2.Відновлення козацтва на Прввобережжі в хviii ст.. С. Палій

Передумови відродження козацта на Правобережжі

Родючість земель правобережжя, сприятливі кліматичні умови.• Потреба Польщі у сильному козацькому війську для захисту Правобережжя від турецько-татарської агресії.• Необхідність тримати в покорі українське населення

Ян Собеський видав 1684 р. універсал, що дозволяв козацькі поселення на південь від Росі. Наступним кроком Польщі стала ухвала сейму 1685 р. про поновлення на території колишніх укр полків козацьких прав та вольностей, внаслідок якої відродилися Богуславський, Брацлавський, Корсунський та Білоцерківський полки.

Яну Собеському потрібне було сильне козацьке військо. Він розумів, що без нього важко буде захистити Річ Посполиту від турецькотатарської загрози, а також утримати у своїх руках правобережні укр землі. Тому король вирішив узаконити територіальне козацьке військо на землях Правобережної Наддніпрянщини.

Протягом 1684–1685 рр. було створено чотири територіальні козацькі полки. Богуславський полк очолив полковник Самусь (Самійло Іванович), Брацлавський полк очолив Андрій Абазин, Корсунський — Захар Іскра, Фастівський (Білоцерківський) — Семен Палій.

Відновлення козацького устрою на Правобережжі спричинило швидке заселення укр земель, що були спустошені безперервними війнами. Створення козацьких полків у Правобережній Україні відроджувало традиції національного державотворення в цьому регіоні.

Після завершення війни між Польщею та Туреччиною у 1699 р. потреба у козацькому війську зникла, і тому польський сейм прийняв рішення про ліквідацію правобережного козацтва.

У 1699 р. Річ Посполита й Османська імперія підписали Карловицьке перемир’я. За ним турки відмовилися від претензій на Правобережну Україну. Для польської шляхти відкрилася дорога до своїх колишніх маєтків. Козацтво стало кісткою в горлі для шляхтичів і польської влади.

У 1699 р. сейм прийняв ухвалу про ліквідацію козацького війська на території Правобережжя. Гетьманові Самусю, полковникам Палію, Абазину, Іскрі та Барабашу наказали розпустити полки. Проте Семен Палій та інші полковники не підкорилися. Невдовзі в руках Палія опинилося Київське і Брацлавське воєводства. Розпочалася запекла боротьба проти польського панства.

Семен Палій• Справжнє прізвище Гурко. Народився в містечку Борзна на Чернігівщині в міщанській родині.• Навчався в Києво-Могилянській колегії, в 70-х роках XVII ст. подався на Запоріжжя, де відзначився військовими та організаторськими здібностями.• Загін козаків, ним очолюваний, брав участь у розгромі турків під Віднем, за ці події отримав прізвисько «віденський богатир».• У 1685 році разом з А. Абазином і З. Іскрою отримав дозвіл перейти на малозаселену територію Правобережжя.• Під його проводом частина Правобережжя фактично звільнилася з під влади польської шляхти, тут було запроваджено полково-сотенний устрій.• У 1699 р. польський уряд прийняв постанову про ліквідацію козаччини, що призвело до розгортання на Правобережжі національно-визвольного повстання під проводом С. Палія, яке поширилося на значну територію.• Август ІІ звернувся до Москви з проханням допомогти придушити повстання. З цією метою війська І. Мазепи ступили на Правобережжя, зайняли Київщину і Волинь.• 1704 р. С. Палій був заарештований, засланий до Сибіру.

Палій звернувся до царя, а також І. Мазепи з пропозицією приєднати Правобережжя до Гетьманщини. Проте російський уряд відхилив цю пропозицію, оскільки боявся порушувати умови «Вічного миру» 1686 р.

Польська ж шляхта була невдоволена зміцненням козацьких порядків на Правобережжі. Періодично виникали сутички козаків Палія з польськими підрозділами. На межі XVII–XVIIІ ст. ці сутички переросли у справжню війну. Визвольну боротьбу проти польсько-шляхетського панування аж до середини 1704 р. очолював Палій.

Повстання проти польського панування вибухнуло влітку 1702 р. На Правобережжі. Сучасники називали його «другою Хмельниччиною». Розпочалося воно з селянських заворушень на Поділлі і Брацлавщині. (Показати ці території на карті). Потім вогонь повстання охопив Київщину та Східну Волинь, Білу Церкву. До повстання приєдналися Самусь, А. Абазин, З. Іскра та інші козацькі ватажки. Очолив боротьбу С. Палій. Майже всі правобережні землі опинилися в руках повстанців. Поляки утримували лише Волинь.

