§2. Макроекономічна нестабільність і циклічний характер економічного розвитку
Найбільш бажаним варіантом макроекономічної динаміки, звісно, є економічне зростання. Бо саме воно втілює в собі найбільш позитивні для суспільства загалом і кожної окремої людини такі аспекти економічного життя, як добробут, зайнятість, стабільність, впевненість у завтрашньому дні. Однак, незважаючи на те, що світова економічна система у довготерміновому періоді рухається загалом у висхідному напрямку, тобто вона зростає, проте, це зростання не є постійним і стабільним. Періоди швидкого зростання змінюються часами економічної нестабільності. Економічні кризи прокладають шлях до пожвавлення ділової активності, що приходить їм на зміну. Економічна система фактично ніколи не перебуває у стані спокою. Вона постійно зазнає відчутних кількісних та якісних змін. Насамперед це стосується обсягів виробництва та реалізації, обсягів національного доходу, сукупних попиту і пропозиції, величини залучених інвестицій і т. ін. Економічна система зазнає подібних коливань на загальному фоні поступового економічного зростання у довготерміновому вимірі. Іншими словами можна сказати – в економічній системі почергово має місце то спад, то підйом. До того ж, як засвідчує економічна статистика, почергова зміна підйому і спаду у ринковій економіці має розмірений, циклічний характер.
Доречно зауважити, що в природі та житті людини дуже багато процесів, окрім власне економічних, мають циклічну природу. На зміну ночі приходить день, періодично змінюються пори року. Існує місячний астрономічний цикл. Життя біологічних істот також розвивається за циклічним принципом: фази народження, дитинства, молодості, зрілості, старіння та смерті неминучі для усього живого. В такому контексті економічна циклічність є проявом всезагального закону циклічного розвитку. На сьогодні науковці виявили вже близько двох тисяч різноманітних циклів природного і суспільного розвитку, що розрізняються як за ієрархією та сферами поширення, так і за механізмами їх функціонування та тривалістю.
Слід зазначити, що до 19 століття циклічність розвитку ринкової системи господарювання не була яскраво вираженою, хоча певні ознаки циклічності проявлялися і раніше. Коливання основних параметрів економічного середовища набували характерних циклічних особливостей по мірі розвитку ринкової системи господарювання. Інтерес до проблеми “непостійності” економічної системи науковці почали проявляти ще починаючи з епохи Середньовіччя. Однак, предметний науковий інтерес до проблеми нестабільності розвитку економічної системи виник тоді, коли торгові, фінансові, а пізніше і промислові кризи “заявили” про себе на повний голос. Спочатку вони охоплювали лише окремо взяті країни (насамперед, Англію), а пізніше набули всесвітнього характеру. Обмеженість емпіричних даних у 18 – поч. 19 століття не дозволяли в достатній мірі вивчити природу економічних циклів. Лише на початку 19 століття (1825, 1847) економічні кризи почали регулярно повторюватися, що давало відповідний прикладний ґрунт для теоретичних досліджень.
За визнанням більшості сучасних економістів, проблема циклічності в економіці у теоретичному форматі і досі перебуває у фазі активного розвитку.
Першим, хто відійшов від дослідження “непостійності” економічної системи у форматі “спад-підйом” і, власне, зацікавився проблемами номінальної циклічності, став француз Клемент Жуглар (1819-1905). Більше того, саме його прийнято вважати відкривачем хвилеподібних повторюваних коливань ділової активності. До К. Жуглара більшість економістів досліджували власне економічні кризи, а не цикли. На основі аналізу діяльності американського, французького та англійського банків Жуглар дійшов висновку, що циклічний характер ділової активності можна виявити не вдаючись навіть до фундаментальних теоретичних досліджень. Аналізуючи лише емпіричні дані, він встановив, що періоди пожвавлення, процвітання та високих цін завжди закінчуються кризами, а кризи, у свою чергу, змінюють кілька років пригніченості ділової активності та низьких цін. Загалом видається доволі дивним, що до проблеми циклічності після К. Жуглара повернулися майже аж через півстоліття.
