3.Коренізація

Принципово важливою складовою культурних процесів в Україні у 20--30-ті роки була політика коренізації, спрямована на те, щоб надати народам, обєднаним у СРСР, певної «культурно-національної автономії» -- реальної можливості розвивати свої національні культури і мови. Ці ідеї покладені в основу рішень XII з?їзду РКП(б) (квітень 1923 р.), на якому вже чітко були сформульовані основні положення політики коренізації: підготовка, виховання та висування кадрів корінної національності; врахування національних чинників при формуванні партійного і державного апарату; організація мережі навчальних закладів усіх ступенів, закладів культури, газет і журналів, книговидавничої справи мовами корінних національностей; глибоке вивчення національної історії, відродження і розвиток національних традицій і культури. У практичному здійсенні політики коренізації в Україні виокремлюють два аспекти: українізацію і створення необхідних політичних та економічних умов для розвитку національних меншин. Суть політики коренізації полягає в спробі більшовицького керівництва очолити і взяти під контроль процес національного відродження на окраїнах. Політика коренізації була зумовлена багатьма зовнішніми і внутрішніми причинами: 2) політика коренізації у задумі була засобом пошуку спільної мови з селянством залучити на свій бік національну інтелігенцію шляхом поширення принципових ідей непу на сферу національних відносин;

3) коренізація давала змогу в перспективі зняти наростаюче протиріччя між народними масами і партійним, радянським, господарським апаратом;

4) політика коренізації була спробою більшовицького керівництва очолити і поставити під контроль процес національного відродження на окраїнах, щоб його енергію й могутній потенціал спрямувати у русло центральної влади;

Білет 11.1. Після смерті останнього Ростиславича - Володимира (1199 р.) Роман Мстиславич, спираючись на дружинників, міщан і частину боярства, об'єднав галицькі та волинські землі в єдине князівство, яке поступово стає спадкоємцем Києва.Формуючи централізовану державу, Роман Мстиславич здійснив успішні походи проти Литви, Польщі, Угорщини, половців, Роман Мстиславич підніс міжнародний авторитет держави. В 1205 р. під час війни з Польщею Роман Мстиславич потрапив у засідку і загинув. Після цього потужне державне утворення фактично розпадається.

Згодом Данило Галицький здійснює успішні походи на Литву і Польщу. В 1243 р. він захоплює Люблін і Люблінську землю. У 1246 р. Данило їде у м. Сарай - столицю Золотої Орди, де дістає з рук Батия ярлик на княжіння. Але, повернувшись додому, він починає готуватися до боротьби з Ордою, уклавши військові угоди з польськими князями та угорським королем. Активну підтримку в антитатарській політиці Данилові Галицькому надавав папа римський Інокентій IV. У 1253 р. в м. Дорогожині Данило був коронований папським легатом. 1264 р. Данило Романович помирає. Починається поступовий занепад Галицько-Волинського князівства. Лев (1264-1301 рр.) Домовившись із татарами, він здійснив разом з ними походи на Польщу, Литву, Угорщину, приєднавши до своїх володінь Закарпаття з Мукачевим та Ужгородом. Сини Юрія І Андрій і Лев II (1308 чи 1315 - 1323) були останніми з роду Романовичів галицько-волинськими князями і правили разом. Вони уклали мирні угоди з хрестоносцями, Литвою, Польщею. Загинули у бою з татарами. Роль Галицько-Волинського князівства як основного політичного центру всієї України після занепаду Києва була дуже значною. Саме воно формувало ідею державності на укр землях, оберігаючи їх від поневолення сусідніми державами. Продовжуючи кращі традиції української національної культури, Галицько-Волинське князівство разом із тим забезпечило плідний вплив на цю культуру західноєвропейських цивілізацій.2.Ліквідація