У січні 1703 р. польський уряд кинув на придушення повстання великі каральні війська. Самусь змушений був відступити з Поділля на Київщину.

Київщина залишалася під контролем Палія і Самуся.

Навесні 1704 р. повстання розгорілося з новою силою. Палій та інші керівники повстання вирішили присягнути на вірність російському цареві й українському гетьманові. Росія не наважилася відкрито приєднати Правобережжя, щоб не порушувати «Вічний мир» (Польща була її союзницею у війні проти Швеції).

Російські війська з козаками І. Мазепи виступили в похіду Польщу на допомогу польському королю проти шведів.

Із вступом Мазепи на Правобережжя навесні 1704 р. повстанню було покладено край. Правобережні землі фактично підпорядкувалися українському гетьманові. Були створені нові полки.

3.Військо УНР і УГА в боротьбі з денікінцями. 1919 р. ц боротьбі за оволодіння Україною зійшлися білогвардійські війська і Червона армія. Нові спроби прорватися в центральні райони України робила також армія УНР. Навесні 1919 р. білогвардійці зуміли потіснити Червону армію в Донбасі. 19 травня денікінські війська перейшли у наступ на всій донецькій дільниці Південного фронту. 27 травня білогвардійці захопили Луганськ. Воєнно-стратегічна обстановка в Україні стала докорінно змінюватися на користь Денікіна. Спроби зупинити денікінська війська на території України не вдалися. Форсувавши Дніпро і Захопивши Знам'янку та Черкаси, білогвардійці повели наступ у двох напрямках: північному – на Київ та південному – на Єлисаветград – Миколаїв – Одесу. Швидкій ліквідації більшовицької влади на Правобережжі сприяли війська Директорії і ЗУНР. 17 липня Українська Галицька армія та керівництво ЗУНР під тиском польських військ залишили Східну Галичину і переправилися на правий берег Збруча. Згідно з угодою між двома урядами УГА вливалася в армію УНР для спільної боротьби за незалежність України. Проте в об’єднаної армії узгодженості не було. Є. Петрушевич та його уряд орієнтувалися на боротьбу з Польщею та Радянською Росією і були готові до тактичного союзу з Денікіним. Оточення С. Петлюри було готове до переговорів з радянським урядом В. Леніна для узгодження боротьби з Денікіним. План воєнних дій об’єднаного командування був компромісним: передбачалося розгортання наступу в напрямку Києва і Одеси. Наступ укр армій розпочався у перші дні серпня. Червоні війська, не маючи змоги стримувати білогвардійців та укр підрозділи, швидко відступили. 30 серпня частини Червоної армії без бою залишили Київ. Майже одночасно до міста ввійшли білогвардійці та укр війська на чолі з генералом Кравсом. Спроби порозумітися з денікінцями не були успішними. Білогвардійці, які прагнули відновити «єдину й неподільну» монархічну Росію, не погоджувалися на поступки, і Кравс, незважаючи на чисельну перевагу, підписав угоду про відступ з Києва до лінії Василькова. По суті справи укр війська опинилися у трикутнику смерті і змушені були вести бої з трьома силами: більшовиками, білогвардійцями та поляками. Останні поступово окупували Західну Волинь і Поділля. Першою припинила збройний опір УГА. 5 листопада вона перейшла на бік А. Денікіна. З ліквідацією галицького фронту Є. Петрушевич виїхав до Відня. Війська УНР під командуванням отамана С. Петлюри ще деякий час продовжували боротьбу з переважаючими силами. 4 грудня вони вирішили вести боротьбу партизанським способом. 6 грудня 1919 р. генерал М. Омелянович-Павленко і частина військ УНР у складі Запорізької, Волинської і Київської груп вирушили в рейд по тилах денікінської і Червоної армій. Ця подія отримала назву Перший «Зимовий похід». Рейд тривав п’ять місяців, до травня 1920 р., аж поки солдати не перейшли у занятті поляками райони. Незадоволення політикою білогвардійців охопило й українське селянство, які дедалі частіше вдавалися до виступів. Один із таких виступів відбувся у вересні 1919 р. у селі Баштанка на Миколаївщині. Повстанці, чисельність яких швидко зросла до 4 тис., оголосили Баштанську республіку, вигнавши денікінських урядовців.

