Спосіб штрихування
Перспективний однобічний малюнок рельєфу, володіючи наочністю, не міг точно відобразити форми рельєфу і крутизну схилів.
Тим часом, до топографічних карт, і в першу чергу великомасштабних, наприкінці ХVІІІ і особливо на початку ХІХ ст. стали пред’являтися з боку військових вимоги більш точного і детального зображення на них рельєфу, зокрема з метою визначення крутизни схилів, ступінь якої значною мірою визначає дії піхоти, кавалерії та артилерії.
У зв'язку з цим виникла думка зображати на карті крутизну схилів місцевості штрихами різної товщини, за принципом – чим крутіше схил, тим товстіший штрих (рис. 7.3).
Рис. 7.3. Зображення рельєфу штрихами крутизни.
Фрагмент одноверстної топографічної карти.
До середини XIX ст. єдиним способом друкування карт була гравюра, яка допускала лише відтворення штрихового малюнку. Тому пластичне зображення рельєфу досягалося шляхом штрихування – нанесення коротких ліній різної товщини, що змінюються, і направлені уздовж схилів. У цей період зображення рельєфу штрихами одержало широкого розвитку. Використовувалися два принципи побудови штрихів:
- штрихи крутизни будувалися за принципом прямовисного освітлення поверхні землі. Викреслювання штрихів проводилося, як указувалося вище, за правилом «чим крутіше, тим темніше». Короткі штрихи різної довжини і товщини, направлені уздовж схилу, приймалися за елемент тіні, а просвіти між ними — за елемент світла;
- тіньові штрихи будувалися за принципом косого (бічного) освітлення. Побудова штрихів, направлена на передачу відносної освітленості і затемненості схилів різного орієнтування, виділення крупних і дрібних форм рельєфу, забезпечувало хороший пластичний ефект.
Найкрупніший досвід використання тіньових штрихових — «Топографічна карта Швейцарії», 1:100 000, яка дотепер є шедевром художнього виконання рельєфу.
Як різновид штрихового способу можна зазначити зображення тіней точками (спосіб Еккерта).
Штрихування належало до числа пластичних способів зображення рельєфу й давало достатньо наочне уявлення про крутизну схилів місцевості.
Спосіб зображення рельєфу штрихуванням безперервно удосконалювався і зазнав за час свого існування цілий ряд змін. На початку вживання штрихування певної математичної основи вироблено не було, і спосіб виконання штрихування відрізнявся великою примітивністю й суб’єктивністю. Так на російських планах і картах другої половини ХVІІІ ст. крутизна схилів зображалася штрихами різної товщини – тонкими для пологих схилів і потовщеними – для крутих. Штрихування на них мало, в значній мірі, умовний характер, даючи лише загальне уявлення про крутизну схилів.
Тільки на картах ХІХ ст. штрихування рельєфу стали виконувати за визначеною, заснованою на математичних розрахунках, системі, з урахуванням відображення крутизни схилів з різними кутами нахилу.
Була розроблена так звана шкала штрихів Лемана, заснована на принципі вертикального освітлення. Згідно цього принципу проміння світла є падаючими на земну поверхню прямовисно, унаслідок чого вона одержує тим менше світла, чим більше її кути нахилу до горизонту. У способі штрихування тінь подається товщиною штрихів, а світло – шириною проміжків.
Для зображення рельєфу штрихами необхідно спочатку провести горизонталі, які дадуть крутизну й напрям схилів, а потім вже робити штрихування. Очевидно, що в цьому випадку можна і не знати абсолютних висот місцевості, а користуватися тільки відносними.
Спосіб зображення рельєфу штрихами, разом з перевагами, має також значні недоліки. Штрихування дає наочне уявлення про форми рельєфу і крутизну схилів, в той же час не відображає висотної характеристики місцевості. Це ускладнює використання великомасштабних карт для вимірювальних цілей. Крім того, значними недоліками штрихування є складність і повільність його виконання в оригіналі.