«В 1764 роціцарицянаказалаРозумовськомузректисягетьманства, й вінцевиконав.УправлінняГетьманшиноюперейшлодоІІ Малоросійськоїколегії, якуочоливгенерал-губернаторПетроРум'янцев, якийвідКолегіїбувнезалежний, підпорядкованийСенатутаімператриці.УправлінняГетьманщиноюздійснювалаканцеляріяМалоросійськогогенерал-губернатора, якакерувалаМалоросійськоюколегією, полковимитасотеннимиканцеляріямитасудамивсіхтипівтарівнів. ГоловнимзавданнямбулаостаточналіквідаціяавтономіїГетьманщини, алепоступово і обережно.У 1781 р. булоскасованополковийадміністративнийустрійГетьманщинитабулоутворенонамісництва. «В 1781 р. Гетьманщинуподіленонатринамісництва (губернії): Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське, щоразомтворилиМалоросійськегенерал-губернаторство»У 1783 р. булоскасованекозацькевійсько, замістьякогостворювалисядесятькарабінерних, кавалерійськихполків. ТимсамимавтономіюГетьманщинипосутібулоліквідовано, а 3 травня 1783 р. запроваджувалосякріпоснеправо в ГетьманщинітаСлобожанщині

Колегія складалась із 4 російських представників, 4 укр старшин, прокурора, 2х секретарів (росіянина і українця). Метою створення цієї колегії було прагнення Катерини ІІ до централізації та уніфікації державного управління, ліквідації залишків державної автономії укр земель, розповсюдження загальноімперських порядків і на укр землі. В адміністративному відношенні колегія підлягала канцелярії малоросійського генерал-губернатора (існувала до 1796 р.). До основних заходів, які були проведені на укр землях Другою Малоросійською Колегією відносяться генеральний перепис Малоросії, введення рубльового податку, який потім був скасований і замінений на подушний податок, поширення на Україну російського кріпосного права, утворення на території Україні трьох намісництв ,скасування традиційного козацького полкового устрою і перетворення десяти укр козацьких полків та п`яти слобідських на регулярні кавалерійські російської армії. І найголовніше, Маніфестом Катерини ІІ про ліквідацію Запорозької Січі від 3 серпня 1775 було проголошено, що Січ Запоріжська вже зруйнована. Це означало остаточну руйнацію традиційного українського устрою, та перетворення України на уніфіковану частину Російської Імперії. Чинність Другої Малоросійської колегії була продовжена до 1785 року.

3. Нова економічнаполітика - новийнапрямоквнутрішньоїполітикирадянськоїдержави, затверджений X з'їздомРКП(б). Цебувтимчасовийвідступбільшовиківвідгенеральноїлініїпартії. Сутністьнепу полягала у використанніелементівринковихвідносин і різних форм власності. По суті, неп означав перехідвідадміністративно-командного до госпрозрахункового соціалізму. Основними заходами непу стали: 1.заміна продрозкладкипродподатком; при цьомупродподатокмав бути меншим за продрозкладку, а йогорозмірзаздалегідьповідомлявся селянам;2.бідні селянивзагалізвільнялисявід податку;3.після виплатиподаткуселяниздобували право вільнорозпоряджатися плодами своєїпраці, продаватиїх; цесприялопідвищеннюматеріальноїзацікавленості селян у виробництвісільськогосподарської продукції;4.передача дрібних і середніхпідприємствприватним власникам;5. відродження торгівлі і товарно-грошовихвідносин, дозвіл на приватну торгівлю;6.ліквідація безплатних послуг;7.здача в оренду, концесіючастинидрібних і середніх підприємств;8.впровадження системивільного найму робочоїсили, матеріальнестимулювання працівників;9.введення стабільноївалюти - червонця;10.децентралізація системи управління:11.розвиток підприємництва;12.розвиток кредитної, виробничої, збутовоїкооперації.Особливостінепу в Україні. Неп в Українібулозапроваджено пізніше, ніж в Росії. У 1921 р. ситуація в Українімайже не змінилася. У деякихгуберніяхрозмірпродподаткудорівнювався валовому збору зерна, тобто все вирощенепідлягаловилученню. Цебулообумовленопрагненнямрадянськогокерівництва «викачати» з українського села якнайбільшересурсів сутосиловими, перевіреними в роки війни методами, якомогадовшекористуватися без будь-якихобмеженьпродовольчими ресурсами республіки. На інтересиукраїнського селянства не зважали. У цьому і полягає головнаособливість переходу до непу в Україні. Крім того, особливостями непу в Українітакожбули: більшіподатки, ніж в іншихрадянськихреспубліках; впровадженнянепусупроводжувалосяборотьбоюізселянськимповстанськимрухом.Реальнонеппочався в Українілише на початку 1922 р. А голод, щоохопиврайонипівдняУкраїни в 1921-1922 pp., щебільшевіддаливнормалізаціюситуації в сільськомугосподарстві.Лише 26 липня 1922 р. ВУЦВК законодавчозакріпив право приватноївласності на майно фабрично-заводських, торгових та іншихпідприємств.