Великий внесок у розв’язання згаданих вище проблем зробив також відомий український економіст М. Туган-Барановський. Власне його заслуга полягає в тому, що він зв’язав проблему депресивних проявів в економічній системі з економічним циклом. Парадоксально, але книга знаменитого економіста, що побачила світ у країнах Європи, Америки, Японії та Росії, так і не була опублікована в Україні. Досвід економічних криз Англії наштовхнув вченого на думку про те, що після кожного закінчення стагнаційного етапу економічної динаміки розпочинається помітне накопичення банківських резервів та депозитів фізичних осіб. Невисока ставка позичкового процента, що встановлювалася одразу після виходу економіки з кризової фази, доволі вперто і довго трималася на такому рівні, що свідчило про певний надлишок вільних грошових засобів. Фаза економічного розквіту, згідно М. Туган-Барановському, характеризується значними інвестиціями капіталу шляхом перетворення вільного кредитного капіталу в основний капітал. Фаза ж депресії характеризується накопиченням вільного кредитного капіталу.
В економічній теорії циклом (бізнесовим, діловим) прийнято називати період від одного спаду до іншого. При цьому періодичний підйом-спад макроекономічних результатів відбувається на фоні загальної зростаючої тенденції.
Аналіз статистико-економічних показників кризових років ще у 19 столітті дозволив виявити дві особливості цього явища. З одного боку, кожна з економічних криз мала свої особливості і специфіку, що вирізняла її з-поміж інших. А з іншого – усі вони володіли чимось спільним, однаковим, що власне й дозволяло робити певні узагальнення та висновки щодо природи цього явища. Цим спільним є “фазова” природа економічного циклу. Фазою економічного циклу називають окремий відрізок (частину) циклу, що має свої, специфічні динамічні характеристики у системі основних макроекономічних показників.
С
початку
було прийнято вважати, що економічний
цикл має лише дві фази – спад та підйом
(див. рис. 18.2).
Рис.
18.2. Двофазова модель економічного циклу
Сучасна ж наука виділяє такі чотири фази (т.з. чотирифазова модель) економічного циклу:
криза (економічний спад);
депресія;
пожвавлення;
піднесення (зростання).
Економічна криза – фаза економічного циклу, що характеризується появою у виробників проблем зі збутом продукції, скороченням, як наслідок цього, обсягів виробництва, зайнятості та попиту на інвестиційні ресурси. На фондовій біржі починають падати курси акцій, фірми розорюються, з обігу зникають вільні грошові засоби. Скорочення обсягів виробництва під час економічної кризи призводить поступово до врівноваження пропорцій економічної системи.
Депресія – це, насамперед, застій виробництва. При цьому його обсяги не зменшуються і не зростають, а залишаються на відносно постійному рівні. Товарні запаси, що нагромадилися протягом економічної кризи поступово вичерпуються. Безробіття залишається стабільно високим. У кінці депресії поступово зростає сукупний попит та формуються передумови для економічного пожвавлення.
Пожвавлення характеризується поступовим зростанням обсягів виробництва та скороченням безробіття. Підприємці починають розгортати свою бізнесову діяльність на якісно новій технологічній основі, спричиняючи зростання попиту на інвестиційні ресурси. Далі відбувається економічна “ланцюгова реакція” – починає зростати попит на сировину, матеріали, обладнання, робочу силу, готову продукцію і т. д.
Піднесення (зростання) – фаза економічного циклу, коли обсяги сукупного виробництва звітного періоду перевищують аналогічний показник базового. Починають інтенсивно і масово застосовуватися новітні технології, з’являються нові підприємства, зростає зайнятість, зменшується безробіття і т.д. Поступово нове економічне зростання створює передумови для наступної економічної кризи.
Якщо давати параметричну оцінку ділових циклів, то окрім власне найбільш очевидних їх характеристик – фаз, котрі і визначають конституцію самого явища, не менший науково-практичний та управлінський інтерес складає і проблема тривалості циклу. Тривалі економічні кризи1 несуть у собі довготермінові загрози бізнесу і сильний соціально-психологічний та економічний негатив у повсякденне життя суспільства. Цикл, що охоплює короткий період часу, має менший суспільно-економічний резонанс.
