ВСТУП

1. Поняття й категорії стилістики

Будь-яка розвинена національна мова є системою, що містить певну кількість підсистем. З одного боку мова – система (сукупність) специфічних національних особливостей, характеристик, ознак. А з другого – вона складається з інших рівнів (підсистем) – фонологічної (функціонування фонем), морфологічної (будова слова, функціонування морфем), лексико-фразеологічної, синтаксичної, стилістичної. Кожна з цих систем є важливим об’єктом дослідження для мовознавчої науки.

Стилістика вивчає стилістичну диференціацію мови, її функціональні стилі. Це наука про виразові засоби мови, тобто пр елементи, що служать засобом вираження думки, супроводжують семантичний зміст висловлюваного – емоційно-експресивні та оцінні моменти мовлення (говорити – нейтральне слово; ректи – застаріле й урочисте; мовити – урочисте; балакати – розмовне; гомоніти – розмовно-голубливе; просторікувати – зневажливе; патякати – просторічно-зневажливе і т. д.). Тобто предметом вивчення стилістики є закономірності функціонування мовних засобів у різних видах мовлення.

Основним поняття стилістики є стиль (лат. stilus – загострена паличка для писання). Це слово має багато значень і вживається як термін у літературі, мистецтві, архітектурі, соціології та ін. Визначень же мовного стилю є чимало, проте найбільш місткими вважаються визначення:

„Засоби нашої мови, що припускають можливість добору, бувши відповідним способом використані тим, хто пише або говорить, утворюють те, що ми звемо словесним стилем” (Л.А.Булаховський);

„Стиль – це суспільно усвідомлена і функціонально зумовлена внутрішньо об’єднана сукупність прийомів уживання відбору й поєднання засобів мовного спілкування у сфері тієї чи іншої загальнонародної, загальнонаціональної мови, співвідносна з іншими такими ж способами вираження, що служать для інших цілей, виконують інші функції у мовній суспільній практиці даного народу” (В.В.Виноградов).

Отже, мовний стиль – це сукупність засобів, добір яких зумовлюється змістом, характером і метою висловлювання.

На відміну від теоретичної стилістики стилістика практична має прикладний характер. Її завданням є втілювати в життя рекомендації теоретичних курсів, визначати доцільність і вмотивованість використання мовних засобів у різних сферах і ситуаціях спілкування, навчати мистецтва письма та культури мовлення. Найважливішою категорією практичної стилістики є функціональний стиль (ФС) - різновид мовлення з властивими йому лексичними, фразеологічними, морфолого-синтаксичними, орфоепічно-акцентуаційними засобами, використовуваний для здійснення однієї з функцій мови - спілкування, повідомлення та впливу. Питання про поділ на ФС досить складне, в основу класифікації часто кладуться різні засади, тому і різною буває кількість ФС. Найпоширенішою є класифікація, що виокремлює п’ять ФС: офіційно-діловий, науковий, публіцистичний, художній, розмовний. Оскільки суспільні функції мови часто переплітаються, то і ФС не є відособленими один від одного, кожен з них містить у собі елементи іншого. Крім того, в будь-якому ФС переважають загальномовні, міжстильові засоби, хоч кожному з них властиві специфічні елементи з однаковим стилістичним забарвленням, з єдиними нормами слововживання.

Офіційно-діловий стиль (ОДС).

Матеріали, викладені у формі цього стилю, задовольняють потреби писемного (рідше усного) спілкування в державному, суспільному, політичному, господарському житті, в ділових стосунках, в громадській, виробничій діяльності окремих членів суспільства. З ОДС ми зустрічаємося в текстах указів, законів, наказів, звітів, розпоряджень, ухвал, у діловому листуванні.