Білет 71.Формування Г-В. князівства

Лише у 1199 р. після смерті Володимира Ярославича, останнього представника династії Ростиславовичів, Роману Мстиславовичу вдалося об’єднати під своєю владою Волинське і Галицьке князівства, утворивши могутню Галицько-Волинську державу, приборкавши свавільну боярську аристократію, спираючись на дрібним феодалів та міське населення.

Утворення єдиної Галицько-Волинської держави мало велике значення. За Романа значно зміцніти князівські позиції і центральна влада. Було створено необхідні умови для розвитку сільського господарства, ремесел, промислів, торгівлі. Саме в Романа Мстиславовича шукав притулку імператор Візантії після захоплення Константинополя хрестоносцями.

Роман здобув собі авторитет походами на половців у 1197-1198 pp., 1201 p., 1204 р. та литовців, які закінчилися вдало. У 1204 р. одержав пропозицію Папи Римського в обмін на прийняття князем католицизму коронувати його, але відмовився від цього.

У 1202 р. оволодів Києвом, об’єднавши під своєю владою всю Південно-Західну Русь. Кордони його держави проходили від Дніпра до Чорного моря і Дунаю, у її складі були землі сучасної Молдови й Північної Буковини. Він підніс міжнародний авторитет держави, бо в період феодального роздроблення всієї Європи створив єдину могутню державу, зав’язав рівноправні й дружні відносини з Візантійською і Німецькою імперіями. Галицько-Волинське князівство стало збирачем руських земель.

Причини виникнення та піднесення Галицько-Волинської держави

1. Вдале географічне положення:• віддаленість від Києва, тому послаблювався вплив центральної влади;• важкодоступність земель для кочівників;• розташування на перехресті важливих торгових шляхів.2. Необхідність спільної боротьби двох князівств — Галицького і Волинського — проти агресії Польщі й Угорщини, проти монгольської навали та ординського іга.3. Енергійна об’єднавча політика князів Романа Мстиславич та Данила Галицького, їхній великий авторитет, які всю свою діяльність спрямували на утвердження могутньої Галицько-Волинської держави.. Інтенсивний економічний розвиток цих земель, посилення економічних зв'язків між ними.

2.Ліквідація внаслідок визвольної війни 1648—1654 pp. польсько-шляхетського режиму сприяла розвиткові української культури. Водночас польсько-шляхетська й турецько-татарська агресія, численні війни, спустошливі напади чужинців, що тривали протягом другої половини XVII ст., вели до знищення культурних цінностей, гальмували як економічний, так і культурний розвиток. Оскільки на територіях, що перебували у складі Росії — Лівобережжі, Слобожанщині, Запоріжжі — польсько-шляхетського гноблення не існувало і вони були краще захищені від нападів, тут склалися більш сприятливі умови для розвитку культури, вона розвивалася інтенсивніше, ніж на Правобережжі і на західноукр землях.Після визвольної війни 1648—1654 pp. на Україні у багатьох селах існували початкові (дяківські), школи, в яких навчалися діти козаків, селян, духівництва. Учителями здебільшого були дяки.Головним осередком освітнього, наукового, літературного і всього культурного життя України і в другій половині XVII ст. залишався Київ. Визначну роль відіграла Київська (Києво-Могилянська) колегія.В Україні продовжувала розвиватися література, яка ґрунтувалася на традиціях попередніх часів. У центрі літературного процесу стояли викладачі Київської колегії, київські церковні діячі, письменники і вчені.Як іраніше, писались полемічні твори, авторами їх переважно виступали представники вищої православної ієрархії (Галятовський, Баранович, Гізель та ін.).Архітектура й будівництво в другій половині XVII ст. в Україні продовжували розвиватися на місцевій самобутній народній основі. Водночас вони зазнавали впливу російської і західноєвропейської архітектури. Укр архітектори запозичували й творчо застосовували прийо ми стилю барокко (від італійського barocco — вигадливий, химерний), для якого характерними були декоративна пишність, вигадливість, мальовничість.

2.Варшавський договір Варша́вський договір, або Договір Пілсудський — Петлюра — політичні й військові конвенції, підписані представникамиПольщі і УНР, які розроблялись таємно від уряду УНР й польського сейму. За ними в обмін на визнання незалежності УНР і військову допомогу Петлюрі погоджувався визнати українсько-польський кордон по річці Збруч і далі по Припяті.

