання більш м'яким відповідно до частини 2 статті 82 Кримінального кодексу України засудже­ного також може бути звільнено і від додаткового покарання у виді позбав­лення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю. Таке звільнення від додаткового покарання є безумовним.

При умовно-достроковому звільненні від відбування основного пока­рання засудженого, щодо якого було застосовано додаткове покарання, суд може вирішити питання про його повне або часткове звільнення від відбу-

вання і додаткового покарання не тільки тоді, коли про це порушено питання у поданні органу, який відає виконанням покарання, а й за своєю ініціативою.

Якщо при умовно-достроковому звільненні засудженого від відбування основного покарання суд відмовив у такому звільненні від додаткового пока­рання, повторний розгляд цього питання можливий лише після закінчення строків, передбачених частиною 5 статті 407 Кримінально-процесуального кодексу України.

Якщо питання про умовно-дострокове звільнення від відбування дода­ткового покарання виникло після повного відбуття засудженим основного покарання, суд за поданням, зазначеним у частині 1 статті 407 Кримінально-процесуального кодексу України органів, може повністю або частково звіль­нити його від додаткового покарання після фактичного відбуття встановленої законом частини останнього та за наявності інших зазначених у законі умов.

При вирішенні питання про умовно-дострокове звільнення від відбу­вання покарання або заміну невідбутої частини покарання більш м'яким що­до засудженого, покарання якому було пом'якшено згідно з актом амністії, помилування або за рішенням суду, фактично відбута частина покарання по­винна обчислюватись виходячи з покарання, встановленого актом амністії, помилування або рішенням суду /Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2003 № 7/.