Мутаційні механізми:

1. Активація протоонкогенів, генів-блокаторів апоптозу, гену теломерази шляхом переміщення до них промотору, тобто ділянки ДНК, з якою зв'язується РНК-полімераза. В якості промотора можуть виступати або транспозони („пригаючі гени”), або LTR онковіруса.

2. Ампліфікація – збільшення кількості копій певного протоонкогена.

3. Транслокація ділянки з протоонкогеном однієї хромасоми на іншу, де є промотор:

• з 22 на 9 (менша з двох дефектних хромосом – філадельфійська хромосома) при хронічному мієлолейкозі;

• з 8 на 14 при лімфомі Беркітта.

4. Делеція ділянки хромосоми, що містить ген-супресор (репресор) клітинного поділу:

• втрата Rb-гена 13 хромосоми при ретинобластомі;

• втрата гена р53 (ініціатора апоптозу) з 17 хромосоми блокує апоптоз.

5. Точкові генні мутації протоонкогенів, антионкогенів і генів апоптозу.

Епігеномні механізми включають:

1. Вплив вірусних онкогенів та їх онкобілків.

2. Вплив гормонів.

3. Вплив фенолів, жовчних кислот, імунодепресантів тощо.

Ці механізми можуть сприяти активізації поділу вже малігнізованих клітин.

Протоонкогени – нормальні гени клітин, які кодують фактори росту і приймають участь у регуляції росту і диференціації клітин. Кожна клітина містить понад 100 протоонкогенів.

Клітинні онкогени – гіперактивовані або змінені протоонкогени, які не здатні реагувати на контролюючі гормональні та паракринні впливи. Продуктом їх діяльності є онкобілки.

Вірусні онкогени – гени онкогенних вірусів, які за будовою і функціональною активністю ідентичні клітинним онкогенам, а за походженням є клітинними протоонкогенами.

Протионкогени – гени-супресори клітинного поділу.

Онкобілки – продукти гіперактивації чи мутації протоонкогенів. Їх можна поділити на:

І. Білки, що впливають аутокринно на власну клітину:

1. Мембранні білки:

   • Фактори росту.

   • Рецептори до факторів росту.

   • Активатори аденілатциклази і гуанілатциклази.

   • Інтегринові рецептори.

   • Тирозінкінази, зв'язані з рецепторами.

2. Цитоплазматичні білки (передають сигнал з мембранних рецепторів): Sic, Ras, Mos, Rad.

3. Ядерні білки: теломераза, циклази, фактори транскрипції (Myc, Fos).

ІІ. Білки, що діють на інші клітини: ангіогенін, фактори росту фібробластів, нервів, епідермісу, еритропоетин тощо.

Антибластомна резистентність.

На протязі життя людини кожний окремий його ген може бути мутований біля 10 млрд. разів. Зважуючи на це, викликає запитання не те, чому виникають пухлини, а те, чому вони зустрічаються так рідко. Це пояснюється наявністю потужної оборони, що має три лінії:

1. Антиканцерогенні механізми, що протидіють канцерогенним факторам:

   • Інактивація печінкою і виведення нирками хімічних канцерогенів.

   • Антиоксидантна система, що знешкоджує продукти радіолізу води, ліпідів і хінонів.

   • α- і β-інтерферони та антитіла, що знешкоджують онкогенні віруси.

2. Антитрансформаційні механізми, що відновлюють ДНК після мутації та тим самим запобігають змінам геному або знешкоджують клітини зі зміненим геномом:

• Ферменти репарації ДНК.

• Механізм апоптозу.

3. Антицелюлярні механізми, що знешкоджують вже утворені пухлинні клітини:

• Імунні неспецифічні – натуральні кілери та макрофаги.

• Імунні специфічні – Т-кілери, імунні макрофаги.

• Неімунні – фактор некрозу пухлин, інтерлейкін-2, γ-інтерферон.

Всі ці механізми є достатньо ефективними лише за умови їх нормального функціонування. Пригнічення механізмів клітинного імунітету при стресі чи в старечому віці, або спадкова відсутність якогось з ферментів репарації ДНК призводять до різкого збільшення утворення пухлин. Нажаль, пухлини, що утворилися, мають здатність захищати себе від антибластомних механізмів.