25 квітня 1920 р. польське командування несподівано для радянських військ розпочало наступ. Маючи чисельну перева¬гу (40 тис. польських та 15 тис. укр вояків проти 16 тис. радянських) й ефект раптовості, війська під команду¬ванням маршала Ю.Шлсудського за перший тиждень боїв ово¬лоділи Житомиром, Бердичевом, Козятином, а 7 травня -Києвом. Однак радянські війська (12-та і 14-та армії) зберегли боєздатність та зайняли оборону на схід і південь від Києва.

Успіх поляків, як з'ясувалося, виявився тимчасовим. Спо¬дівання С.Петлюри на антибільшовицьке повстання українсь¬кого селянства не виправдалося, бо селяни не хотіли підтримувати нових окупантів. Невдовзі співвідношення сил змінилося на користь ра¬дянських військ. Керівництво більшовицької Росії передис¬локувало на Південно-Західний фронт (командуючий О.Єгоров) близько 40 тис. бійців із Сибіру, Кавказу, Серед¬ньої Азії й інших регіонів. Західний фронт (командувач М.Ту¬хачевский) також зосередив значні резерви у Білорусії для наступу на Варшаву.5 червня 1920 р. навальною кавалерійською атакою 1-ша кінна армія під проводом М.Будьонного прорвала фронт і вдарила по тилах польської армії, відбивши Житомир та Бер¬дичів. Щоб уникнути оточення, 12 травня 1920 р. польське командування наказало своїм частинам залишити Київ.Після цього війська Західного фронту, вибивши поляків у червні з Білорусії, вступили на територію Польщі й розпо¬чали наступ на Варшаву. З'єднання Південно-Західного фрон¬ту просувалися в напрямі Львова..23 липня 1920 р. відновився наступ Західного фронту на Варшаву, а Південно-Західного - на Львів. Однак на Львівському напрямі 1-ша Кінна армія наразилася на силь¬ний опір у районі Бродів і була на деякий час зупинена. Спроба взяти Львів з ходу також виявилася невдалою. Затримавши передачу 1-ї Кінної та 12-ї армій у розпорядження Західного фронту, командування Південно-Західного фронту зірвало можливість захоплення польської столиці. 13 серпня знек¬ровлені в попередніх боях радянські з'єднання підійшли до Варшави, але взяти її вже не змогли. Загроза втрати неза¬лежності згуртувала навколо Польщі найширші верстви сус¬пільства, у тому числі й селянство. Провівши мобілізацію і отримавши воєнну допомогу від Франції, війська Ю.Пілсудсь-кого швидко відкинули Червону армію за Буг. Наприкінці вересня фронт знову відкотився до Житомира та Бердичева.

Білет 8

1. Галицько-волинська держава. Данило галицький.

1199 роком починається історія галицько-волинської держави, коли волинський князь роман мстиславович об‘єднав волинське і галицьке князівство зі столицею у галичі. За своєю структурою суспільство галицько-волинськоі держави мало чим відрізнялося від суспільства київської русі. Велику роль у суспільному житті відгравали галицькі бояри. У гаоичині боярське землеволодіння було вотчинним, тобто передаваося по спадку, а на волині переважало службове землеволодіння, тому галицькі бояри поводилися в краї як справжні господарі. Часті боярські заворушення послаблювали князівську владу. Активну роль у суспільному житті відіграють також міста. Через віддаленість від кордонів золотої орди галицьво волинське князівство мало кращі умови для господарського життя, зокрема доя рощвитку торгівлі, що приваблювало численних переселенців.

Основу господарського життя становило сільське господарство, люди займалися городництвом, садівництвом, тваринництвом, рибальством, бджільництвом,значне місце посідали промисли. Найчисленнішу частину городян становили реміснки, окрім традиційних занять, тут також було поширеним гончарство, ювелірне та ковальське виробництво.

Після смерті романа мстиславовича лише в 20-х роках 13 ст данилу і васильку вдалося відновити тут свою владу,1238 данило утвердився на галичині, а васильно на волині. Данило переніс столицю галицько-волинського князівства до холма, згодом він поширив свою владу на київ. 1238 відбулася битва під дорогочином, внаслідок якої данило поклав край зазіханням німецьких хрестоносців на укр землі. У 1245 данило здобув перемогу у ярославській битві над угорцями і остаточно утвердився в галичі. Важливим напрЯмком зовнішної проітики були відносини з монгольськими володарями, данило активно шукав собзників у боротьбі з ними, навіть у 1253 у дорогочині був коронований папою римським, однак все одно не зайшов підтримки серед європейських монархів, тому мусив миритися з монгольською владою, щоб отримати ярлик на правительство. Данило галицький заснував львів і вів боротьбу також проти поляків, литовців і угорців.