2.Полтавська битва

На початку травня 1709 року шведські війська здійснили спробу штурмом здобути Полтаву, але невдача змусила їх приступити до довготривалої облоги міста. Вперта оборона міста московським гарнізоном надовго скувала головні сили Карла XII і завдала їм значних втрат (понад 6 тис. чоловік було вбито). Це дало можливість московському командуванню зосередити сили і підготуватися до генерального бою, який відбувся 27 червня (8 липня) 1709 року. У Полтавській битві шведи зазнали поразки, втративши 9234 чол. вбитими та 2874 чол. пораненими. Втрати московської армії становили 1345 чол. вбитими і 3290 чол. пораненими. Рештки шведського війська під командуванням генерала А.-Л. Левенгаупта відступили вздовж р. Ворскли у напрямку Дніпра. Біля Переволочної Карл XII, Іван Мазепа, Кость Гордієнко та ще близько 50 старшин разом із загонами шведів та козаків переправилися через Дніпро і відійшли у турецькі володіння.

Після Полтавської битви Петро І влаштував жорстоку розправу над українцями. Батурин, столиця гетьманської держави, був вщент зруйнований, а населення знищене. «Город здобутий, — хвалився Петру І князь Меньшиков. — Всі люди мечу віддані, як у фортеці, так і в передмісті, без останку, з дітьми, а скарби у здобич взято. Будинки повержені і вогню віддані, а фортеця знищена». Захоплених оборонців страчували люто: розтинали, вішали. Плоти з шибеницями пускали на пострах Україні по Сейму до Десни і Дніпра.

По смерті гетьмана Мазепи деякі однодумці, щоб уникнути небезпеки, відреклися від його ідей і скорилися цареві. Але були й такі, що навіть у найважчі хвилини свого життя залишалися вірними своєму гетьманові й Батьківщині. Це генеральний обозний Іван Ломиковський, генеральний бунчужний Федір Мирович, генеральний осавул Григорій Герцик, прилуцький полковник Дмитро Горленко та найактивніший з-поміж них – генеральний писар Пилип Орлик. З їх любові до України, з їх вірності ідеалам Мазепи зродилося над могилою гетьмана “мазепинство”, що в устах ворогів стало лайкою й обвинуваченням, але для кожного свідомого українця залишилося прапором і програмою української державності.

1.Радянський наступ 1919 . Махновці .Наступ радянських військ почався в грудні 1918 p., а вже 3 січня 1919 р. Вони увійшли до Харкова.

До травня 1919 р. Червона армія взяла під свій контроль майже всю територію України в межах колишньої Російської імперії. Яків Росії, в Україні почала проводитись політика воєнного комунізму.

Оголошення війни Радянській Росії (16 січня 1919 p.), проголошення Акта соборності України (22 січня), проведення Трудового конгресу (23 січня) не зміцнили авторитету Директорії. Весною 1919 p., після декількох військових поразок, вона утримувала під своїм контролем тільки невеличку територію біля Кам’янця-Подільського. У квітні 1919 р. армія Директорії практично була розбита. У травні 1919 р. уряд УНР переїхав у Східну Галичину.

6 січня 1919 р. декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду України Україну було проголошено Українською Соціалістичною Радянською Республікою (УСРР). 25 січня 1919 р. в Харкові цей уряд декларував необхідність об’єднання УСРР з Росією на засадах соціалістичної федерації.

У червні 1919 р. в наступ на Україну рушили війська генерала Денікіна. Вони прагнули відновити дореволюційні порядки, «єдиную и неделимую Россию», повернути фабрики, заводи і землю капіталістам і поміщикам, ліквідувати національний рух.

11 жовтня радянські війська розпочали контрнаступ. У їхньому складі були частин Латиської стрілецької дивізії, бригади Червоного козацтва В. Примакова й Окремої стрілецької бригади П. Павлова. Кінний корпус С. Будьонного перейшов у наступ 15 жовтня.. 16 грудня денікінці залишили Київ. Білогвардійський фронт почав розвалюватися. На початку січня 1920 р. Червона армія повністю зайняла Донбас. У січні-лютому розгорнулися бої за Правобережжя.. Україна була очищена від денікінців. Наприкінці березня 1920 р. склав зброю останній їхній оплот -Новоросійськ. Лише Крим, невдалий штурм якого вели ослаблені більшовицькі війська, все ще залишався під контроле білогвардійців.Таким чином, боротьба між Добровольчою армією, Червоною армією і об'єднаними українськими арміями, що тривала протягом другої половини 1919 р., завершилася перемогою більшовиків.МахновціЗначної шкоди денікінському війську завдавали загони під командуванням Н. Махна. У середині вересня 1919 р. вони вирвалися з денікінського оточення, до якого потрапили у районі Голтва-Умань. 28 вересня на засіданні Реввійськради, штабу і командирів з'єднань махновці обговорили питання про подальші плани. Було вирішено: «Катеринославщину вважати базою Повстанської армії, яка зможе обрости новими тисячами бійців, що дасть можливість розвинути анархістську Революцію на всю Україну».За тиждень махновці пройшли 350 верст і з ходу захопили Кривий Ріг, Олександрівськ і Нікополь. Подібної мобільності в роки громадянської війни не досягала жодна з армій. Наприкінці жовтня під контролем махновців були великі райони Півдня, у т.ч. Апостолове, Бердянськ, Перекоп, Каховка, Синельникове та інші. В розпорядженні Н. Махна перебувало чотири корпуси, зведені в армію, яка дістала назву Революційно-повстанська армія України (махновська). Загальна кількість махновців, за приблизними оцінками, сягала 30 тис. чоловік. Для боротьби з цією армією А. Денікін кинув свої найкращі війська: армійський корпус під командуванням генерала Слащова і майже весь кінний корпус генерала Шкуро. 29 жовтня махновці вибили денікінців з Катеринослава, який і утримували до початку грудня 1919 р.На звільнених махновцями територіях земля передавалась селянам, фабрики і заводи - колективам робітників. Для регулювання господарської, культурної, санітарно-медичної та інших галузей суспільного життя утворювались Вільні Ради. Це був анархо-комунізм - ідеал суспільного устрою махновців. За умов, коли кожен новий режим розпочинав діяльність зекспропріації селянства, в останнього формувалося стійке недовір'я до будь-якої влади. Це підтримувало вплив махновців серед сільського населення.Своєю впертою боротьбою в білогвардійському тилу повстанська армія Н. Махна сприяла швидкій перемозі більшовиків над денікінською армією.

