72.Людина – суб’єкт кульутри

Слово «суб'єкт» і похідні від нього форми походять від лат. subject, яке можна перекласти як «лежачий унизу, що знаходиться в основі, виступаючий фундаментом» (від sub - під, jack »- кидаю, скарбу підстава, встановлюю). Сьогодні і в повсякденній практиці, і в гуманітарному знанні, в тому числі в культурології, під ним мається на увазі носій предметно-практичної діяльності або пізнання, джерело і агент активності, спрямованої на об'єкт, яким є навколишній суб'єкта мир у всьому його різноманітті. Суб'єктом може виступати як індивід, окрема людина, так і соціальна група, деяка сукупність людей. Однак для цього недостатньо просто бути людиною або утворити певне співтовариство. Суб'єктивність - не онтологічна, не буттєва характеристика, але показник відносин, що виникають між двома сторонами: працівником і предметом обробітку. Тому її необхідним рівнем є активна діяльність. Саме в актах оволодіння, трансформації, вторгнення в навколишній світ, відтворення його проявляються суб'єктивні риси. Суб'єкт культури - це активний діяч, творець, перетворювач культурної реальності. Він знаходиться на перетині безлічі чинників - як зовнішніх, або об'єктивних, в тій чи іншій мірі його зумовлюють, так і внутрішніх, чи суб'єктивних, завдяки яким він сам, у свою чергу, за допомогою активної діяльності вторгається в культуру і змінює її. Людина приходить у світ уже наділеним певними біологічними, фізіологічними і психологічними параметрами. Як будь-яка біологічна цілісність, покладена в контекст природного реальності, він підкоряється тим чи іншим законам природи. Однак людина визначається як людина не цими рисами, а тими характеристиками, які дозволяють йому стати активним реформатором навколишньої реальності. Або, кажучи іншими словами, людина стає людиною в той момент, коли в ньому проявляється суб'єкт культури, бо саме культура відрізняє людину від усіх феноменів реальної дійсності. Завдяки їй ми можемо окреслити межі людської унікальності - лише в культурній площині людина проявляється як істота суверенна і автономне, принципово не зводиться до інших форм природного світу. Суб'єкт культури присутній лише тоді, коли заявляє про себе Людина культурний, і навпаки. Те ж саме справедливо і щодо людських спільнот: якесь освіту індивідів лише тоді стає соціальною автономністю, коли починає виступати в якості колективного суб'єкта культури. Тому необхідно більш детально зупинитися на тих рисах людини і людських спільнот, в яких проявляється людське, тобто культурне.

73. М. Грушевський та культурологічні проблеми

Автор понад двох тисяч праць, талановитий професор-педагог, видатний історик, дослідник літератури та інших видів мистецтва, письменник, перекладач, етнограф, соціолог, публіцист, лідер впливових в Україні демократичних партій і перший президент Української Республіки, керівник славнозвісного Наукового товариства імені Т. Шевченка у Львові, Українського наукового товариства в Києві та «Літературно-наукового вісника», газет, журналів, один з фундаторів Української Академії наук, автор десятитомної «Історії України-Руси» та історії запорізького козацтва — Михайло Грушевський на ниві освіти, науки, культури, громадсько-державної діяльності дістав не лише загальнонаціональне, а й міжнародне визнання. Культурний та ідейний світогляд формувався під впливом Антоновича, підтримуючи його тезу про національну бездержавність і нездатність українського народу до творення власної самостійної держави. У Галичині Грушевський приймає участь у діяльності «новоерівців», хоча згодом під впливом обставин він відійшов у 1897р. Велику частину часу він був позапартійним. Вже у 1898р. виникла розмежованість з О.Барвінським, О.Кониським та ін. Розчарувався й Володимир Боніфатійович Антонович. На Археологічному з’їзді. Антонович не підтримав Грушевського на перепоні виходу української науки в широкий слов’янський світ. У роботі «Історія України-Русі» М. Грушевський не тільки не протиставляв народ і державу, соціальні і національні інтереси, внутрішню й зовнішню свободу, минуле, сучасне й майбутнє нації, найширшого плану інтереси усіх верств суспільства, а навпаки — вимагав розглядати їх тільки в єдності. Так само не лише диференційовано, а й у єдності вимагав він розглядати й інтереси «верхів» та «низів» нації. І хоча його звинувачували в служінні панівним, буржуазним верствам та ідеям, насправді симпатії вченого були скоріше протилежними — демократичними, що й виявилося з усією очевидністю в час діяльності його на посту президента УНР. А коли історик писав про безбуржуазність української нації, то мав на увазі не те, що в її надрах не було панівних, експлуатуючих верств, а те, що на певному етапі розвитку верхівка — старшина корінної нації — зраджувала її і переходила (як те бувало і в інших поневолених націях) служити режимам чужих — поневолюючих вітчизну — держав. Тому особливої сили та влади набували представники колонізаторів. За цих умов корінна нація лишалася без проводу («елітних» верств, до яких належала не тільки буржуазія, а й інтелігенція, дворянство), отже — неповною (нетиповою). Ще більшої ваги набула розроблена М. Грушевським концепція безперервності й цілісності історичного розвитку української нації. Для багатьох українці були лише плем’ям з «недержавною» історією, культурою, мовою, психологією, філософією. І не лише історик М. Погодін у XIX ст., а й філософи П. Струве, Г. Федотов на початку та П. Сорокін, О. Солженіцин у другій половині XX ст. незмінно твердять: українці (точніше — «малороси») — це лише обласна гілка Росії, яка і повинна лишатися в її тілі та керуватися «аксіомою»: «Для малороссов, или украинцев... эта формула „сознание должно быть одновременно великорусским, русским и российским“. — П. К.) получит следующий вид: малорусское, русское, российское». М. Грушевський перевів історію з ідеологічно-політичної площини в наукову. Це й допомогло йому побачити і спільне в долі трьох східнослов’янських народів (українського, білоруського, російського), і специфічне, зокрема — і окремішність їх як племен ще в часи Київської Русі, що зазначав навіть автор «Повісті врем’яних літ», і самодостатність характеру кожного з них, і багатовікову філософсько-психологічну та культурну суверенність. Особливої ваги набули проблеми концепції історії української літератури та періодизації її розвитку, оскільки на початку XX століття знову надзвичайно загострилося питання історичного генезису української нації як самодостатнього суверена історії.