Сьогодні, в основному, виділяють кілька різновидностей циклів залежно саме від їх тривалості:
короткі (малі) цикли (2-3 роки);
середні цикли тривалістю 7-11 років та 15-20 років;
великі (довгі) цикли (50-60 років);
столітні цикли (більше 100 років).
Великі цикли в економічній теорії називають “циклами (хвилями) Кондратьєва”, середні – циклами Жуглара (7-11 років) та циклами Кузнеця (15-20 років), короткі – цикли Китчина.
Короткі цикли (цикли Джозефа Китчина) пов’язуються із змінами світових запасів золота, або зі змінами у сфері грошового обігу, або ж з нерівномірністю процесів відтворення оборотного капіталу. Засновник економетрики, американський економіст В. Мітчел вбачав причини малих циклічних коливань у сфері грошового обігу. Він же визначив і їхню тривалість для американської економіки – 40 місяців або ж 3 роки та 4 місяці. Такі цикли називають ще фінансовими циклами або ж “циклами запасів” Китчина.
Середньотермінові цикли К. Жуглар пов’язував з оновленням активної частини основного капіталу і визначив їх тривалість у межах від 7 до 11 років, тобто у середньому в 9 років. Цикли Жуглара ще називають інвестиційними циклами першого роду або ж циклами “амортизації устаткування”. Дослідженням причини економічних злетів і падінь у середньотерміновому проміжку часу займався також і М. Туган-Барановський. Інвестиційний цикл другого роду пов’язаний з поновленням пасивної частини основного капіталу, переважно житлових споруд. Його ще називають “циклом амортизації житлових споруд” Саймона Кузнеця. Його середня тривалість складає 18 років.
Довгі або технологічні цикли пов’язані з принциповою зміною техніко-економічної парадигми (що викликає й поновлення та заміну виробничих фондів загалом). В економічні літературі довгі технологічні цикли ще називають “великими циклами кон’юнктури” М. Кондратьєва. Їх середня тривалість складає 54-55 років.
Окрім розглянутих вище таких характеристик, як фази економічного циклу та їх тривалість, неабиякий інтерес складає ще одна характеристика економічного циклу. Йдеться про амплітуду коливань основних макроекономічних показників, що характеризують полярні фази ділового циклу, тобто економічну кризу та економічне піднесення. Чим більшою є така амплітуда коливань, тим більшу рушійну силу має відповідний діловий цикл. Найбільш зручними для оцінки рушійної сили бізнесових циклів є такі макроекономічні показники як обсяг ВВП, рівень особистих доходів, рівень безробіття, рівень завантаження виробничих потужностей, обсяг доходів підприємств, обсяги реалізації і т. ін. Кількісне та процентне зіставлення “пікових” значень цих макроекономічних показників дає уявлення про рушійну силу відповідного циклу. Чим більшою буде різниця, приміром, між обсягами ВВП на фазі економічного піднесення та кризовій фазі, тим більшою буде руйнівна сила циклу, що включає ці фази.
Особливо руйнівною була загальновідома економічна криза, що охопила економіку США в 1929-1933 рр. і отримала назву “Великої депресії”. Вона розпочалася 24 жовтня 1929 року з паніки на Нью-Йоркській фондовій біржі. У кінцевому підсумку цінні папери впали в ціні приблизно в 4-5 раз, близько 130 тисяч фірм збанкрутували і припинили своє існування, 1 млн. фермерських господарств “пішли з молотка”, 8 тисяч банків виявилися неплатоспроможними і заборгували своїм вкладникам 5 млрд. доларів, кількість безробітних сягнула 17 млн. осіб.
Залежно від відсотка (кратності) зміни основних макроекономічних показників, тобто руйнівної сили усі економічні кризи можна розділити на:
– поверхневі – до 5% коливання значень основних макроекономічних показників1;
– середні – в межах від 6 до 10% коливання значень основних макроекономічних показників;
– глобальні – більше 10% коливання значень основних макроекономічних показників.