Білет №121Як Україна потрапила до вкл. Культура, звичаї і

В 14 ст. до складу Великого князівства Литовського увійшли майже всі білоруські та укр землі. За Ґедиміна, Ольґерда та Кейстута почалося масове входження укр земель до Литовського князівства: Волинь, у 1357–1358 рр. — Чернігово-Сіверщина, 1363 року — Поділля; у 1362 — 1363 років — Київщина; Брацлавщина та Переяславщина.Велике князівство Литовське стало однією з найбільших держав Європи. Це був союз великої кількості земель, влада в яких знаходилася в руках місцевої знаті під верховенством великого князя.З 1398 р. держава називалась Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське. Більшість населення князівства становили слов'яни, які населяли 9/10 його земель. Давня руська мова, культура, закони (Руська правда) та звичаї були панівними в князівстві.До середини 14 ст. Велике князівство Литовське цілком сформувалось, як централізована держава, та значно розширило свою територію. Це розширення відбувалось, в основному, за рахунок входження до складу ВКЛ білоруських та укр князівств. Отже, перебування укр земель у складі Великого князівства Литовського тривало декілька віків. У середині XIV ст. розпочалося м´яке, «оксамитове», але досить активне литовське проникнення у землі колишньої Київської Русі. У цей час Литва намагалася толерантно ставитись до місцевого населення, органічно сприймати його традиції та досвід. Після укладення Кревської унії (1385) укр землі остаточно втрачають залишки автономії, а з 1480 р. потрапляють в епіцентр московсько-литовського протистояння. Після утворення Речі Посполитої (1569) вони стають частиною Польщі, що призводить до ополячення та окатоличення українського люду

2. Конститу́ціяПили́паО́рлика — договір гетьмана Війська Запорозького Пилипа Орлика зі старшиною та козацтвом Війська (від усієї старшини та козацтва конституцію Орлика підписав кошовий отаман Кость Гордієнко), який визначав права і обов'язки усіх членів Війська. Укладений 1710 року. Затверджений шведським королем Карлом XII. Написаний латиною і староукраїнською. Складається з преамбули та 16 статей. Пам'ятка української політико-філософської та правової думки. За оцінкою укр істориків є однією з перших європейських конституцій нового часу [1].Чинності не набула, оскільки була написана в скрутних умовах. Після поразки в битві під Полтавою гетьман Іван Мазепа зі своїми найближчими прибічниками з числа козацької старшини разом із залишками українсько-шведської армії опинились на території Османської імперії, рятуючись від російської армії. Тут, не витримавши великих потрясінь року, помер Іван Мазепа. Найімовірнішим наступником був близький до гетьмана генеральний писар — Пилип Орлик. При його обранні на раді старшин було прийнято документ, що визначав права і обов'язки гетьмана.Таким чином, конституцію було прийнято 5(16) квітня 1710 року на зборах козацтва біля містечка Тягина на правому березі річки Дністер (турецька назва — Бендери, нині це територія Молдови). Тому її інколи називають ще Бендерською конституцією.Законодавча влада надається Генеральній Раді, що виконує роль парламенту, до якої входять генеральні старшини, цивільні полковники від міст, генеральні радники (делегати від полків з людей розважливих і заслужених), полкові старшини, сотники та представники від Запорозької Січі (стаття 6). Генеральній Раді належало працювати сесійно, тричі на рік — в січні (на Різдво Христове), квітні (на Великдень) і жовтні (на Покрову). На своїх зборах Генеральна Рада розглядає питання про безпеку держави, спільне благо, інші громадські справи, заслуховує звіти гетьмана, питання про недовіру йому, за поданням гетьмана обирає генеральну старшину.Найвищу виконавчу владу мав гетьман, влада якого була довічною. У період між сесійними зборами Генеральної Ради виконував її повноваження.

