§6. Загальні уявлення про моделювання макроекономічної рівноваги

Макроекономічна модель рівноваги – теоретичні уявлення про умови рівноваги економічної системи, причини її порушення і способи відновлення пропорцій економічного кругообігу. У свою чергу, економічний кругообіг – рух потоків ресурсів, витрат і доходів між суб’єктами економічної системи.

Першу спробу побудувати модель економічного кругообігу здійснив Франсуа Кене – автор славнозвісних “Економічних таблиць” (1758р.) Він був представником французької школи фізіократів, які будували свої концепції на основі принципу примату землеробства над іншими сферами суспільної економічної діяльності. Саме тому, фізіократи працю селян вважали єдиною формою продуктивної праці. На основі таких міркувань, Ф. Кене і побудував свою модель кругообігу суспільного продукту. На його думку, усе суспільство ділиться на три класи: продуктивний (селяни, фермери, землероби); землевласників; непродуктивний, або ж безплідний (усі зайняті в інших сферах і галузях економіки). Загальна маса суспільного капіталу складається з двох частин:

– первісні аванси (витрати на сільськогосподарський інвентар, будівлі, худобу і т. ін.);

– щорічні аванси (оборотний капітал).

У своїй схемі Ф. Кене ігнорував зовнішню торгівлю, тобто розглядав товарно-грошові потоки лише в середині країни.

Вихідним пунктом у процесі розподілу є вартість продукту, створена у землеробстві, яка за його оцінкою складає 5 млрд. ліврів. З точки зору структури, цей продукт включає: 1 млрд. ліврів первісного авансу, 2 млрд. ліврів щорічних авансів і 2 млрд. ліврів чистого продукту. Безплідний клас має у своєму розпорядженні 2 млрд. ліврів засобів виробництва.

Загальна схема кругообігу, таким чином, включає такі 5 послідовних кроків:

1. Землевласники купують у продуктивного класу продукти харчування на суму 1 млрд. ліврів;

2. Землевласники купують у безплідного класу промислову продукцію (одяг, меблі і т. ін) на суму 1 млрд. ліврів;

3. Безплідний клас на отримані від землевласників гроші (1 млрд. ліврів) купує у продуктивного класу продукти харчування;

4. Продуктивний клас, на гроші, одержані від безплідного класу (1 млрд. ліврів), купує в нього ж знаряддя праці;

5. Безплідний клас купує у продуктивного класу сільськогосподарську сировину на суму 1 млрд. ліврів.

Таким чином, Ф. Кене вперше в економічній науці побудував модель економічного кругообігу, який здійснюється з дотриманням певних кількісних пропорцій між його речовими і вартісними компонентами.

С хема макроекономічного відтворення (за Ф. Кене) виглядатиме наступним чином (див. рис. 18.7):

Рис. 18.7. Схема макроекономічного кругообігу Ф. Кене

Умови та пропорції рівноважного суспільного відтворення Ф. Кене є до певної міри обмеженими. Дана модель має у більшій мірі теоретичне, аніж практичне значення. Тому подальші спроби економічного моделювання були спрямовані на з’ясування причин диспропорцій в економіці і виявлення шляхів досягнення макроекономічної рівноваги.

Початки реального макроекономічного моделювання можна віднайти у працях класиків політичної економії (А. Сміт, Д. Рікардо, Ж.Б. Сей, Дж. Ст. Мілль). Разом з тим, моделі класиків, як і модель Ф. Кене, не можна вважати цілісними та довершеними.

Показово, що наприклад А. Сміт вважав, що рівновага і збалансованість в економічній системі досягається під дією об’єктивних економічних законів ринку т. з. “невидимої руки ринку”. А. Сміт писав: “Кожна людина мислить лише про власну вигоду, але невидима рука, що її спрямовує, приведе до результату, про який вона сама і не здогадувалася”. Звідси висновок про те, що ринок є саморегулятивною, автономною системою, що не потребує державного втручання.

