Розділ 12. Історичні аспекти розвитку шрифтів

12.1. Розвиток та формування писемності

Латиниця була письмом могутньої держави – Римської Імперії. Найдавнішими пам’ятками латинського письма вважаються написи на уламках кам’яного стовпа (так званий чорний камінь з Форуму) (IV-V ст. до н.е.) знайденого у 1899 р. на місці римського Форуму, на золотій застібці з Пренести (IV-V ст. до н.е.), знайдений у 1871 р., нарешті, напис на жертовній посудині Дуеноса (V-VI ст. до н.е.), знайденій у 1880 р. біля підніжжя римського Квіріналу. Як свідчать пам’ятки, латинський алфавіт, з яким відбулося ряд перетворень, у ІІ ст. до н.е. настільки вдосконалився і стабілізувався, що спроби внести штучні зміни в його побудову ні до чого не привели.

Спочатку римляни, так само як і греки, писали заголовними прямими літерами. Пізніше виникає курсив. Але до VIІІ-ІХ ст., коли курсив, нарешті, було скрізь визнано і прийнято до загального вжитку, він не знаходив широкого практичного застосування. Зараз відомі лише поодинокі пам’ятки в яких відображено курсивне письмо.

Після падіння Західної Римської Імперії візантійські греки знову підіймають грецьку мову до становища офіційної, художньої і наукової. У центрі Великої Візантійської імперії, що виникла у IV ст., виробилось візантійське письмо. У ньому було зроблено ряд удосконалень. Одним з найважливіших було поступове й остаточне оформлення і розмежування в написанні великих – заголовних та малих – рядкових літер. В основу накреслення заголовних знаків було покладено форму літер мінускульного грецького письма.

Відтоді, як виник поділ знаків за формальними прикметами на рядкові та заголовні, розрізняють два основних типи латинського письма, а саме:

Маюскульне – це таке письмо, літери якого перебувають у межах двох уявних рівнобіжних ліній і майже не мають штрихів, що виходять вниз або вгору за ці межі. Простіше сказати, за формою – це заголовні літери.

Мінускульне письмо характеризується наявністю чотирьох уявних рівнобіжних ліній: середньої пари ліній, в якій вписується корпус літери і двох зовнішніх ліній, що визначають межі витягування штрихів літери або опущення їх у вигляді петель, гачків. Це – рядкові літери.

Графічне багатство латинського письма виявляється в історично закріплених формах, серед яких ми можемо відзначити капітальне письмо (монументальне й рустичне), унціал, напівунціал, курсив звичайний і дипломатичний, регіональні види (письмо римських провінцій), каролінзький мінускул, готичний шрифт в його різновидах (швабах, текстура, ротонда, фрактура).

Формування західногрецького письма почалося близько VIІІ ст. до н.е., тоді його стали прийматим етруси та передали його іншим племенам, серед яких були й латинські племена римської провінції, перейнявши грецький алфавіт. Стриманим формам літер грецького письма вони надали більшої округлості й створили досконалий шрифт.

Характерним зразком такого шрифту є капітальне письмо, яке вживалося для різних посвят та інших написів. Це письмо визначається гармонією тонких і потовщених ліній у побудові літер, які передають повністю усі характерні особливості, притаманні шрифту, що висікався на камені (монументальне). З усіх класичних шрифтів на пам’ятках латинського письма найбільш характерним за гармонійністю форм вважається шрифт написів на Трояновій колоні (колона Трояна в Римі була побудована в 107-113 рр. архітектором Аполодаром з Дамаска в центрі Форуму Трояна).

Капітальне латинське письмо становить прообраз сучасного шрифту класичного письма народів Заходу. Шрифтом напису Троянової колони як зразком користувалися Л.Пачолі (1445/50 – 1514), А.Дюрер (1471 – 1528), Ж.Торі (1480 – 1533) та інші митці доби Відродження при створенні шрифтів так званої антикви.

Метричні закономірності та точну графічну побудову на основі модульних співвідношень відтворив шрифтовик Е.Джонсон.

Основною метричною одиницею є висота літер. Вона взята за модуль і поділена на 10 частин пар. Ширина літер коливається в межах від 0,3 до 1,05 модуля. За ширину основного модульного прямокутника літер взято 0,78 модуля.

На папірусі римляни писали квадратовим шрифтом. Кожна літера ретельно виписувалась очеретяною паличкою – каламусом (у греко-римську добу тростину, якою писали єгиптяни, почали розщеплювати на кінці, що давало змогу краще регулювати натискування).

Старанне виписування кожної літери дуже уповільнювало роботу, тому поруч із капітальним виникає капітально-рустичне письмо. Про характер цього письма свідчить його назва rustic (в перекладі з лат. – селянське, спрощене). Літери наносилися металевим різцем-стилем на дощечку, вкриту воском. Обидва види капітального письма маюскули складаються з великих – заголовних літер. До наших часів збереглися чотири книги-кодекси, написані капітальним письмом і 22-рустичним.