10 білет 1. Укр землі у складі орди

Наприкінці 12 століття у степах центральної азії утворилася могутня монгольська держава. Перша сутичка з монголами сталася 1223 року біля калки, русько-половецьке військо зазнало там поразки. Другий похід монголів відбувся 1239 року монголи захопили переяслав, а згодом чернігів. 1240 монголи захопили києв, обороною києва керував дмитро дедько, останні захисники києва загинули під уламками десятинної церкви. Потім монгольські війська посунулись на галицькі і волинські землі, встановивши там своє володарювання. Залежність від Золотої Орди існувала у таких формах: 1. Призначення ханами руських князів на князівські столи, жалування їм ярликів (грамот) на княжіння. 2. Сплата податків. 3. Допомога у війнах. 4. Періодичні наскоки монголо-татар на руські землі, грабунки і руйнування.

Наслідки монголо-татарського нашестя:1. Руйнація і падінння ролі міст2. Занепад ремесла і торгівлі3. Демографічні втрати4. Знищення великої частини еліти

.2. Економічне соціальне становище в україні в 1 половині 18 ст.

Стрижнем тогочасної економіки було сільське господарство, У цей період земельна власність служить для правлячих верств економічною основою їх панування, виступає гарантом незалежності. Тож не дивно, що втрачаючи політичну незалежність Лівобережна старшина намагалась зберегти бодай економічну незалежність шляхом концентрації у своїх руках значних земельних володінь. Значна частина земель була у власності і її власниками без змін залишались селяни, міщани, козаки, церква і монастирі, однак частина земельних володінь залишалась без власників (шляхетність). Значна частина земель звільнилась і в наслідок жорстокої громадянської війни. у 30-х рр. XVIII ст. понад 35% оброблюваних земель Гетьманщини вже перебували у приватній власності старшини. У період управління Д. Апостола основний земельний фонд було роздано. У цей же час межа між спадковим і ранговим володінням практично стерлося. Характерною рисою зростання великого землеволодіння було збільшення земельної власності в Україні російських поміщиків. Найбільшими землевласниками були О. Меншиков, П. Румянцев-Задунайський, Г. Потьомкін (42,2 тис. десятин) та інші російські вельможі, яким значно поступались національні землевласники. Становище козацького стану погіршувалось. Взагалі суспільний устрій Східної України характеризувався значною нестабільністю. Стани існували, однак між ними не існувало чіткої межі. Обмежити це вдалося лише в XVIII ст. Селянство залишається основним станом суспільства. Старшина понад все намагається перетворити їх в кріпаків. Однак зберігалась і група особисто вільних селян. Це були селяни, що заселяли вільні займанщини. Відносини їх з старшиною налагоджувались договором або загальною практикою. Свої особливості мали аграрні відносини на Правобережжі. Величезні володіння Потоцьких, Любомирських, Яблоновських, нагадували часи до 1648 р. на середині XVIII ст. майже 40 родів контролювали 40% території Правобережжі. Величезні латифундії вимагали робочих рук. Тому магнати створювали на своїх землях слободи, де селяни звільнялись від усяких повинностей (на 15-30 років). Такі пільгові умови викликали масовий селянський рух з Галичини, Волині, Полісся. Ця народна колонізація сприяла відновленню господарського життя України. Характерною рисою аграрних відносин у цьому регіоні було повторне закріпачення. Наприкінці XVII-XVIII ст. розвиток аграрного сектору визначали рутинний розвиток техніки, екстенсивний метод господарювання. Відбулись суттєві зміни і в промисловості, торгівлі, фінансових відносинах. В умовах товарно-грошових відносин містечко, завдяки, що воно було центром торгівлі і ремесел, як правило давало панові прибуток у 5-10 разів більше ніж село. У цьому контексті й слід отримати тогочасну форсовану урбанізацію Провідними промислами в Укр землях цієї доби було млинарство, вино варіння, селітроваріння, чумацтво. Реформи Петра І пришвидшили процес становлення мануфактурного виробництва на Лівобережній та Слобожанщині. У Західній та Правобережній Україні розвинені мануфактури виникли у 70-х рр. XVIII ст. Ха

рактерною рисою сільського господарства та й всієї промисловості було втягнення його у сферу товарно-грошових відносин Наприкінці XVIII ст. на Лівобережжі збиралось 390 ярмарків, у Слобожанщині – 271. У Правобережній Україні наприкінці XVII ст. – 16 ярмарків, у 40-60-х рр. – 42. Невпинно зростає кількість базарів.