Особливості ОДС – високий ступінь стандартизації мовних засобів, виразна логізація викладу, майже цілковита відсутність емоційності та образності, широке використання безособових і наказових форм. Лексика здебільшого нейтральна, вживана у прямому значенні. Застосовується особлива термінологія і специфічні синтаксичні конструкції, зокрема кліше - сталі формули, закріплені за певними ситуаціями (доводжу до Вашого відома; відповідно до; згідно з; укладання угоди). Для чіткої організації тексту запроваджують поділ на параграфи, пункти, підпункти. Найчастіше уживаються прості поширені, іноді ускладнені речення (кілька підметів при одному присудку, кілька присудків при одному підметі, кілька додатків при одному з головних членів). Уживаються також і складні речення з сурядним і підрядним зв’язком, з відокремленими зворотами, зі вставними і вставленими конструкціями. У реченні часто використовуються мовні кліше (проводиться розслідування, здійснюються заходи), присудки, виражені дієсловами у формі теперішнього часу (організовує, застосовує, розглядає).

Тексти ОДС вимагають документації тверджень, точності формулювань; вони не припускають двозначності сприймання змісту. Ще одна характерна риса стилю – відсутність індивідуальних авторських рис.

ОДС має три підстилі:

1) адміністративно-канцелярський – забезпечує зв’язок управлінсько-виконавчого апарату держави і громадянами; представлений адміністративною (планово-звітною, розпорядною, організаційною, інформаційно-довідковою) документацією, діловим листуванням.

2) законодавчий – представлений документами настановчо-регулювального характеру, що утверджують обов’язкові правові норми: декрети, закони, кодекси, конституції, укази, постанови, рішення, акти;

3) дипломатичний – обслуговує дипломатичну службу, контакти з іншими державами, міжнародними організаціями; представлений організаційно-регулюючими, впливовими документами (пакт, конвенція, угода, декларація, нота, міжнародна заява).

Науковий стиль (НС).

За допомогою цього стилю також здійснюється функція повідомлення. Твори, написані з допомогою НС, містять наукову інформацію, яку слід донести до різних верств суспільства. До мови наукової літератури ставляться особливо суворі вимоги в дотриманні норм, що сприяє логізації викладу.

На лексичному і фразеологічному рівні слід відзначити значну кількість термінів із різних галузей знання, а отже – виразно іменний характер висловлювання (адже більшість термінологічної лексики – це іменники та інші субстантивовані частини мови). Оскільки наука оперує не образами, а поняттями, науковий твір насичений абстрактною лексикою. Загальновживані слова використовують тут, як правило, лише в одному з їхніх значень. Так, з восьми значень слова світло, науковий стиль вибирає лише значення „енергія, випромінювана якимось тілом”. Саме в такому значенні це слово входить до складу термінологічних словосполучень типу дисперсія світла, синтез білого світла, лампа денного світла та ін.

Виразною особливістю НС є тяжіння до використання розгорнутих складних речень з розгалуженою системою різних видів підрядності, відокремлених зворотів (особливо дієприкметникових та дієприслівникових), вставних і вставлених конструкцій. Синтаксис НС має яскраво виражений книжний характер, чітко організовану будову речень, без чого неможливо було б висловити складну думку. Велика питома вага належить тут складнопідрядним реченням, зокрема з причиновим та наслідковим зв’язком. Такі речення найбільше відповідають специфіці наукового викладу. Емоційна й експресивна лексика (здебільшого оцінного характеру) вживається подеколи у текстах суспільно-політичного циклу; фізико-математичним та природничим наукам така лексика невластива. Ще однією композиційною особливістю НС є документація тверджень, цитати, посилання. За типом мовлення наукові тексті є монологічними, вживаються в усній та писемній формах з переважанням останньої.

