§5. Взаємозв’язок безробіття та інфляції

Проблеми зайнятості та інфляції належать до найбільш болісних проблем, що репрезентують макроекономічну нестабільність і мають чітко виражене соціальне забарвлення. Остання обставина зумовлює неабиякий інтерес до цих проблем з боку науковців та державних інститутів влади. Більше того, для останніх рівень ефективного контроль над проблемами безробіття та інфляції є фактично індикативним у плані оцінки ефективності державної регуляторної політики. Виявляється, що ці проблеми “зливаються” в одну не лише у контексті пошуку ефективних важелів державної економічної політики. Ці проблеми пов’язані між собою в силу об’єктивних економічних законів. Як уже говорилося раніше, характер цього зв’язку між проблемами зайнятості та інфляції вперше доволі ефектно описав У. Філліпс. Від’ємний нахил кривої Філліпса (див. рис. 18.4) обґрунтовує загалом переконливий сильний наслідок для економічної політики урядів: між інфляцією та безробіттям існує конфлікт, котрий розв’язати повністю практично неможливо. З іншого боку, запропонована Філліпсом простота зв’язку проблем зайнятості та інфляції “обіцяла” урядам, за певних умов, доволі “легке життя” – потрібно лише вибирати із усіх теоретично можливих співвідношень між інфляцією та безробіттям те, яке з огляду на пріоритети соціально-економічної політики держави є найбільш прийнятним. Здавалося б, що можна назавжди знизити рівень безробіття, погодившись на прийнятний рівень інфляції. Однак, досвід і практика застосування методу Філліпса для регулювання проблеми “безробіття-інфляція” засвідчують, що він виявляється ефективним лише за умови ефективного регулювання грошового ринку. На початку 1960-х рр. виникли вагомі підстави для того, щоб вважати, що такий спосіб макроекономічного “лікування” проблем зайнятості призводить зовсім не до таких наслідків, на які сподіваються уряди.

Недолік і певну обмеженість моделі У. Філліпса вдалося почасти подолати лауреату Нобелівської премії з економіки 2006 року, професору Колумбійського університету Едмунду Фелпсу.

Саме Е. Фелпс обґрунтував існування в економічній системі ринкового типу певного природного рівня безробіття, який внутрішньо притаманний ринковій економіці, а тому не може бути усунутий засобами та інструментами державного макроекономічного регулювання. На його думку, в економіці може мати місце такий рівень безробіття, при якому інфляційні очікування співпадають з фактичним рівнем інфляції. При формулюванні власної концепції Е. Фелпс апелював до психологічних поведінкових аспектів (взаємних очікувань), що регулюють стосунки працедавців та найманих працівників. Вибудовуючи систему власних взаємин, працедавець та найманий працівник виходять виключно з власних уявлень про те, що відбувається в інших фірмах і що буде в економіці завтра. Найманий працівник, знаючи свою платню, водночас розміри зарплати колег з інших фірм може знати доволі наближено. Виходить, що за однакову роботу в різних фірмах працівники можуть отримувати різну платню. Якщо фірми та наймані працівники, укладаючи між собою взаємний трудовий контракт будуть очікувати підвищення цін, то ці очікування в укладених контрактах будуть враховані і урядам, котрі пробують керувати інфляційними процесами, не вдасться вплинути на зайнятість та випуск: дізнавшись (або ж здогадавшись) про майбутнє інфляційне підвищення цін, економічні агенти автоматично і без зволікань перейдуть на “новий рівень”. Адже працедавці зацікавлені в тому, щоб їх працівники забезпечували максимальну продуктивність та ефективність і при цьому вони готові усіляко (в тому числі і матеріально) стимулювати їх до цього. Створюючи свою теорію, Фелпс дійшов висновку, що основою механізму взаємного зв’язку безробіття та інфляції є відмінності в очікуваннях економічних агентів і тим, що відбувається в економіці насправді. Звідси твердження: безробіттям керувати неможливо у довготерміновій перспективі, використовуючи в якості важеля керівного впливу рівень інфляції. Для цього потрібно було б, щоб відмінності між реальністю та очікуваннями були постійними і навіть зростали. Виходить, що є певний спеціальний (особливий) рівень безробіття, при якому очікування точно співпадають з реальним станом справ в економіці. Фелпс назвав цей рівень NAIRU (non accelerating inflation rate of unemployment). За такого рівня безробіття інфляція не підвищується. Відкритою в такому випадку залишається лише проблема, щоб з’ясувати що власне визначає цей природній рівень безробіття¹.

Е. Фелпс одним з перших поєднав мікро- та макроекономічні підходи до аналізу безробіття. Таким власне чином і народилася крива Філліпса, доповнена очікуваннями (“expectations-augmented Phillips curve”).

Звісно, що Е. Фелпс не був єдиним, хто займався дослідженням зв’язку “безробіття-інфляція” та модифікацією, розвитком і критикою моделі У. Філліпса. Вперше на це звернули увагу інші видатні економісти – Франко Модельяні та Артур Сесіл Пігу. Практично одночасно з Фелпсом в тому ж напрямку йшов і інший нобелівський лауреат М. Фрідман. Динамічні моделі раціональних очікувань економічних агентів Фелпса розвинув Роберт Лукас. До розвитку ідей Фелпса доклали руку також Фін Кідланд та Едвард Прескот.

З поняттям інфляції тісно пов’язане ще одне важливе економічне явище, що характеризує зміст та проблематику функціонування системи грошового обігу. Йдеться про стагфляцію. За визначенням – це стан економіки, при якому стагнація у суспільному виробництві поєднується одночасно з динамічними інфляційними процесами. В світовій економіці стагфляція найбільш яскраво проявилася в 1970-х роках. При цьому вона розпочала свою “планетарну ходу” з США, а пізніше охопила значну частину розвинутих країн світу. З кінця 1980-х рр. стагфляційні прояви почали виявляти себе в економіці СРСР та інших соціалістичних країн. В обох випадках стагфляція була викликана “штучно”, порушенням внутрішньоекономічних закономірностей, що призводять до поєднання таких логічно несумісних явищ як інфляція і стагнація. Незважаючи на подібність загальноекономічних характеристик зі стагфляцією 1970-х і 1980-х рр., вони принципово відрізняються причинами, характером протікання, програмами і механізмами подолання, а також заходами економіко-правового впливу. Стагфляція 1970-х рр. була викликана вольовим рішенням групи основних нафтопереробних країн-членів “нафтового картелю” про різке (приблизно в 10 разів) збільшення цін на енергоносії. Раптове підвищення цін в основних країнах-імпортерах викликало енергетичну кризу. Стагфляція кінця 1980-х рр. у колишньому СРСР і інших колишніх країнах соціалістичного табору була обумовлена довголітнім вольовим втручанням держави в економіку.