I. Судини – види. Будова стінки артерій, вен, капілярів

Від основи серця починаються великі судинні стовбури артерії, якими кров тече від шлуночків серця до органів та тканин. Венами кров повертається до серця ( в передсердя).

Розгалуження кінцевих гілок артерій називаються артеріолами, розгалуження кінцевих гілок вен – венулами. Вони з’єднуються між собою за допомогою сітки найдрібніших судин – капілярів, внаслідок чого утворюється замкнута кровоносна система. Артеріоли, капіляри та венули утворюють мікроциркуляторне русло.

Стінка артерій складається з трьох шарів та 2 -х еластичних мембран.

1. Внутрішній (інтима) – плоскі ендотеліальні клітини.

А) внутрішня еластична мембрана.

2. М’язовий ( середній, медіа) – гладенькі м’язові волокна .

А) Зовнішня еластична мембрана.

3. Зовнішній ( сполучнотканинний) – адвентиція - пухка волокниста сполучна тканина, яка вміщує власні судини артерії та нерви.

Наявність еластичних мембран надає артеріям властивість не спадатися коли артерії запустівають.

Стінка вени – також складається з трьох шарів.

1. Інтима( внутрішній).

2.М’язовий (середній).

3.Адвентиція (зовнішній).

В ній відсутні еластичні мембрани, але м’язова оболонка має еластичні волокна.

Стінки вен більш м’які і тонкі, на внутрішній поверхні їх, особливо в нижній частині тіла та на кінцівках є клапани, які запобігають зворотному току крові.

Стінка капіляра – тонка і утворена тільки одним шаром ендотеліальних клітин і базальної

мембрани.

Їх не мають: - волосся, -нігті, - рогівка ока, - епідерміс шкіри, - тверді тканини зубів.

ІІІ. Поняття про анастомози і колатералі.

Анастомози - це перемички між артеріями, артеріями та венами або венами.

Розрізняють 4 типи анастомозів:

А) поперечні, косі, дугоподібні анастомози між двома судинами.

Б) артеріальні та венозні дуги.

В) артеріальні та венозні сплетіння.

Г) артеріальні та венозні сітки.

Коли рух крові неможливий магістральними судинами (травма, операція), утворюються колатералі, тобто обіжний (навкільний) кровообіг, який відновлює кровопостачання ушкодженої ділянки тіла.

ІУ. Функціональні групи судин

Всі судини в залежності від функцій поділяють на шість груп:

І) Амортизуючи судини ( судини еластичного типу) –називають судинами компресорної камери.

До них належать: аорта, легеневий стовбур та ділянки великих артерій, що до них

прилягають. Завдяки великому діаметру вони створюють незначний опір току крові, а

наявність у їхній стінці великої кількості еластичних волокон дозволяє їм розтягуватись і

вміщувати значну порцію крові. Завдяки цьому у фазі діастоли на певному рівні

підтримується тиск крові і безперервний потік крові у кровоносних судинах, не зважаючи

на те, що при роботі серця кров виштовхується окремими порціями.

ІІ) Резистивні судини – судини опору.

По мірі зменшення діаметра артерій їхній опір току крові збільшується. Особливо

великий опір току крові спостерігається в артеріолах, діаметр яких 0,06–0,1мм.

У стінках цих судин розташовані непосмуговані м’язові волокна, орієнтовані впоперек

судин. Тому артеріоли можуть активно змінювати свій просвіт і регулювати ступінь

кровопостачання відповідної ділянки тіла, а також гідростатичний тиск у капілярах цієї

ділянки.

ІІІ) Судини-сфінктери, або прекапілярні сфінктери – це накопичення судин на початку

капілярів, які регулюють кількість відкритих капілярів, тобто площу обмінної поверхні.

ІУ) Обмінні судини – являють собою капіляри, через стінку яких відбувається обмін речовин

між кров’ю і клітинами організму.