1.НАЦІОНАЛ-КОМУНІЗМ – національно орієнтований напрям у комуніст. русі, що виник 1917–20 серед частини недерж. народів колиш. Російської імперії. Його прибічники вважали, що створення комуніст. економіки приведе до знищення як соціального, так і нац. гноблення. Водночас вони вважали, що комунізм потрібно не уніфікувати за рос. зразком, а пристосовувати до специфічних нац. умов.Під час революції та в перші пореволюц. роки Н.-к. мав найбільший вплив в Україні, Татарстані та Грузії. Однак до кінця 1923 в останніх двох республіках він був розгромлений. В Україні Н.-к. був поширеним й наприкінці 1920-х рр.До укр. націонал-комуністів історики традиційно зараховують вихідців з нац. укр. партій комуніст. ґатунку (Українська комуністична партія (боротьбистів) та Українська комуністична партія; УКП) і тих представників більшовицької партії, що, зберігаючи вірність ленінізму, відстоювали укр. нац. специфіку. У роки української революції 1917–1921 для укр. націонал-комуністів характерним було висунення вимоги створення незалежної укр. рад. республіки з окремою червоною армією і під кер-вом організаційно самостійної комуніст. партії. Ці ідеї були розповсюджені не лише серед укапістів та боротьбистів, а й у частини більшовиків, найбільш відомі з яких – Г.Лапчинський, М.Скрипник, С.Мазлах, В.ШахрайЛіквідація нац. укр. комуніст. партій не привела до знищення самої ідеї. Н.-к. існував і в лавах КП(б)У, тим більше, що до компартії вступила чимала кількість колиш. боротьбистів та укапістів, а частина їх займала високі посади в рад. уряді. Посиленню ідей Н.-к. і водночас забезпеченню підтримки компартії широкими масами сприяла проголошена 1923 політика "коренізації". Важливе місце в ідеології Н.-к. займало неприйняття російського націонал-більшовизму. Націонал-комуністи чимало уваги приділяли боротьбі за пріоритетність розвитку укр. к-ри, чому заважало як нехтування частиною кер-ва нац. питанням, так і надання переваги рос ідейний. к-рі як "пролетарській", а відтак передовій ("боротьби двох культур" теорія Д.Лебедя).Незважаючи на вплив, укр. націонал-комуністи в КП(б)У, на відміну від всіляких опозицій, ніколи не мали орг. оформлення. Це зумовлювалося як постійними намаганнями розколоти прихильників цієї ідеології та превентивними звинуваченнями моск. центром окремих націонал-комуністів у "націонал-ухильництві", так і небажанням їх самих "піднімати сварку з національного питання" (О.Шумський). Таке ставлення до проблеми мало вагомі підстави: у період боротьби з опозиціями всередині ВКП(б) сталінське кер-во ставилося більш лояльно, хоча б на словах, до національно-культ. вимог українців.За часи кер-ва М.Скрипником наркоматом освіти УСРР, під орудою якого з 1930 було здійснення українізації політики не лише в культурно-освітніх, а й у державно-громад. установах, дедалі більша частина громадян УСРР усвідомлювала свою нац. окремішність, що об'єктино не могло сприяти виконанню програмного пункту ВКП(б) про "злиття націй". Українці мали автономну систему освіти, що навіть організаційно не була тотожною російській, вимагали більш чіткого дотримання бюджетних прав, задекларованих у Конституції СРСР 1924, виступали проти масового перекачування коштів з України в ін. регіони СРСР, ставили та намагалися вирішувати питання щодо українізації армії тощо.Більшовицький центр до певного часу терпимо ставився до подібних настроїв, адже водночас укр. націонал-комуністи сприяли планомірному винищенню сталінським кер-вом "як буржуазної" укр. некомуніст. інтелігенції ("Спілки визволення України" справа 1929–1930, "Українського національного центру" справа 1930–1931), ретельно й свідомо виконували сталінські настанови в політиці щодо села. Такі дії, особливо колективізація та хлібозаготівлі 1931–32, підірвали авторитет націонал-комуністів серед селян, істотно зменшили їхню соціальну базу та викликали суперечності серед самих укр. комуністів. Цим скористався Й.Сталін, звинувативши у 1933 М.Скрипника та його прихильників у "націонал-ухильництві" та оголосивши їх винуватцями "кризи сільського господарства".До числа найбільш відомих укр. націонал-комуністів, окрім щойно названих, можна зарахувати Г.Гринька, М.Полоза, М.Хвильового, М.Волобуєва, П.Солодуба та ін., серед представників еміграції – В.Винниченка.4) політика коренізації була спробою більшовицького керівництва очолити і поставити під контроль процес