Аналізуючи проблему циклічності економічного розвитку, обов’язково потрібно змістовно її зіставити з раніше розглянутим поняттям макроекономічної динаміки. Адже вони є змістовно близькими, однак не тотожними. Фази економічного циклу є за своєю природою динамічними поняттями. Варіанти ж макроекономічної динаміки можна вважати фазами економічного циклу у випадку, коли їх розглядати не окремо, дискретно, а як систему взаємопов’язаних і послідовно повторюваних макроекономічних явищ, що замкнуті у цикл.
Економічні кризи за своїми соціально-економічними наслідками мають, як правило, надзвичайно руйнівний характер. Тому економічна наука і господарська практика тривалий час шукали розв’язок загадки економічних криз. Слід зазначити, що в економічній науці щодо цього немає одностайності. Найбільш інтенсивний розвиток дослідження проблем економічної циклічності припадає на кінець ХІХ – початок ХХ століть. Учені багатьох країн надавали неабиякої уваги теорії економічних криз та циклів. Це В. Джевонс, Р. Макдональд, Т. Уільямс (Великобританія); Ж. Лескюр, А. Афтальон, М. Ленуар (Франція); А. Шпитгоф, К. Каутський (Німеччина); Т. Веблен (США); К. Віксель (Швеція); В. Парето (Італія); Парвус-А. Гельфанд (Росія); Є. Слуцький (Україна).
У минулому економісти пробували знайти причини циклічності економічного розвитку у найрізноманітніших аспектах людського життя. Так, Г. Мур пов’язував циклічність економічної системи з ритмом руху планет сонячної системи. Англійський економіст неокласичного напрямку Вільям Джевонс (1835-1882) – автор “Теорії політичної економії” (1871р.), вважав, що між активністю сонця і економічними кризами 1816, 1825, 1837, 1847, 1857, 1866 та 1873 pp. існує зв’язок. В його інтерпретації економічний цикл тісно кореспондує з циклом врожайності сільськогосподарських культур. Останній, у свою чергу, є “проекцією” циклічності атмосферних опадів. Вільфредо Парето (1848-1923) та Артур Пігу (1877-1959) пов’язували циклічність у розвитку економіки з песимізмом людей та зміною їх настроїв та очікувань. Туган-Барановський причину економічних коливань вбачав у тому, що порушуються пропорції між обсягами виробництва предметів особистого споживання і засобів виробництва.
Помітний вплив на розвиток уявлень про природу економічної циклічності справив теоретичний доробок Карла Маркса (1818-1883). Він розглядав у якості причини економічного циклу масове оновлення основного капіталу (машин, обладнання, механізмів) на фазі економічного пожвавлення, що вимагає, як правило, відчутних інвестицій (сукупних витрат). Під час економічної кризи пристосуватися до низького рівня цін, витримати тимчасову збитковість може лише той, хто замінить старе устаткування на нове і більш продуктивне. Тому за таких умов необхідно проводити зміну основного капіталу для того, щоб вижити в конкурентній боротьбі. Усі це добре розуміють і тому відбувається свого роду “ланцюгова реакція” заміни основного капіталу. Саме цей процес, на думку К. Маркса, є матеріальною передумовою існування економічного циклу.
Слід відзначити, що попри свою змістовну поліфонічість та ідеологічну строкатість уявлень економістів про природу ділового циклу, в літературі останніх років можна зустріти певні спроби систематизації та узагальнення основних підходів до пояснення природи циклічності в економіці. Зокрема, виділяють три основні підходи:
– екзогенний;
– ендогенний;
– еклектичний.
Прихильники першого підходу шукають причини економічної циклічності у зовнішньому середовищі і розглядають з-поміж ймовірних його домінуючих чинників такі як інновації, війни, політичні події, демографічні чинники, цикли сонячної активності, зміна цін на основні ресурси, відкриття нових і вичерпування старих покладів корисних копалин і т. ін. Теоретичним фундатором такого підходу прийнято вважати уже згадуваного В. С. Джевонса. Хоча позірно ідеї Джевонса щодо причин циклічності можуть видатися доволі утопічними, проте, як не дивно, сьогодні вони знаходять своє часткове підтвердження. Так, в 1987 році японський економіст Симанака Юдзі, досліджуючи динаміку розвитку японської економіки за період з 1885 по 1984 р., дійшов висновку про те, що вона пройшла за згаданий період дев’ять одинадцятирічних циклів сонячної активності, які виділив та пов’язав з економічною циклічністю саме Джевонс. За оцінками Симанака Юдзі 11-річні сонячні цикли співпали з циклами Жуглара, а цикли Кузнеця з двома сонячними циклами. Цикл Кондратьєва, відповідно, співпадає аж з 5 сонячними циклами (55 років).
