3.2.7. Стилістичний потенціал антонімів

Антоніми – (гр. anti - проти, onyma - ім’я) – слова, що називають протилежні за змістом поняття. При визначення антонімічності слів обов’язковою умовою є логіко-семантична співвіднесеність позначуваних ними понять – адже в антонімічні відношення вступають лише такі слова, що співвідносяться за змістом на основі протилежності. Сюди належать слова, що позначають якості (гарячий – холодний; природний – штучний), почуття (тиша – шум); простір, час (північ – південь; ранок – вечір); різноманітні дії, стани (плакати – сміятися, радіти – журитися, брати – давати, загорятися - гаснути).

Слова з конкретним значенням, як правило, антонімів не мають (рояль, стіл, ліжко, канцелярський, прибирати). Не мають антонімів також числівники, більша частина займенників, тобто слова без ознак оцінності, безпосередньої співвіднесеності з поняттям про певне явище.

Антонімів пов’язана з полісемію – багатозначне слово може мати кілька антонімічних відповідників – на кожне значення або на частину їх. Так, прикметник зелений на своє пряме значення (колір) антонімічного відповідника не має; у розумінні недостиглий антонімами виступають прикметники стиглий, спілий, достиглий (зелений виноград – достиглий виноград); у значеннях молодий; той, якому бракує життєвого досвіду антонімом виступає прикметник досвідчений (зелений аспірант – досвідчений професор). Такий тісний взаємозв’язок антонімії з багатозначністю свідчить про взаємозалежність та взаємозумовленість лексичних одиниць (ЛО) при одночасному збереження специфічних рис позначуваних ними понять антонімія широко розповсюджена у художньому, розмовному, публіцистичному стилях. Науковий та офіційно-діловий стилі за своєю суттю і призначенням звужують можливості антонімії, як і синонімії та полісемії. Своєрідним проявом антонімії (здебільшого однокореневої) у НС є наявність термінів, що позначають протилежні явища, процеси (апогей – перигей, приплив – відплив; циклон – антициклон, асиміляція – дисиміляція, архаїзм - неологізм).

У системі виразових засобів мови антоніми відіграють досить важливу роль. Перш за все, вони сприяють утворенню контрастної характеристики образів, предметів, явищ. Отже, найбільше застосування антонімія як стилістичний засіб знаходить у публіцистичному та художньому стилях.. Тут вона розкриває свої невичерпні можливості у використанні прямих і переносних значень слів, різкому й несподіваному зіткненні різнорідних понять. Так, досить змістовними та стилістично забарвленими є заголовки: „Війна і мир”, „Батьки і діти”, „Друзі й вороги”, „Мир хатам – війна палацам!”.

Перш, ніж говорити про стилістичний потенціал антонімії, слід розмежувати два поняття – загальномовні і контекстуальні антоніми.

Загальномовні антоніми – це пари слів, антонімічні стосунки яких є зрозумілими без будь-якого контексту (плюс – мінус, гарний поганий, більше – менше, веселий – сумний). Проте багато слів у прямому значенні не мають антонімічних відповідників, а у певному контексті, внаслідок переносного вживання вступають в антонімічні стосунки з іншими словами. Це контекстуальні антоніми, явище індивідуально-авторського творення, а не загальномовне: „Бо що свої болі – пусте. Світове горе велике. Він надививсь на нього і вдома і по світах” (М.Коцюбинський). Такі антоніми завжди є образними і, на відміну від загально мовних антонімів, вони вживаються переважно у публіцистичному, художньому і розмовному стилях.

Антонімія, як і синонімія, є синхронним (періодично змінним) явищем. Адже семантична зміна у слові може спричинити втрату антонімічних зв’язків і навпаки – розвиток нових значень викликає появу нових антонімічних зв’язків: шляхетний у первісному значенні – „належний до шляхти” має антонім простий, а у розумінні „благородний – грубий, вульгарний, невихований.

Антонімічні стосунки пов’язуються зі стилістичними функціями, що їх виконують слова-антоніми в певному контексті:

1) протиставлення – вживання антонімів для розмежування понять і реалій за семантичними ознаками: „Ти смієшся, а я плачу, великий мій друже” (Т.Шевченко); „Колись, давно, були якісь гіганти. Тепер зручніші виміри – пігмей” (Л.Костенко);

2) зіставлення – слова, що перебувають в антонімічних стосунках, допомагають порівнювати різні реалії та поняття: „У щастя людського два рівних є крила: троянди й виноград, красиве і корисне” (М.Рильський); „Не з Заходу і не зі Сходу вітри історії гудуть” (І.Багряний);

3) антонімічна градація – відокремлення понять, виражених антонімами, розмежування їх одне від одного в часі і просторі: „Збери, сину, всю родину, і близькую, і далекую, і близькую, і далекую, і вбогую, і багатую” (Нар. пісня); „І ранкові, і вечірні дороги таять у собі таємницю, сподівання і жаль” (М.Стельмах).

Антонімія є основою художньо-образних прийомів антитези, оксюморону, іронічного зіставлення.

Антитеза (гр. antithesis) – стилістична фігура, побудована на підкресленому протиставлення протилежних явищ, понять, думок, почуттів, образів. В основі антитези лежить загальномовна чи контекстуальна антонімічна пара, і різке протиставлення понять дає авторові можливість створити надзвичайно виразний, об’ємний образ: „І любов, і гнів у тому гомоні морським” (М.Рисльский); „Найскладніша людина проста” (В.Симоненко); „У султана білії палати, а над ними чорнії темниці” (Л.Українка).

Епітет-оксюморон (гр. oxymoron – дотепно-безглузде) – мовна фігура, в якій поєднуються два протилежних за змістом слова, що в сукупності дають нове поняття. Такі фігури допомагають повніше відтворити складність і суперечливість зображуваних явищ: „Ти мовчанням мені кричи; говорю я з тобою мовчки”; „Стала совістю, і душею, і щасливим нещастям моїм” (В.Симоненко).

Антонімічна іронія – сприймання слова не прямому, а в протилежному розумінні, тобто слово стає само антонімом: розумник (дурень); красень (потвора); „Розжалобивсь, як вовк над поросям - від’їв ніжки та й плаче”; „Добрий баранчик, та по-вовчому виє”.

Антонімія використовується для укладання афоризмів, гумористичних і сатиричних висловів: „Усі жанри добрі, крім нудних” (Ф.Вольтер); „Той мурує, той руйнує” (Т.Шевченко). Антоніми наявні також в усіх жанрах народної творчості – піснях, прислів’ях, приказках:

А я з милим посварюся,

То почну розмову,

То відвернусь, то пригорнусь

І цілую знову (Нар. пісня).

„Бідний багатого не розуміє”; „Мало вкусиш, більше ковтнеш”; „Хто боязкий, той не рушить, хто відважний, той віз підважить”; „Добре тому давати, хто не хоче брати”; „Малі діти – малий клопіт, великі діти – великий клопіт”; „Дай язикові волю, заведе в неволю”; „Брехня густа, але пуста, а правда рідка, зате як квітка”; „Зима без снігу – літо без хліба”; „Одні очі можуть дивитися і радісно, і сумно”.