Білет 13

1) Кревська унія 1385 року.Причини укладення Після Ольгерда, внаслідок міжусобної боротьби, до влади прийшов його молодший син Ягайло (1377 — 1392). З самого початку він зіткнувся з цілою низкою проблем, які постали перед Великим князівством Литовським: внутрішньою нестабільністю в державі, викликаною в значній мірі порушенням ним принципу родового старшинства в успадкуванні великокнязівського престолу; виснаженням державного організму внаслідок широкомасштабної експансії на сході; посиленням агресивних сусідів — Тевтонського ордену та Московського князівства. У такій ситуації Ягайло змушений був шукати зовнішньої підтримки. У 1385 р. він погодився на пропозицію Польщі, яка мріяла про укр та білоруські землі, захоплені Литвою, і уклав із нею у замку Крево, неподалік Вільно, унію прагнення Великого князя Литовського Ягайла знайти підтримку в боротьбі за владу, що точилася між синами Ольгерда та його племінником Вітовтом• Необхідність об’єднати сили Польського королівства і Великого князівства Литовського в боротьбі з агресією Тевтонського ордену• Прагнення Польщі мирним шляхом через унію з Литвою здобути руські землі, підпорядковані литовцям• Виникнення нової загрози Литві зі Сходу — з боку Московського князівства

Основні умови Кревська унія передбачала: Великий князь литовський Ягайло Ольгердович мав одружитися з польською королевою Ядвігою і стати польським королем, одночасно залишаючись правителем Литви• Польща і Литва утворювали єдину державу, хоча формально Литва зберігала незалежність• В обмін на польську корону Ягайло зобов’язувався прийняти разом з язичницьким населенням Литви хрещення за католицьким обрядом• Литва повертала Польщі всі будь-коли захоплені землі, приєднувала «на віки-вічні свої литовські й руські землі до Корони польської» й обертала на її користь великокнязівської казни. Наслідки : для литви Кревська унія створила реальні передумови для боротьби із зовнішньою загрозою. Водночас вона викликала небезпеку польської експансії на територію Великого князівства Литовського.

• Отож унія, Фактична ліквідувала Литву як державу, забезпечила умовами унії панівну роль поляків у новому державному формуванні • водночас внаслідок унії, почалась Боротьба литовського боярства, підтримуваного частиною руської знаті, за збереження самостійності Литви.