Прихильники ендогенного підходу причину циклічності шукають в середині самих економічних систем. У якості визначальних циклоформуючих чинників розглядаються переважно коливання попиту на інвестиційні ресурси та споживчого попиту.
Прихильники ж еклектичного підходу до теорії циклів дотримуються думки про те, що виникнення циклів зумовлюється ситуативно через синтез екзогенних та ендогенних чинників.
Останнім часом серед науковців дедалі частіше звучить думка про те, що усі попередні підходи по суті містять елементи детермінізму, адже природа циклів обов’язково прив’язувалася до їх стійкої регулярності і, до того ж, усі цикли мали схожі властивості. Сьогодні прийнято вважати, що цикли є наслідком випадкових впливів (імпульсів), що викликають в економіці циклічну реакцію збурення. Сила такого відгуку (збурення) згодом слабшає, цикл поступово згасає, проте через певний проміжок часу він відновлюється з новою силою, внаслідок появи нових шоків (імпульсів). Таким чином, циклічність розвитку економіки є наслідком впливу множини взаємно незалежних імпульсів або шоків, що проявляються послідовно.
Розрізняють три типи шоків:
шоки пропозиції (коливання світових цін на сировину та ресурси, відкриття нових чи вичерпування старих джерел сировини, технологічні зміни, природні катаклізми);
політичні шоки (дії уряду, зміни пропозиції грошей, обмінного курсу, фіскальної політики);
шоки попиту (зміни інвестиційних або споживчих витрат, викликані змінами в очікуваннях економічних суб’єктів).
Показово, що усі три види шоків можуть мати як внутрішні, так і зовнішні корені й джерела.
Дж.М. Кейнс вважав основним джерелом імпульсу, що викликає циклічні коливання економічної системи інвестиційні витрати. При цьому природа самого імпульсу пояснюється нестійкістю очікувань економічних суб’єктів (йдеться в даному випадку про оцінку очікуваної прибутковості), що викликає і нестійкість інвестиційного попиту, отже – і сукупного попиту, і валового випуску. При цьому, внаслідок жорсткості номінальної зарплати, коливання сукупного попиту, викликані коливаннями в рівні інвестицій, виявляються не в зміні рівня цін, а в коливаннях випуску. Таким чином, негнучкість цін та заробітної плати разом з певними державними обмеженнями конкуренції є основою циклічного механізму.
2004 рік став знаковим у визнанні циклічної парадигми в економічній науці, адже саме цього року найвища світова відзнака в цій галузі була присуджена “за вклад у динамічну макроекономіку: часова складова економічної політики і внутрішні рухомі сили ділових циклів”. Норвежець Фін Кідланд, який мешкає у США, та американець Едвард Прескот були нагороджені Нобелівською премією в галузі економіки 2004 р. саме за надзвичайний внесок у макроекономіку. Одне серед їхніх двох досліджень стосується саме проблем коливань ділового циклу. Кідланд та Прескот продемонстрували, як зміни у технологічному розвитку – головному джерелі довготривалого економічного зростання – можуть спричиняти короткотермінові коливання. Результатом цих праць стало створення нової, робочої концепції макроекономічного аналізу на мікроекономічних засадах.
Довгі хвилі в економіці почали досліджуватися економістами ще в середині XIX століття. Англійський вчений Х. Кларк в 1847 році відзначив, що між двома світовими “економічними катастрофами” 1793 і 1847 років пройшло 54 роки. Він же припустив, що такий інтервал між ними не можна вважати випадковим. Саме тому, повинні існувати якісь “фізичні” причини такого явища. Однак, він не зумів знайти аргументованого пояснення свого припущення.