Залежно від конкретних завдань і сприймачів інформації в НС виділяють кілька підстилів:

1. Власне науковий підсиль. Основне призначення - об’єктивувати наукові відомості і кінцеві результати аналітико-синтетичної переробки даних; основна функція – пояснення наукової ідеї. Цей підстиль має наступні жанри:

Монографія – одноосібно написана книга, в якій зібрано, систематизовано й узагальнено матеріал та результати великого наукового дослідження або об’єднано однією темою кілька досліджень. Монографія пишеться після зібрання значної кількості фактичного матеріалу, одержано переконливі висновки, а її автор має свою наукову гіпотезу чи концепцію вирішення значної наукової проблеми. Монографія обов’язково має містити теоретичні розділи, висновки і список опрацьованої наукової літератури. Стиль викладу - об’єктивований (безсуб’єктивний), логічний, точний, чіткий.

Стаття – наукова робота невеликого розміру, надрукована в часописі або збірнику; вона присвячена певній проблемі і розрахована на фахівців, що цю проблему розв’язують. Статті бувають повідомлю вальні (про нові результати), оглядові, аналітичні (підсумки), дискусійні (про спірні питання).

Реферат – короткий виклад великого дослідження (наприклад, автореферат – виклад основного змісту дисертації), або кількох праць з певної наукової проблеми. В рефераті має бути стисло, але точно відображено основний теоретичний зміст реферованої роботи та довідковий апарат (власні публікації, список наукової літератури).

Дисертація – власне науково завершене дослідження, яким відкрито новий напрям у науці, започатковано досі невідомий підхід чи вирішено складну проблему, досліджено ще невідоме або розв’язано низку завдань, що забезпечать наступний поступ у цій проблемі чи галузі. Дисертація має визначений розмір, чітку структуру (вступ, основна частина, що складається з розділів, висновки, список використаних джерел та наукової літератури), стандартні композиційно-мовленнєві форми, які мають бути наповнені оригінальним змістом цього дослідження. Наприклад, мовні формули – актуальність теми дослідження зумовлюється...; наукова новизна роботи полягає...; аналіз дає підставу зробити висновок, що... – продовжуються й підтверджуються мовними конструкціями, які містять конкретний зміст дослідження.

2. Науково-популярний підстиль. Близький до художнього і публіцистичного стилів. Призначений для викладу наукових даних для нефахівців з метою зацікавлення їх науковою інформацією. Науково-популярні твори в доступній, дохідливій формі несуть читачеві нові дані, що зумовлює відповідний добір мовних засобів, менш суворий і одноманітний, ніж у власне науковому підстилі. Частим є звернення автора до звичайних побутових явищ, спирання на звичні асоціативні зв’язки читача. Тому в науково-популярному підстилі широко представлені елементи художнього мовлення (порівняння, епітети, метафори), емоційно забарвлені лексика і фразеологія. Терміни замінюються синонімічними словами загальнонародної мови, подаються описово. Автор добирає такі способи вираження, які могли б зацікавити читача, не відлякували б його сухістю викладу, складністю сприймання.

3. Науково-навчальний підстиль. Займає проміжне місце міє двома першими підстилями. Від власне наукового його відрізняє трохи менша строгість викладу, менша докладність у посиланнях на джерела, спрощена система доведень, спрямованість на більшу доступність інформації. Від науково-популярного підстилю – менша художність, більша послідовність у викладі, строгість і чіткість. Завдання науково-навчального підстилю – активізація логічного мислення читача, який чи є вже фахівцем, чи готується ним стати. Зразки цього підстилю –підручники, посібники, інша література, призначена для навчальних закладів усіх типів.

Основні жанри науково-навчального підстилю – підручники і навчальні посібники. До спільних ознак належать науковість, об’єктивність викладу, відповідність матеріалу навчальній програмі, наступність і перспективність у процесі розгортання навчального курсу, доступність подачі матеріалу, поступове і послідовне введення термінологічної лексики, дотримання мовних норм, культура й естетика мовлення автора. Відмінні риси стосуються способів подачі матеріалу і мовного викладу. Підручник подає весь обов’язковий зміст навчального курсу, а навчальний посібник може розглядати лише окремі розділи, теми, які, на думку автора, потребують особливої уваги, або матеріал може подаватися ширше, з додатковими відомостями. Тут допускається більша свобода викладу, суб’єктивно-авторські оцінки. Часто навчальний посібник є першою спробою підручника і при наступному виданні переростає в нього.