Подальший розвиток класичних макроекономічних підходів можна побачити у працях Ж. Б. Сея (1767-1832рр.). Він дотримувався думки про те, що пропозиція товарів (S) є тим фактором, що визначає рівень доходу і зайнятості. Тобто S розглядається як домінанта, що зумовлює (породжує) відповідний попит (D) і відповідну рівновагу автоматично. У моделі Ж.Б. Сея величина заощаджень (S) дорівнює інвестиціям (I).

Сформульо­вані ним макроекономічні залежності були названі законом ринків чи Законом Сея. Француз, розвиваючи основний постулат класиків про здатність ринкової системи до саморегуляції, висунув твердження про немож­ливість загальної кризи надвиробництва. У його розумінні сукупний попит завжди збігається із сукупною пропо­зицією. Адже для придбання якої-небудь речі потрібно спочатку що-небудь продати. Виходить, що пропозиція са­ма породжує попит. “Закон Сея” трактується переважно саме в такому форматі, запропоновано­му Дж. М. Кейнсом. Проте, сам автор формулював його дещо по-іншому. Сей міркував наступним чином: “Товари обмінюються на товари”. При цьому він мав на увазі те, що кожен товар, який потрапляє на ринок у вигляді пропозиції, несе в собі одночасно попит на який-небудь інший товар, на який його хочуть обміняти. Якщо, приміром, швець виніс на ринок чоботи з метою обміняти їх на 5 кг м’яса, то одночасно з пропозицією чобіт він приніс попит на м’ясо. Інша пара чобіт несе в собі попит на картоплю і т.д. Тому, чим більше виробляється різних товарів, тим більший попит на інші то­вари, на які їх хочуть обміняти. І якщо якась кількість чобіт не зна­ходить збуту, це означає, що ще не зроблено товари, власники яких бажали б обміняти їх на чоботи. Надвиробництво якихось одних то­варів означає недостатнє виробництво інших і не більше. Тому невідповідність обсягів попиту та пропозиції може бути лише частковою і тимчасовою поки те, що було зроблено з надлишком не компенсується додатковим випуском того, чого бракувало. З цього випливало, що загальне надвиробництво неможливе, оскільки недостатність попиту буде компенсуватися додатковою пропозицією: адже кожен товар, який з’являється на ринку, несе в собі попит на що-небудь інше.

Згаданий закон Сея трактується ще як тотожність Сея. Адже при умові, що товари будуть обмінюватися безпосередньо на товари сукуп­ний попит буде дорівнювати сукупній пропозиції тотожно. Щодо грошей, то їх участь в обмінних процесах нічого в принципі не змінює за умови, якщо вони виконують чисто рахункову функцію. Гроші, виручені від продажу одних товарів, відразу і повністю витрачаються на придбання інших товарів. Проте, гроші, виручені від продажу на ринку то­варів, можуть бути не відразу і не цілком витрачені на придбання інших товарів. Тоді, невитрачена частина виручки стане заощадженням і, відповідно, зменшить сукупний попит, оскільки, те що ми заощадили – ми не витратили, тобто не сформували попит. Таким чином, складається ситуація, коли між су­купним попитом та сукупною пропозицією можливі розбіжність і тотожність Сея не виконується. Проте, це не зовсім так, якщо глянути на цю ситуацію в перспективі і процесуально. Її виникнення викликає відповідну реакцію ринкового механізму. Спочатку кошти, які ми не витратили, спричиняють збільшення пропозиції на грошовому ринку, стаючи фактично частиною інвестиційних ресурсів. Реакція грошового ринку – зниження ставки кредитного відсотка. Далі, низька ставка відсотка, у свою чергу, робить невигідними заощадження в грошовій формі і змушує або витратити їх на придбання яких-небудь благ, або інвестувати у виробництво. В однаковій мірі і те й інше нарощує по­пит і відновлює порушену рівновагу. То ж “Закон Сея” діє, проте вже не у вигляді тотожності, а у вигляді рівності, що припускає можливість тимчасової невідповідності попиту та пропозиції, на яку ринок ре­агує включенням внутрішніх механізмів саморегулювання та відновлення макроекономічної рівноваги загалом.