Чи не найбільш вагомий внесок у розвиток теорії “великих циклів кон’юнктури” зробив російський економіст Микола Дмитрович Кондратьєв (1892-1938). Він розробив теорію так званих “довгих хвиль” – “хвиль Кондратьєва”. Його дослідження та висновки ґрунтувалися на емпіричному аналізі великої кількості економічних показників різних країн за доволі тривалий проміжок часу (100-150 років). Він пояснював наявність хвилеподібних коливань існуванням та порушенням трьох типів рівноваги.
Рівновага першого порядку – рівновага між звичайним попитом і пропозицією. Її порушення призводить до короткотермінових коливань, тобто короткого циклу ( 3-3,5 роки).
Рівновага другого порядку пов’язана з капіталовкладеннями (інвестиціями) в засоби праці. Її ж порушення викликає цикл тривалістю 8-12 років (середній цикл).
Рівновага третього порядку пов’язана із співвідношенням між основними капітальними благами (їх пасивною частиною) і технологічними нововведеннями у виробництво, з одного боку, і рештою факторів виробництва – з іншого. Проаналізувавши великий статистично-інформаційний масив, починаючи з кінця 18 століття, Кондратьєв визначив і обґрунтував існування “великих циклів” середньою тривалістю 57 років. Головною причиною “довгих хвиль” він вважав масове оновлення “пасивної частини” основного капіталу (будівлі, споруди, дороги, обладнання, транспортні засоби). Зміна даної частини основного капіталу відбувається стрибкоподібно, що і зумовлює виникнення своєрідного економічного резонансу на ці події. Визнаючи певні методичні недоліки власних досліджень та обмеженість емпіричної бази1, Кондратьєв, тим не менше, доволі точно описав природу довгих хвиль. При цьому чинники, що зумовлюють циклічну динаміку розвитку економічних систем Кондратьєв визначав як ендогенні.
Основні елементи ендогенного механізму довгого циклу Кондратьєва включають:
Капіталістична (ринкова) економіка здійснює власний саморозвиток навколо кількох рівнів рівноваги. Рівновага основних “капітальних благ” (виробнича інфраструктура, кваліфікована робоча сила) з усіма факторами господарського та суспільного життя визначає відповідний технічний спосіб виробництва.
Оновлення основних капітальних благ здійснюється не поступово, а дискретно. При цьому науково-технічні винаходи відіграють вирішальну роль.
Тривалість довгого циклу визначається середнім терміном експлуатації виробничих інфраструктурних споруд, що складають основу капітальних благ суспільства.
Усі соціальні процеси – війни, революції, міграції населення – результат перетворення економічного механізму.
Заміна “основних капітальних благ” та вихід із тривалого занепаду потребують накопичення ресурсів у натуральній та грошовій формах. Коли це накопичення досягне достатнього рівня, виникає можливість для здійснення радикальних інвестицій, що виводять економічну систему на новий рівень.
Більш сучасну інтерпретацію теорії “довгих хвиль” зробив Йожеф Шумпетер (1883-1950). Він вбачав головну причину великих циклічних коливань у хвилеподібній динаміці змін у техніці та технології, тобто технічних нововведеннях. Він фрактально вклав 3 цикли Кітчина в один цикл Жугляра, а 6 циклів Жугляра в один цикл Кондратьєва. Саме синхронізацією депресивних фаз цих трьох1 різних циклів він у 1939 р. пояснював феномен Великої депресії 1929–1933 рр.
Ряд сучасних авторів причину довготермінової циклічності вбачають у структурних кризах в економіці, які зумовлюються динамічними змінами в НТП. В результаті цього з’являються нові галузі, а “старі” занепадають.
Г. Менш виявив зв’язок між 112 найбільшими технічними нововведеннями 19-20 століть з “довгими хвилями” і визначив їх середню тривалість – 55 років.
Потрібно, однак, відзначити, що усі подальші дослідження природи циклічності економічного розвитку проходили так би мовити “під знаком Кондратьєва”, який визначив концептуальні засади наукової інтерпретації цієї економічної проблеми.