У) Ємкісні судини – це головним чином вени, які завдяки здатності розтягуватись більше, ніж

інші судини, можуть вміщувати або викидати великий об’єм крові без істотних змін

параметрів кровообігу. У венах знаходиться до 75% циркулюючого об’єму крові, тоді як

артеріальна система і серце вміщують до 20% , капіляри – тільки 5% усього об’єму крові

Таким чином, венозні судини виконують функцію резервуара перемінного об’єму крові.

У людини, на відміну від інших видів тварин, немає справжнього депо, в якому кров могла

б затримуватись у спеціальних утворах, а при необхідності –надходити до кров’яного

русла.

УІ) Шунтуючі судини – це артеріально - венозні анастомози, по яких кров переходить з артеріол

у венули, минаючи капіляри. Розрізняють кілька типів цих судин. Знаходяться вони в

різних органах і функціонують у залежності від їхного стану.

ІІ. Законономірності руху крові судинами

У відповідності із законами гідродинаміки рух крові визначається двома силами:

а) різницею тиску на початку та в кінці судини (сприяє просуванню рідини судиною)

б) гідравлічним опором, який перешкоджає руху рідини.

Відношення різниці тиску до опору визначає об’ємну швидкість току рідини.

Об’ємна швидкість току рідини - це об’єм рідини, яка протікає трубами в одиницю часу,

виражається рівністю Q=(P1-P2):R

де Q-об’єм рідини,

P1-P2 - різниця тиску на початку та в кінці судини, якою тече рідина.

Ця залежність називається основним гідродинамічним законом - кількість крові, яка протікає в одиницю часу через кровоносну систему, тим більше, чим більше різниця тиску в її артеріальному та венозному кінцях і чим менший опір току крові.

Закон визначає стан кровообігу в цілому та рух крові через судини окремих органів.

Кількість крові , що проходить за 1хв. через судини великого кола кровообігу залежить від різниці кров’яного тиску в аорті і порожнистих венах та від загального опору кровотоку.

Кількість крові , що протікає через судини малого кола кровооберту, визначається різницею кров’яного тиску в легеневому стовбурі і венах та опором кровотоку в судинах легень.

Кількість крові, що проходить через окремий орган (м’язи, мозок, нирки) залежить від різниць тисків в артеріях і венах цього органа та опору току крові в його судинній сітці.

ІІІ. Тиск крові в різних відділах судинного русла.

Тиск крові в різних відділах судинного русла неоднаковий: артеріальній системі він вище, а в венозній нижче.

Судина	мм. рт. ст.
Аорта	100
Артерія	90
Артеріоли	55
Капіляри	25
Венули	12
Вени	5
Порожниста вена	3

(стор.93, мал. 16)

КРОВ’ЯНИЙ ТИСК

- це тиск крові на стінки кровоносних судин /вимірюється в мм рт ст/

Нормальний кров’яний тиск необхідний для:

а)циркуляції крові

б)оснащення кров’ю органів та тканин

в) утворення тканинної рідини

г) для здійснення секреції і екскреції

ВЕЛИЧИНА кров’яного тиску залежить від трьох загальних чинників:

а)частоти і сили серцевих скорочень

б)величини периферичного опору /тонусу судин/

в)об’єму циркулюючої крові

Тиск крові визначається в артеріальних, венозних, капілярних судинах .

Артеріальний тиск у здорової людини є постійною величиною Але він завжди піддається невеликим коливанням залежно від фаз діяльності серця і дихання .

Розрізняють:

Систолічний тиск (максимальний)- відображає стан міокарда лівого шлуночка. Він дорівнює 100-120 мм. рт. ст.

Діастолічний тиск (мінімальний)- характеризує ступінь тонусу артеріальних стінок. Він дорівнює 60-80 мм. рт. ст.

Пульсовий тиск - це різниця між величинами систолічного і діастолічного тисків. Він необхідний для відкриття клапанів аорти і легеневого стовбура під час систоли шлуночків. Він дорівнює 35- 55мм.рт.ст.

Якщо систолічний тиск стає рівним діастолічному, рух крові буде не можливим і наступить смерть.

Середньодинамічний тиск - дорівнює сумі діастолічного і 1/3 пульсового тиску. Він виражає енергію безперервного руху крові і є постійною величиною для даної судини і організму.