“Закон Сея” став свого роду символом саморегулюючої ринко­вої економіки, а ставлення до нього розмежувало прихильників і супротивників активного державного втручання в економічне життя на два непримиренні табори. Ще за життя Сея він став предметом гарячих наукових дискусій, у яких взяли участь найвизначніші економісти того часу: Рікардо, Мальтус, Сісмонді. Через сто з зайвим років до цієї наукової полеміки долучився і Дж.М. Кейнс, для якого заперечення “закону Сея” стало відправною точкою його власної наукової концепції.

Наступним етапом розвитку макроекономічних уявлень щодо цієї проблеми є неокласична школа (А. Маршалл, А. Пігу, Дж.Б. Кларк і ін.). Представники цієї школи також вважали державне втручання в економіку недоцільним.

Окремим етапом моделювання цієї економічної проблеми можна вважати праці К. Маркса. Згідно його уявлень, суспільне виробництво складається з двох підрозділів: I (виробництво засобів виробництва) та II (виробництво предметів споживання). При цьому, вартість продукту кожного з підрозділів він поділив на три частини: C, V та m. У запропонованій системі позначень C – стара вартість, що після реалізації продукту формує фонд заміщення, V – необхідний продукт, що йде на відтворення робочої сили, m – додатковий продукт, який і привласнюється тим, кому належать засоби виробництва. При цьому сума V та m складає так звану нову вартість, тобто вартість, створену, на думку К. Маркса, живою працею найманих працівників.

У такому випадку обсяг сукупного (валового) суспільного продукту (ССП) є сумою I (С+V+m) + II (C+V+m). Тому процес суспільного відтворення – це обмін між окремими його сферами та всередині них з дотриманням відповідних вартісних та натурально-речових пропорцій.

Схема (модель) руху товарно-грошових потоків між двома підрозділами суспільного виробництва та всередині них за умов простого відтворення виглядає так (див. рис. 18.8).

Рис. 18.8. Схема простого відтворення

На думку К. Маркса, у випадку, коли в економіці має місце просте відтворення, то воно відбувається з дотриманням таких трьох пропорцій:

1. I (V+m)=II (C);

2. I (C+V+m) = I (C) + II (C);

3. II (C+V+m) = I (V+m) + II (V+m).

В першому підрозділі виробляється такий обсяг засобів виробництва, щоб їх було достатньо для заміщення спожитих і вибулих засобів виробництва одночасно в першому і другому підрозділах. Другий же підрозділ, виробляючи предмети споживання, забезпечує ними ж обидва підрозділи також.

Схема (модель) руху товарно-грошових потоків між двома підрозділами суспільного виробництва та всередині них за умов розширеного відтворення набуває такого вигляду (див. рис. 18.9).

Рис. 18.9. Схема розширеного відтворення

Пропорції обміну за умов розширеного відтворення за К.Марксом також зазнають певної модифікації, як і його схема:

1. I (V+m) > II (C);

2. I (C+V+m) > I (C) + II (C);

3. I (V+m) + II (V+m) > II (C+V+m).

Нерівності у базових умовах розширеного відтворення пов’язані з необхідністю капіталізації додаткових частин ресурсів обох підрозділів та їх взаємного обімну. Частина додаткового продукту першого підрозділу капіталізується і йде на розширення обсягів залучених у цьому ж підрозділі засобів виробництва (mc=400) для того, щоб створити передумови для нарощування обсягів суспільного виробництва у наступному розширеному виробничому циклі. Ця частина, відповідно, не вступає в обмін з продуктом другого підрозділу. Інша частина капіталізованого додаткового продукту першого підрозділу (mv=100) спрямовується на розширення обсягів засобів споживання, необхідних для додатково залученої робочої сили. Саме тому ця частина капіталізованого продукту першого підрозділу підлягає обміну на продукти другого підрозділу. Практично за такою ж схемою відбувається перерозподіл капіталізованої частини продукту другого підрозділу (mc=100; mv=50). Проте обміну підлягає лише та його частина, що йде на розширення обсягів залучених засобів виробництва.