Публіцистичний стиль (ПС).

Публіцистика є сферою масової комунікації, тому цей стиль має досить широкий діапазон. Головне призначення ПС – формування громадської думки, і тому його визначальною рисою є вдале поєднання логізації викладу з емоційно-експресивним забарвленням. Публіцистика має бути одночасно і впливовою, і інформативною, їй властиве чергування експресивних та інформативних уривків. Адже в публіцистичному творі слід не лише подати інформацію, а й витлумачити її з певних позицій, переконати читача в їх правильності.

Характерна риса ПС – орієнтація на усне мовлення, елементи якого не лише виступають у ролі експресем, а стають одним із прийомів зацікавлення читача / слухача. Широко використовується діалогічна форма мовлення, безпосередні звернення до читача / слухача у формі запитань-відповідей, що особливо увиразнюються на тлі авторського монологу. ПС притаманні чіткі політичні оцінки, присутність автора, широкий вияв авторської індивідуальності.

ПС СУЛМ виник майже одночасно з художньо-белетристичним, та досить довго перебував у зародковому стані, оскільки українська преса у 19 ст. не мала нормальних умов для розвитку. Проте в кінці 80-х рр. 19 ст. склалися основні риси ПС, а революція 1905-1907 рр. викликала сплеск української публіцистики, оскільки кращі представники українського письменства виступали також і у сфері публіцистики (Т.Шевченко, І.Франко, Леся Українка, М.Коцюбинський, П.Грабовський, Б.Грінченко, В.Винниченко, М.Рильський, П.Тичина, М.Бажан, О.Вишня, Ю.Смолич, О.Гончар, Ю.Мушкетик, Л.Костенко, І.Драч, В.Яворівський). Майстри художнього слова сприяли і сприяють виробленню та вдосконаленню мовностилістичних і зображальних засобів ПС.

Існує кілька різновидів ПС.

1) власне публіцистичний підстиль, або стиль ЗМІ (газети, журнали, радіо, телебачення, реклама) – вживається у хроніці, повідомленнях, прокламаціях, відкритих листах, передових статтях, міжнародних оглядах. Широко застосовується суспільно-політична лексика і словесно-художні засоби, спеціальні синтаксичні структури. Окремі дослідники виділяють також газетно-публіцистичний підстиль як окремий різновид з більшою стандартизацією засобів зображення;

2) науково-публіцистичний підстиль (критичні стаття, аналітичні огляди, соціальні портрети) – характерний для значних праць на тему сучасної політики, економіки, суспільних відносин, наукових, культурно-мистецьких оглядів. Поєднує в собі власне публіцистичні мовні елементи з науковою термінологією;

3) художньо-публіцистичний підстиль (памфлети, фейлетони, нариси, есе, мемуари) – поєднує власне публіцистичні компоненти зі стилістичними засобами художньо-образного мовлення, характеризується своєрідністю й неповторністю у доборі стилістично-виразових засобів.

Основні жанри ПС – стаття, замітки, звіт, інтерв’ю, репортаж, рецензія, огляд, листи, реклама, нарис, фейлетон, памфлет.

Художній стиль (ХС).

Стиль художньої літератури (інші назви – художній, художньо-белетристичний) є складним сплавом, який відбиває все багатство національної мови. Тут можливим є поєднання елементів усіх стилів літературної мови (ЛМ), а також діалектизмів, жаргонізмів та ін. складників, якщо це вмотивоване потребами мистецького зображення дійсності. В ХС вирізняються засади організації мовних засобів для його основних підстилів - прози, поезії, драматургії, кожна з яких у свою чергу характеризується розмаїттям жанрових особливостей. Та попри жанрові відмінності ХС є цілісною категорією ЛМ, оскільки всі його різновиди об’єднуються спільною функцією – функцією впливу.