На величину артеріального тиску впливає:

а/ вік людини - у новонароджених мах. артеріальний тиск дорівнює 40мм.рт.ст.,

- 1міс. - 80 мм. рт. ст.,

- 14 років - 100-110 мм. рт. ст.,

- 20-40 років - 110-130 мм. рт. ст.

З віком мах. тиск(систолічний) збільшується більше ніж мінімальний /діастолічний / ;

б/ час доби - на протязі доби спостерігається коливання величини артеріального тиску :

вдень воно вище, ніж вночі;

в/ стан організму - підвищення мах. артеріального тиску спостерігається при тяжких

фізичних навантаженнях, під час спортивних змагань. Після закінчення роботи чи

змагань, артеріальний тиск швидко повертається до початкових показників;

г/ стан нервової системи.

У людини артеріальний тиск вимірюється, як правило, за методом Короткова СФІГМОНОМЕТРОМ Ріва-Рочі або СФІГМОТАНОМЕТРОМ.

Клінічне визначення артеріального тиску за методом Короткова грунтується на непрямому способі вимірювання тиску в досліджуваній артерії, яке потрібне для того, щоб ззовні здавити стінки артерій. Досягається це нагнітанням повітря у порожнисту гумову манжету, накладену на ту чи іншу частину тіла. Манжета з’єднана з ртутним манометром, за допомогою якого реєструється артеріальний тиск.

Підвищення артеріального тиску називається ГІПЕРТЕНЗІЄЮ, а зниження ГІПОТЕНЗІЄЮ

АРТЕРІАЛЬНИЙ ПУЛЬС

це ритмічні коливання стінки артерій, які спричинені підвищенням тиску в період систоли.

В нормі кількість пульсових хвиль відповідає кількості скорочень серця, у стані спокою частота пульсу дорослої людини = 60-80уд. в 1 хв.

Пульс характеризується: а/ кількістю ударів за 1 хв. б/ ритмічністю - правильне чергування пульсових ударів. в/ наповненням - ступінь зміни об’єма артерій, який встановлюється за силою пульсового удару. г/ напругою - силу, яку необхідно прикласти, щоб здавити артерію до повного зникнення пульсу.

ІУ. Фізіологія мікроциркуляії.

В ССС центральним є мікроциркуляторне русло, основною функцією якого є транскапілярний обмін.

Мікроциркуляторне русло представлено:

а)дрібними артеріями;

б)артеріолами;

в)метаартеріолами;

г)капілярами;

д)венулами;

є)дрібними венами;

ж)артеріовенулярними анастомозами - служать для зменшення опору крові на рівні капілярної

сітки. При відкритті анастомозів збільшується тиск в венозному руслі та прискорюється рух крові

венами.

Транскапілярний обмін відбувається в капілярах. Він можливий завдяки особливій будові капілярів, стінка яких володіє двосторонньою проникністю.

Проникність - це активний процес, який забезпечує оптимальну середу для нормальної життєдіяльності клітин організму.

Капіляри відкриті та вивені Мальпігі в 1861р.

1. Загальна кількість приблизно 2 млрд;

2. Протяжність - 8000км.

3. Площа внутрішньої поверхні 25 м²

4. Поперечне пересікання в 500 разів більше за поперечне пересікання аорти.

5. Мають форму шпильки, зрізаної або повної вісімки.

6. В них розрізняють артеріальне та венозне коліно, а також вставну частину.

7. Довжина -0,3 - 0,7 мм, діаметр 8-10мкм.

8. Через просвіт капіляра еритроцити проходять один за одним декілька деформуючись.

9. Швидкість току крові в капілярах 0,5-1мм/с, що в 500 разів менше швидкості крові в аорті.

Існують закриті та відкриті капіляри. Працюючий м’яз вміщує в 30 разів більше капілярів, ні м’яз. який знаходиться в спокої.

Форма, розміри та кількість капілярів в різних органах різна, в тканинах органів , в яких найбільш інтенсивно протікають обмінні процеси, кількість капілярів на 1мм поперечного пересікання значна більша, ніж в органах де метаболізм менш виражений (серцевий м’яз має на 1мм² в 2 рази більше капілярів ніж скелетний м’яз).

