119. Цивілізація

Певним рівнем розвитку культури є поява цивілізації. Поняття «культура» часто інтерпретується як поняття «цивілізація». При цьому під цивілізацією розуміють або сукупність матеріальних та духовних здобутків суспільства в його історичному розвитку, або тільки матеріальну культуру. Багато учених визначають цивілізацію як «соціокультурну спільність», «цілісне конкретно-історичне утворення, яке відрізняється характером свого ставлення до світу природи і внутрішніми особливостями самобутньої культури». Деякі дослідники вважають, що поняття «цивілізація» може застосовуватися лише до тих соціокультурних утворень, які мають здатність творчо виробляти універсальні символи. В культурології існує також традиція німецької філософії в культурі, я в рамках якої поняття «цивілізація» та «культура» протиставляються. Наприклад, Шпенглер визначив цивілізацію як сукупність техніко-механічних елементів, а культуру – як царство органічно-життєвого. Він вважав, що цивілізація є заключним етапом розвитку будь-якої культури, для якого характерні, з одного боку, високий рівень науково-технічних досягнень, а з іншого, - занепад мистецтва та літератури. Серед дослідників є також думка, що цивілізація – зовнішній по відношенню до людини світ, який впливає на неї та протистоїть їй, в той час як культура є внутрішнім надбанням людини, розкриває міру її розвитку та виступає символом її духовного багатства. На сьогоднішній день поняття «цивілізації» інтерпретується в трьох варіантах: унітарному, стадіальному та локально-історичному. Унітарний - цивілізація розглядається в якості ідеалу прогресивного розвитку людства в цілому. Стадіальний – під цивілізацією розуміють певні особливі етапи цього розвитку; виділяють аграрну, індустріальну та постіндустріальну цивілізації; космогенну, технічну та антропогенну. Локально-історичний – цивілізаціями називають унікальні історичні утворення, обмежені певними просторово-часовими рамками. Слово «цивілізація» в перекладі з латинської означає «громадянський», «державний». В сучасній літературі термін використовується дуже широко, але насамперед він означає певний рівень суспільного розвитку, певну історичну добу розвитку культури.

120. Шедеврсвітової літератури – Біблія

Бімблія (з грец. βιβλία — книга) — священна книга християнства, яка поділяється на дві частини: Старий Заповіт і Новий Заповіт — і складається з окремих книг, написаних різними авторами (після канону їх налічується 66). Склад та структура Біблії Сама книга, яку називають «Біблія», складається із двох основних частин — це Старий Заповіт і Новий Заповіт. В основі назви «Заповіт» (від гебрейського «berit» — угода, договір, союз, заповіт) лежить ідея угоди Бога з усім людством: у Старому Заповіті розповідається про союз Бога із єврейським народом; у Новому Заповіті — про союз Бога з людством через Ісуса Христа. Для християн священними є обидві частини Біблії. Проте для євреїв, прихильників іудаїзму, — священною лише перша частина і тому вони взагалі не користуються терміном «Старий Заповіт». Натомість виділяють три частини Святого Письма:

• Тора (івр. תורה) — «Вчення» або «П'ятикнижжя Мойсеєве»;

• Невіім (івр. נביאים) — «Пророки»; та

• Кетувім (івр. כתובים) — «Писання».

Поєднання початкових літер цих назв творить акронім (івр. תנ"ך), який читається як «ТаНаХ». «ТаНаХ» — і є назвою єврейського (іудейського) Священного Тексту. Залежно від згрупування біблейських текстів, іудейська Біблія налічує у своєму складі 22, 24 або 27 книг. Старий Заповіт Старий Заповіт або Старий Завіт — перша частина Біблії, що по обсягу складає близько трьох четвертих усієї Біблії. Старий Заповіт нараховує 46 книг, написаних переважно староєврейською мовою. У них розповідається про створення світу, гріхопадіння, взаємини Бога з вибраним ним народом Ізраїлю. Через увесь Старий Заповіт простежується обіцянка Бога відновити посередництвом Месії (спасителя) зруйновані гріхом відносини із Богом. Головна ідея Старого Завіту — договір Бога Ягве з обраним єврейським народом. Умови договору зводяться до двох основних положень:

- "Я - Бог Ягве: нехай не буде для тебе інших богів, окрім мене"

- "Не зспоріднюйтесь з іншими (язичницькими) народами"

Структура Старого Завіту, яка складається з чотирьох головних груп:

1. Доісторичні книги

2. Історичні книги

3. Навчальні (поетичні) книги

4. Пророчі книги

Новий Заповіт Новий Заповіт — друга частина Біблії, що містить у собі 27 книг. У Новому Заповіті розповідається про прихід на землю Месії (Христа) від Бога, Сина Божого, щоби він помер за людей і таким чином відкупив їх (від успадкованого ними від першого чоловіка Адама, та його дружини, Єви) гріха (про що розповідається і у Старому Заповіті). Будучи на землі, і проповідуючи про Небесне Царство Боже, Ісус (Месія) вибрав дванадцять апостолів (один з яких зрадив його) і доручив їм поширювати його вчення по цілому (знаному в той час) світі. Окрім самої Євангелії у Новому Заповіті, є і інші книги, де розповідається і стає відомо про виникнення та існування перших общини християнства. Апостоли у своїх посланнях (листах) до церков навчають томму, щом саме необхідно для спасіння, а також надають поради для повсякденного життя. Остання книга Нового Заповіту: Об'явлення — символічною мовою розповідає про другий прихід Христа на землю в якості Царя Божого Небесного Царства; про кару для тих, хто не повірив у Христа і не виконував його волю; про вибір співцарів у його царстві, правлячих над підданими на землі; про небесне місто збудоване Богом; про знищення роспустниці, названою «Вавилон Великий», символічним звіром; про війну Бога з земними царями — Армагеддон, провокуємі Божим ворогом — Дияволом. Переклади Біблії та їх поширення Книжки Старого Заповіту були перекладені вперше на грецьку мову за єгипетського Птоломея Філадельфа (283—247 до Р. Хр.) 72 єврейськими мудрецями, і тому цей переклад носить назву Септуаґінти — Семидесятки (Переклад семидесяти). Новий Заповіт був написаний давньогрецькою мовою. У IV столітті все Писання було перекладено на латинську (382—405) Святим Єронімом. Цей латинський переклад відомий під назвою Вульґати (найстарший друк — 1462 р. в Майнці). Сама назва Біблії означає з грецького власне — «книги» і почала прикладатися до Святого Писання тільки десь з кінця III — початку IV століть. До України Святе Письмо прийшло у X столітті у так зв. церковно-слов'янській мові, але то не була вся Біблія, а тільки Новий Заповіт, а з нього Євангелія (найстарший текст з 1092 р. переховується в Рум'янцівському музеї в Москві, далі — Бучацьке з XIV ст., переховувалася в монастирі оо. Василіян у Львові), та окремі твори Старого Заповіту (головно Псалтиря). Першою друкованою книгою зі Святого Письма був у нас Апостол, видання Івана Федорова (Львів, 1574 р.), а першим виданням всього Святого Письма була Острозька Біблія 1581 року.