Використання мовних засобів у ХС зумовлене його призначенням - образне відтворення дійсності, тобто змалювання життя за допомогою образів, втілених у слові. Тому найхарактернішою ознакою ХС є гранична чуттєва конкретність при відтворення образів людей та явищ навколишньої дійсності, глибока виразність, емоційність, мальовничість Тут можуть поєднуватися досить різнопланові мовленнєві засоби з погляду їхніх емоційно-експресивних та номінативно-логічних особливостей, які набувають у художньому тексті нової образно-виразової сили.

Специфічною рисою ХС є естетична вмотивованість. Зображальна функція художньої літератури вмотивовує широке використання специфічних засобів (лексичних, фразеологічних, синтаксичних): синонімів, антонімів, омонімів, паронімів, стилістичних фігур. Тут найповніше реалізуються евфонічні можливості мови, її ритмомелодика.

Однією з найсуттєвіших категорій у структурі художнього твору є образ автора. Творча індивідуальність автора, його світосприймання та світовідчуття, ставлення до явищ навколишньої дійсності й оцінка їх – усе це позначається на доборі й організації мовних засобів. Але вдаючись до тих чи інших лексико-фразеологічних і морфолого-синтаксичних засобів загальнонаціональної мови, уживаючи фольклорних, говіркових, просторічних елементів, автор завжди має орієнтуватися на літературну норму. Це закон художньо-словесного мистецтва, порушення якого призводить до мовного натуралізму.

Розмовний стиль (РС).

Розмов лен мовлення є найдавнішим стилем будь-якої національної мови, оскільки виконує функцію спілкування. Решта стилів належать до пізніших часів. Найбільша відмінність між книжними (якими є попередні чотири) та РС полягає в умовах спілкування – ним користуються люди різного віку у різних життєвих ситуаціях – побуті, навчанні, науковій, професійній, суспільно-політичній діяльності). Широко представлене розмовне мовлення у публіцистиці і у творах художньої літератури.

Специфічною особливістю РС є багатство інтонаційного оформлення, розмаїття ритміко-мелодійних варіацій, не одноманітність, що відтворює природну безпосередність мовців, але це не може відтворюватися у писемному мовленні. На лексико-фразеологічному рівні слід відзначити велику кількість експресивних, емоційно-оцінних слів (часто з суфіксами суб’єктивної оцінки) і зворотів. Використовуються і просторічні елементи – несвідомо (при недостатньому опануванні норм ЛМ), або свідомо (з певною стилістичною настановою).

З т. з. синтаксису РС характеризується широким використанням неповних, еліптичних речень, наявністю стереотипних конструкцій, які не створюються кожного разу, а відтворюються. Переважають окремі тропи і фігури – епітети, метафори, порівняння, метонімія, синекдоха, парцеляція. Немає широких періодів, полісиндетонів, нарочитих повторів, оскільки розмовне мовлення здебільшого є спонтанним, тобто безпосереднім, непідготовленим. Компонентами його є також позамовні елементи – міміка, жести, конкретна ситуація, наявність чи відсутність об’єкту мовлення. Синтаксична побудова текстів РС залежить від числа мовців – монолог, діалог, полілог. Проте найтиповішою формою є діалогічне мовлення.

Конфесійний стиль (КС).

Сфера поширення КС – це культові установи, релігійні громади, віруючі громадяни. Найповніше КС реалізується в богослужіння та проповідях. Головні ознаки КС – піднесеність, урочистість як стилістичні домінанти, благозвуччя, символізм, стійкість стильової норми.

