23. Погляди Дж. Мак-Куллоха.

Джон Рамсей Мак-Куллох (1789—1836), філософ та економіст, відомий книговидавець і неперевершений редактор, ортодоксальний прихильник Рікардо, друг та найкращий популяризатор його праць. Він близько знав також Мальтуса і Мілля, поділяв їхні погляди на проблему народонаселення, ренту.

Перу Мак-Куллоха належить надзвичайно багато праць з філософії, соціології, політичної економії, але основною, що дає найточніше уявлення про суть розуміння ним системи Рікардо, є «Основи політичної економії» (1825). У ній він робить спробу викласти в доступному вигляді основи рікардіанського вчення і, за визначенням Сеніора, спрощує його до такої міри, що стає більшим рікардіанцем, ніж сам Рікардо.

Догматизм Мак-Куллоха був настільки абсолютним, що він не дозволяв собі взяти під сумнів хоча б один з висновків класика та все ж таки, під впливом Джеймса Мілля, він дещо уточнив теорію вартості в тій частині, що стосувалась визначення її субстанції. Якщо Мілль дотримувався думки, що у створенні вартості бере участь уречевлена праця, то Мак-Куллох доповнює це положення й відносить до чинників вартості всі сили (машини, природу, тварин), які, хоч і своєрідно, але «працюють». Як йому здається, це ніскільки не суперечить теорії Рікардо, а навпаки, доводить, що всі складові виробництва можна розглядати крізь призму праці. Таким чином, Мак-Куллох впритул підійшов до визначення вартості через фактори виробництва, хоч саме за це критикував Сея.

Прибуток він розглядає як породження уречевленої праці, землі та інших дармових сил. Тому Мак-Куллох уважає за неможливе включення прибутку (поряд із заробітною платою) у витрати виробництва. І це (фактично єдине) розходження з доктриною Рікардо, він гаряче обстоював у своїй з ним полеміці, не розуміючи, що підриває тим самим найголовніші засади трудової теорії вартості.

Цікаво, що особливо старанно захищав Мак-Куллох слабкі сторони рікардіанської доктрини. Він обстоював тезу про неможливість криз надвиробництва, теорію реалізації, кількісну теорію грошей, теорію ренти, що була більш слабкою, ніж у Мальтуса. Його докази були настільки переконливими, що навіть помилки Рікардо ще довго сприймались як відправна точка досліджень економічної дійсності.

Сучасна західна економічна література оцінює Джеймса Мілля та Джона Мак-Куллоха як економістів, що догматично сприйняли теорію Рікардо, обстоювали, абсолютизували й досить уміло популяризували її, відтак сприяючи її вульгаризації та однобічному розвиткові економічної думки.

24. Політична економія у Франції.

Політична економія у Франції мала певну специфіку: вона хоч і успадкувала класичні традиції, але, не сприймаючи ортодоксально надто абстрактну теорію вартості, з прагматичних позицій розв'язувала проблеми розвитку буржуазного суспільства.

Представниками французької класичної економічної школи були Ж.-Б. Сей (1767—1832), найвідоміший послідовник Сміта на континенті, і Ф. Бастіа (1801—1850), котрий абсолютизував ідеї лібералізму.

Основною працею Ж.-Б. Сея є: “Трактат політичній економії”(1803).

В 1828 – 1829рр. Сей опублікував “Повний курс практичної політичної економії” в 6 томах.

На думку Сея політична економія є наукою, що дозволяє пізнати природу багатства, способи його створення, порядок його розподілу та явища, що спричиняють його зникнення.

Свою працю він будує за схемою, яка згодом стає стандартною для більшості навчальних посібників з політекономії, а саме ВИРОБНИЦТВО,РОЗПОДІЛ,СПОЖИВАННЯ як об’єкти дослідження, тобто в структурі політекономії він виділяє ці три частини.

Основними в теоретичній системі Сея є:

- теорія корисності, згідно з якою виробництво створює корисність, а корисність в свою чергу надає предметам цінність, а цінність є мірилом корисності

- теорія трьох факторів виробництва, згідно з якою у виробництві приймають участь такі фактори як праця, капітал, земля, власники яких одержують відповідні доходи у формі зарплати, прибутку, ренти.

- теорія реалізації або шляхів збуту, відповідно з нею головний інтерес усіх виробників полягає в обміні одних продуктів на інші. Внаслідок цього кожний продавець є в той же час і покупцем.

Обмін продукту на продукт вважав Сей автоматично призводить до рівноваги між купівлею та продажем, а тому він заперечував неможливість загальних криз виробництва, припускаючи лише надвиробництво окремих продуктів в результаті часткових диспропорцій.

Сей сформулював три закони ринку:

1) чим більше виробників і екстенсивніший ринок – тим більше споживачів і тим прибутковіший він для виробників, оскільки ціна зростає із зростанням попиту;

2) кожен виробник зацікавлений у розвитку інших, оскільки тим самим формує ринок попиту; успіх однієї галузі сприяє успіху інших, стимулює їх розвиток;

3) імпорт позитивно впливає на розвиток обміну, оскільки іноземні товари можна отримати лише продавши свої.Завданням гарного уряду є стимулювання виробництва, а поганого уряду – стимулювання попиту, тому що проблема вирішується розам з отриманням засобів для придбання продукту6 а ці засоби дає виробництво.В цілому завдяки своїй теоретичній системі Сей вважається засновником нового напряму в політичній економії – неокласичного.

Іншим представником політичної економії у Франції в цей період був Фредерік Бастіа (1801 - 1805).Він виступив з теорією послуг і економічної гармонії, яку виклав у своїй основній праці – “Економічні гармонії” (1850). У цій книзі Бастіа розглядав буржуазне суспільство як гармонічне, основою якого є обмін послугами або взаємонадання послуг. Еквівалентність обміну послугами забезпечується, на думку Бастіа, свободою обміну, а тому він був призильником свободи конкуренції, повного невтручання держави в економічне життя. Проблему розподілу суспільного доходу Бастіа розв'язує на основі трьох факторів виробництва, фактично повторюючи теорію Сея. Він використав її з метою довести економічні права класів на відшкодування їхньої участі у виробництві у вигляді прибутку, ренти та заробітної плати, показати, що гармонія суспільних інтересів будується на економічній гармонії, що розміри суспільного продукту визначають розміри доходів і кожен із класів заінтересований у сприянні зростанню виробництва. Досить ґрунтовно Ф. Бастіа досліджено зміни, які з розвитком капіталізму відбулися в суспільному виробництві: пропозиція стала надмірною, і долю виробництва почав вирішувати попит. На цій основі Бастіа формулює свій закон про визначальну роль споживача щодо виробника. Це було новим словом у політичній економії, суттєвим кроком до формування її нової якості.