З урахуванням капіталізованої частини продуктів обох підрозділів та після “процедури” їх взаємного обміну базові умови знову перетворяться з нерівностей у модифіковану систему рівнянь.

На думку К. Маркса, дотримання таких пропорцій та механізмів руху і взаємного обмін продуктами між підрозділами забезпечить рівновагу суспільного відтворення і то при умові, що капіталістична система буде замінена іншою, плановою.

Ринкова система господарювання, з точки зору її структури, є сукупністю 4 основних елементів: споживчого ринку (ринку звичайних товарів та послуг), ринку праці, ринку капіталів та ринку природних ресурсів. Рівновага на кожному з цих ринків настає за певних умов. На споживчому ринку рівність попиту та пропозиції визначається рівнем рівноважної ціни. На ринку праці попит та пропозиція збалансовуються, в основному, через ставку заробітної плати. На ринках капіталів та природних ресурсів такими основними силовими регуляторами є, відповідно, ставка позичкового процента та ставка орендної (рентної) плати.

Таким чином, можна припустити, що рівновага в ринковій системі буде існувати тоді, коли кожен із згаданих ринків буде перебувати в рівноважному стані.

Розглянемо суть та особливості поняття часткової та загальної рівноваги.

Часткова рівновага – це стан окремого ринку товарів, робіт чи послуг, за якого обсяг попиту і пропозиції на них є врівноваженим відповідним рівнем ринкової ціни при незмінних цінах на інші товари.

Загальна рівновага характеризується відносинами взаємозалежності ціни, попиту і пропозиції, які формуються на усіх ринках одночасно.

У зв’язку з цим виникає необхідність дослідити теоретичну модель загальної ринкової рівноваги. Очевидно, що вивчати і аналізувати стан загальної ринкової рівноваги можна лише у системі відповідних цін.

На ринку споживач обирає певну модель поведінки. В її основі знаходиться певна ієрархічна шкала, що включає, як правило, такі компоненти, як міра невідкладності (гостроти або насиченості) потреби, величина доходу. Співвідношення граничної корисності кожного окремого блага до його ціни дає його середню (зважену) граничну корисність.

Кожен споживач, таким чином, маніпулює кількістю, асортиментом закуплених життєвих благ різних видів. Такі маніпуляції відбуваються до того часу, поки вибір окремого споживача не можна буде описати формулою:

де – гранична корисність окремих товарів;

– ціни відповідних товарів.

Зазначимо, що дана формалізована умова є лише частиною, першим кроком на шляху до пізнання економічної суті механізмів формування загальної ринкової рівноваги.

Розглянемо основні моделі загальної ринкової рівноваги.

Модель Леона Вальраса. Леон Вальрас¹ (1834-1910) – уродженець Франції, видатний швейцарський економіст, засновник математичної школи, автор загальної економіко-математичної моделі народного господарства. Його найбільший внесок у розвиток економічної науки полягає, насамперед, у тому, що він розробив модель (теорію) загальної рівноваги. Його модель охоплює всі ринки та визначає усі ціни на товари і, одночасно, – на фактори суспільного виробництва, всі обсяги виробництва товарів і пропозицію факторів виробництва.

Теоретичні основи моделі Вальраса викладено у його праці “Елементи чистої політичної економії” (1874-1877рр.), а пізніше розвинуто в інших працях. Модель Вальраса включає у себе кілька теорій: обміну, виробництва, капіталу і грошей.

З математичної точки зору модель Вальраса включає 3 основні групи рівнянь.