Капітальному шрифту, що широко вживався до кінця V ст., в VI ст. на зміну приходить латинське унціальне письмо, що було ушляхетнене формою римського курсиву. Римський курсив народився у свій час внаслідок швидкого письма, коли окремі знаки рукописного (маюскульного) шрифту почали перетворюватись на маленькі мінускульні, або рядкові літери.

Характер цього письма легко визначити, коли взяти до уваги, що римський курсив був написаний за допомогою двох, щоправда відмінних за своїми каліграфічними можливостями знарядь стиля – загостреної палички з дерева, металу чи кістки, або каламуса, зробленого з очеретини, розщепленої на кінці.

Термін унціал вперше вжив Ієронім наприкінці IV ст. Походження терміна не є однозначними: одні вчені виводить пояснення від слова унція – міра довжини, що дорівнює приблизно одному дюймові; ряд учених пояснюють появу цього терміну тим, що в одному рядку вміщувалось 12 унціальних літер; інші зазначають, що латинське слово унція означає також 1/12 частину цілого; інші вважають, що назва пішла від слова uncus, т. б. гачок.

Літери унціального письма строго витримані в межах двох уявлених горизонтальних ліній. В унціалі відбилася характерна особливість курсиву-літери, зокрема ті які відрізняються від капітальних, виписуються одним безперервним рухом руки.

З плином часу для прискорення письма в унціал дедалі дужче стали проникати елементи курсиву, літери писались щільніше.

Таку модифікацію унціального письма називаємо напівуніціалом. У ньому відійшли від принципу, розміщення літер в межах двох ліній, письмо наблизилось до рядкового курсиву.

В середині VIII ст. і до середині IX ст. в західноєвропейському письмі відбулися цікаві явища. У скрипторіях, між Рейном і Луарою, набув своєї графічної завершеності вид письма – каролінзький мінускул, який витіснив усі місцеві варіанти письма і потім поширився в майстернях інших областей Каролінзької імперії, просочився в Рим, Іспанію, Анголію.

У каролінзькому письмі неодноразово робили проби створення заголовних літер – ломбардійські версалі, які часто називають готичними маюскулами.

У пізнішому каролінзькому мінускулі спостерігаємо перетворення округлих елементів літер у зламані, літера “О” замість округлої форми набирає овальної форми. Зароджується готичне письмо.

Треба сказати, що протягом історії існуваня готичного письма відомі його основні типи: текстура; ротунда; швабське письмо; фрактура.

Текстура – дослівно тканина. Особливістю текстурних мінускулів є гармонійна відстань між вертикальними штрихами, внутрішній простір приблизно дорівнює товщині основного штриха. Над літерою “і” ставлять крапку, що виділяє її серед інших літер, “t” трішки виходить за верхню лінію тощо.

Готичний шрифт надзвичайно важкий для виконання. Для цього треба домогтися оптично однакових проміжків між усіма вертикальними рисками, а також правильне співвідношення цих проміжків з товщиною рисок.

Протягом XIII ст. в Італії, Іспанії текстурні форми письма почали змінюватися. Нарешті XIV ст. виникає і розвивається інший вид письма ротунда (лат. rotundus заокруглений). Шрифт значно ширший від текстури, без ромбовидних закінчень-наставок. У ньому зберігаються заокруглення від каролінзького мінускула, письмо світліше, ніж текстура.

На прикінці XV ст. в Німеччині виникає багато німецьких шрифтів. Один з них, що походив з Нюрнберга і Аугсбурга, швидко поширюється. Це був готичний шрифт часів Ренесансу – швабах.

У 1507-1510 рр. бенедектинський чернець і каліграф Леонард Вагнер уклав зразки шрифтів витонченого шрифта із завітками, характерного для придворних канцелярій. Серед них були такі, що відбивали форму готичного шрифту – фактури. В його оформленні й остаточній розробці шрифту брав участь А.Дюрер. Порівнюючи фрактуру зі швабахом, можна зазначити, що фрактура, яку ще називають письмом Верхнього Рейну, мала більше проміжних форм між готикою і антиквою. Фрактура була основним національним шрифтом у німецьких землях і збереглась до наших днів.

За часів барокко склався близький до фактури шрифт – канцлей, широко застосовувався в канцелярських установах.

Хоча готичне письмо за своїм походженням є латино-романським витвором, але воно найбільш поширилось у Німеччині.

Отже з XIV ст. в Західну Європу увійшли до вжитку нові види письма, які частково можуть розглядатися, як самостійні новоутворення. Незважаючи на свою недовговічність, вони всеж поширюються в досить різних варіантах по всій Західній Європі, незалежно від національних кордонів.