Спосіб горизонталей

Спосіб зображення рельєфу горизонталями зародився ще в період розквіту способу штрихування. У 60-х роках ХІХ ст. починається масове вимірювання висот за допомогою кіпрегеля і далекоміра і перехід до зображення рельєфу горизонталями. Ще в середині ХІХ ст. намагалися додати горизонталям більшої наочності, шляхом їх потовщення на крутих схилах.

Спосіб зображення рельєфу горизонталями задовольняє вимірювальним цілям краще за всі інші способи. Але він не володіє достатньою наочністю.

Можливе пластичне оформлення рельєфу при відображенні його горизонталями (ізобатами). Один з прийомів — зміна товщини ліній горизонталей на освітлених і затінених схилах (тонкі лінії на освітлених, потовщені — на затінених). Лінії різної товщини створюють ефект розподілу світла й тіні, посилюють наочність зображення. Цей прийом застосував російський військовий інженер Е. І. Тотлебен при складанні карт під час оборони Севастополя (1854-1855).

Пластичне зображення рельєфу на карті можна одержати також, використовуючи світлотіньові горизонталі (спосіб Пауліні або освітлених горизонталей) (рис. 7.4). У 1979 р. в СРСР була видана карта Світового океану на якій було застосовано спосіб освітлених горизонталей. На цій карті на блакитному фоні океанів і морів горизонталі, звернені до північного заходу, показані світлим, а обернуті в протилежний бік – темним (синім) кольором. Залежно від експозиції схилу товщина горизонталей змінюється.

Рис. 7.4. Освітлені ізобати (за картою Світового океану, масштаб 1 : 10 000 000, 1977 р.).

Інший прийом — оформлення горизонталей в два кольори за принципом косого освітлення: білий — на освітлених схилах, чорний — на затінених з плавною зміною товщини ліній залежно від напрямку світлового променя. Цей спосіб одержав назву — освітлені горизонталі (ізобати). Вперше його застосував японський картограф І. Танака для відображення рельєфу дна Тихого океану. Оформлення білим кольором освітлених і синім — затінених ділянок рельєфу на блакитному фоні забарвлення моря створює якнайкращий пластичний ефект і відображає реалістичну картину різноманіття форм і типів рельєфу морського дна.

Спосіб освітлених ізобат знайшов широке вживання на багатьох сучасних картах рельєфа дна Світового океану і Атласів океанів.

Спосіб гіпсометричного фарбування

Гіпсометричне фарбування рельєфу за ступенями висот, з метою підвищення наочності рельєфу зображеного горизонталями, почало застосовуватися ще в ХІХ ст.

У 1889 р. генерал-лейтенант Тілло створює гіпсометричну карту Європейської Росії масштабу 60 верст в дюймі. Гіпсометричне фарбування подано двома фарбами: зеленою для низин і коричневої для височин. У 1897 р. Тілло складає нову гіпсометричну карту, приблизно на тих самих умовах що й першу. Проте масового поширення метод гіпсометричного фарбування в старій російській картографії не набув.

Гіпсометричне фарбування дає наочне і достатньо повне уявлення про загальну висотну характеристику форм рельєфу, абсолютні висоти над рівнем моря, чітко виділяє на карті найважливіші висоти місцевості. Але разом з тим це фарбування має ряд негативних сторін, часто недостатньо підкреслюється спрямованість гірських хребтів; в рівнинних районах, навіть значно пересічений рельєф, часто не може бути зображений гіпсометричним фарбуванням.

Фон, одержаний у результаті гіпсометричного фарбування, знижує читаність карти, ускладнює сумісне зображення на карті рельєфу й лісу, заважає нанесенню на карту іншого змісту. Крім того, часто буває важко судити про крутизну схилів, унаслідок того що із зростанням абсолютних висот, також змінюються висотні інтервали шкали гіпсометричного фарбування. З тієї ж причини зображення гірського рельєфу на великих абсолютних висотах може мати плоский спотворений характер.