Для транскапілярного обміну має значення величина артеріального тиску в капілярі (в артеріальному коліні капіляра тиск крові =32мм.рт.ст., в венозному - 15мм.рт.ст. )

Таким чином, величина тиску крові в капілярах тісно пов’язана зі станом органу (спокій, активність) та його функціями.

Активність мікросудин регулюється нервовими та гуморальними механізмами. На артеріоли головним чином впливають симпатичні нерви а на прекапілярні сфінктери - гуморальні чинники (гістамін, серотонін тощо).

У. Особливості току крові венами.

Кров з мікроциркуляторного русла потрапляє в вени.В них тиск низький (в венулах 15мм.рт. ст., в кінцевих частинах венозного русла Р=0 та нижче).

Руху крові венами сприяє ряд факторів:

а) Робота серця - вона створює різницю тиску крові в артеріальній системі та правому

передсерді, що забезпечуєвекнозне повернення крові до серця.

б)Клапанний апарат вен - сприяю руху крові в одному напрямку, до серця.,

в)Скорочення скелетних м’язів - чергування скорочення та розслаблення м’язів сприяє руху крові

венами.

При скорочення м’язів стінки вен звужуються і кров рухається до серця,

розслаблення сприяє потраплянню крові з артеріальної системи в вени. Така

нагнітальна дія м’язів отримала назву м’язового насосу, який є помічником

основного насосу - серця. Під час руху ритмічно працює насос м’язів нижніх

кінцівок, що полегшує ходіння.

г)присмоктуюча функція грудної клітини - негативний внутрішньогрудинний тиск, особливо в

фазі вдиху, сприяє венозному поверненню крові до серця, він викликає розширення

венозних судин в області шиї та грудної порожнини, які мають тонкі та піддатлива

стінки. Тиск у венах знижується, що полегшує рух крові в напрямку до серця.

Швидкість току крові в периферичних венах =5-14см/с, в порожнистих венах - 20см/с.

Ємнісна функція вен дуже велика. Зменшення ємності системних вен на 2-3% збільшує діастолічний притік крові до серця в 2 рази.

Лінійна швидкість крові в венах менша ніж в артеріях, це пов’язано з тим, що просвіт вен більший просвіту артеріального русла.

УІ. Час кровообігу крові.

Часом кругообігу крові називають час необхідний для проходження крові двома колами

кровообігу

У дорослої здорової людини при 70 - 80 скорочень серця за хвилину повний кругообіг = 20 -23 секунди при цьому 1/5 припадає на мале коло кровообігу та 4/5 на велике.

В теперішній час для визначення часу кровообігу використовують радіоактивний метод.

Час кровообігу при порушеннях діяльності ССС суттєво змінюється. У хворих з тяжким

захворюванням серця час кровообігу збільшується до 1 хвилини

Рух крові в різних відділах системи кровообігу характеризується двома показниками

- об’ємною та лінійною швидкістю кровотоку.

Об’ємна швидкість кровотоку однакова в поперечному пересіченні будь якої ділянки ССС.

Об’ємна швидкість в аорті = кількості крові яке викидає серце за одиницю часу, тобто хвилинному об’єму крові.

Така ж кількість крові потрапляє до серця порожнистими венами за одну хвилину. Однакова об’ємна кількість крові що притікає та відтікає від органа.

На об’ємну швидкість кровотоку впливає в першу чергу різниця тиску в артеріальній та венозній системах і опору судин.

Збільшення артеріального та зниження венозного тисків зумовлює збільшення різниці тисків

в артеріальній і венозній системах що приводить до наростання швидкості току крові в

судинах.

Зниження артеріального та збільшення венозного тиску призводить до зменшення різниці тисків в

артеріальній і венозній системах при цьому спостерігається зменшення об’ємної

швидкості кровотоку в судинах.

На величину опору судин впливає:

а) радіус судин

б) їх довжина

в) в’язкість крові

Лінійні швидкість кровотоку - це шлях що проходить кожна частинка крові в одиницю часу.