Мовні особливості КС зумовлені його специфічністю та сферою використання. Лексика і фразеологія є стилістично маркованими, усталеними; вони чітко відмежовуються від лексики і фразеології інших стилів. Це значна кількість старослов’янізмів, конфесійних стилістем (Бог, Ісус Христос, Матір Божа, Дух Святий, ангел, апостол, пророк, святий, Різдво, Пасха, Трійця, Великий піст, Спасівка, патріарх, митрополит, єпископ, священик, диякон, монах, чернець, чудотворець, праведник, духовенство, храм, церква, ікона, молитва, гріх, кадило, акафіст, амінь, благодать, єресь, канонізація, каплиця, клір). До граматичних, стилістичних особливостей належить афікси-старослов’янізми воз-, пре-, пред-, со-, -тель, -иня, -ство, -знь, -тва, -тай, -ащ-, -ущ- (воскреснути, возвістити, премудрий, предтеча, собрат, согрішити, братерство, святиня, твердиня, битва, молитва, глашатай, грядущий, трудящий); компоненти складних слів благо-, бого-, гріхо-, добро-, зло-, душо- (благодать, богослов, гріхопадіння, доброчинність, злочин, душогуб); синтаксична схожість початкових структур (А як молитися, то...; А ти, коли молишся...).

Епістолярний стиль (ЕС).

ЕС суттєво відрізняється від усіх інших стилів. Сфера використання не має чітко окреслених меж – це побут, приватне життя, виробництво, політика, наука, мистецтво, ділове спілкування у формі листів.

Листування поділяється на 2 типи: 1) офіційне – листування між державними установами, організаціями та між службовими особами; входить до сфери ОДС; 2) неофіційне (приватне) – ведеться між особами, які мають неофіційні стосунки; має переважно побутовий характер і перебуває у сфері усно-розмовного мовлення. Тому не всі стилісти визнають ЕС, вважаючи його писемним різновидом РС і ОДС.

Проте неповторну індивідуальність ЕС репрезентують епітоляризми – особливі слова і словосполучення, притаманні саме цьому стилю, специфічні лексичні, граматичні й орфографічні особливості:

1) зверху листа вказують дату написання, напр.. 2.092008 (усталеної форми немає); на початку або в кінці листа інколи зазначають місце його написання; завершують лист підписом;

2) лист починають звертанням до адресата, яке може бути офіційним, напівофіційним, дружнім. Характер його залежить від стосунків між тими, хто спілкується через листування. Найбільш звичними є звертання (друже, любий друже, брате, братику, матусю, шановна пані, тату, шановний пане, добродію мій та ін.), або формули типу Добридень! Доброго вечора Вам! Форма прощання також залежить від взаємин автора та адресата (До побачення; Прощавай; Привіт; Пиши; Цілую; Кохаю; Чекаю; До зустрічі та ін.).

3) для спонукання адресата до певної дії, поведінки уживаються слова з імперативним відтінком (скажи; напиши мені; спитай його; надішли листа);

4) звертання до адресата можуть повторюватись, ускладнюватись афіксами суб’єктивної оцінки (батечку, таточку, матусю, голубонько, серденько, любий, кохана; зраднику, боговідступнику, бабище, дідугане);

5) займенники Ти, Ви у звертаннях до однієї особи пишуться з великої букви, що свідчить про вихованість, коректність автора, його високу мовленнєву культуру;

6) синтаксис листа залежить від індивідуальності його автора. Так, листи Лесі Українки сповнені ліризму, шани, інтимності; для листів М.Коцюбинського характерним є більш офіційний, шанобливий стиль. Форма викладу речень залежить від того, кому адресовано лист.

7) іноді лист доповнюється завершу вальними дописками.; для цього вживається спеціальне позначення P.S. (лат. - post scriptum – букв. після написаного).

Епістолярне мовлення у своєму типовому вияві є монологічним, проте воно може містити також діалоги, почуті або прочитані автором, а потім відтворені в листі.

2. НОРМИ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