Лінійна швидкість кровотоку не однакова в різних судинних областях - вона найбільша в артеріях і найменша в капілярах.

Згідно з цим лінійна швидкість кровотоку зворотно пропорційна сумарній площі поперечного пересічення судин

В потоці крові швидкість окремих частинок різна, в крупних судинах лінійна швидкість максимальна для частинок що рухаються по осі судини та мінімальна для пристінкових шарів.

В стані відносного спокою в організмі лінійна швидкість кровотоку в аорті = 0.5 м/с, в період рухової активності може досягати 2.5 м/с, по мірі розгалуження судин тік крові в кожній віточці гальмується. В капілярах він дорівнює 0.5 м/с що в 1000 разів менше ні в аорті. Гальмування кровотоку в капілярах полегшує обмін речовин між тканинами та кров’ю. В крупних венах лінійна швидкість току крові збільшується, так як зменшується площа судинного пересічення, однак вона іноді не досягає швидкості току крові в аорті.

Величина кровотоку в різних органах різна та залежить від васкуляризації органа та рівня його активності( стор 99 таб. 4).

Лекція №3

Механізм регуляції гемодинаміки

Іннервація кровоносних судин

Симпатичні нерви - є вазоконстрикторами (звужують судини).

Навіть в стані спокою вазоконстрикторними волокнами поступають нервові імпульси,

котрі підтримують їх тонус.

Судиннозвужуючий вплив симпатичних нервів не розповсюджується на судини:

головного мозку,

легенів.

серця та

на працюючи м’язи.

Судиннорозширюючи нерви симпатичної природи - симпатичні вазодилататори інн.

судини скелетних м’язів. Вони не беруть участі в рефлекторній регуляції АТ.

Парасимпатичні нерви - вазодилятатори ( судиннорозширюючи волокна) - йдуть у складі

УІІ пари черепно-мозкових нервів - лицевий нерв,

ІХ пари - язикоглотковий нерв,

Х пари - блукаючий нерв та тазових нервів.

В нервовій регуляції тонусу судин приймають участь:

Спинний мозок - нормалізація АТ за рахунок нейронів розташованих в бічних рогах,

поперекових сегментів, які пов’язані з судинами відповідних частин тіла.

Судиннорозширюючи волокна задніх корінців спинного мозку - розширюють судини шкіри.

Середній мозок - подразнення нейронів середнього мозку супроводжується збільшенням тонусу

судин, що приводить до збільшення АТ.

Гіпотелямічна область - подразнення відділів гіпотелямічної області приводить до пониження

тонусу судин, збільшенню їх просвіту і зниженню АТ

Стимуляція нейронів задніх відділів гіпатаоямусу, навпаки супроводжується збільшенням

тонусу судин, зменшенням їх просвіту і збільшенням АТ.

Вплив гіпотелямічної області на тонус судин здійснюється через судинно- руховий центр

довгастого мозку на судини головного мозку.

Кора головного мозку - володіє здатністю як гальмувати, так і підсилювати активність нейронів

підкіркових утворень, які мають відношення до регуляції тонусу судин, а також нервових

клітин судинорухового центру довгастого мозку. Найбільше значення в регуляції тонусу

судин мають передні відділи кори головного мозку: моторна, премоторна та орбітальна.

Гуморальна регуляція тонусу судин

БАР можуть впливати як безпосередньо на судинну систему так і змінювати нервові впливи.

До судиннозвужуючих речовин відносяться:

а) адреналін, норадреналін - гормони мозкової речовини надниркових залоз;

б) вазопресин - гормон задньої долі гіпофізу;

в) ангіотензін (гіперетнзін) - утворюється з альфа 2 -глобуліну під впливом реніну

(протеолітичний фермент нирок);

г)серотонін - БАР, носіями якого є лаброцити з’єднувальної тканини та тромбоцити.

Всі ці речовини звужують артерії і капіляри.

До судинорозширюючих речовин відносяться:

а)гістамін - продукт білкового походження, який утворюється в лаброцитах, базофілах, в

стінці шлунка, кишках. Це активний вазодилататор, він розширює найдрібніші судини -

артеріоли та капіляри.

б) ацетилхолін - діє місцево, розширюючи дрібні артерії,

в) брадикінін - головний представник тканинних гормонів - кінінів -,

г)простогландіни.

Судиноруховий центр, його значення.

Судиноруховий центр локалізується в довгастому мозку.

Довгастий мозок складається з двох областей пресорної та депресорної.

1. Пресорна область - її подразнення призводить до підвищення тонусу судин та зменшення їх

просвіту.

2.Депресорна область - збудження її нейронів зумовлює зниження тонусу судин та збільшення їх

просвіту.

Судиноруховий центр - це парний утвір , який розміщений на дні ромбовидної ямки і займає нижню і середню її частину.

Значення судиннорухового центру -

нейрони за рахунок своєї активності :

а) регулюють діяльність судинорухових центрів, що знаходяться в прямій залежності від

його активності

б)підтримують нормальний кров’яний тиск

в)забезпечують рух крові судинами і її перерозподіл в організмі по органам і тканинам

г)впливають на процеси терморегуляції, змінюючи просвіт судин.

Умовнорефлектоний вплив на тонус судин

Нейрони судиннорухового центру знаходяться в стані постійного нервового збудження. Це збудження передається нейронам симпатичної Н.С., які розташовані в бічних рогах спинного мозку, Звітсі збудження симпатиними нервами йде до судин та зумовлює їх постійний тонус.

Тонус судиннорухового центру залеить від нервових імпульсів, що постійно йдуть до нього від рецепторів різних рефлексогенних зон.

Регуляція активності нейронів здійснюється за прахунок нервових імпульсів, які йдуть від:

а)кори великого мозку

б)гіпоталамічної області;

в)стовбура мозку,

г)ретикулярної формації

д)аферентні імпульси, що йдуть від різних рецепторів.

Особливе значення мають аортальна та каротидна рефлекторні зони.

Рецепторна зона аорти - представлена чутливими нервовими закінченнями депресорного нерву,

який є гілкою блукаючого нерву (Хпара ч/м нервів)

В області каротидних синусів розташовані механорецептори, від яких починається нерв, вивчений

та описаний німецьким дослідником Герінгом. Цей нерв отримав назву синусового нерва

Герінга. Він має анатомічні зв’язкі з язикоглотковим нервом (ІХ пара /м нервів иа

симпатичними нервами).

Природним (адекватним) подразником механорецепторів є їх подразнення, яке спостерігається при зміні кровєяного тиску.

Рефлекторна регуляція активності нейронів судинорухового центру яка здійснюється з дуги аорти та каротидних синусів, однотипна. (стор. 108, мал.20)

При підвищені АТ в судинній системі збуджуються механорецептори області дуги аорти. Нервові імпульси від рецепторів депресорним нервом та блукаючим нервом направляються в довгастий мозок до судинорухового центру. Під впливом цих імпульсів зниується активність нейронів пресорної зони центру, що приводить до збільшення просвіту судин та зниженню АТ. Одночасно збільшується активність ядер блукаючих нервів та зменшується збудливість нейронів дихального центру. Послаблення сили та зменшення частоти серцевих скорочень під впливом блукаючих нервів, глибини та частоти дихальних рухів внаслідок зниження активності нейронів дихального центру також сприяє зниженню АТ.

При зниженні АТ спостерігаються протилежні зміни активності нейронів судинорухового центру, ядер блукаючих нервів, нервовх клітин дихального центру, які приводять до нормалізації АТ.

В висхідній частині аорти в її зовнішньому шарі розташоване аортальне тільце, а в області розгалуження сонної артерії - каротидне тільце, в яких локалізуються Рецептори, чутливі до зміни хімічного складу крові (О₂ та СО₂ ).

При підвищенні концентрації вуглекислого газу та зниженні вмісту кисню в крові відбувається збудження цих хеморецепторів, яке обумовлює підвищення активності нейронів пресорної зони судинорухового центру. Це призводить до зменшення просвіту кровоносних судинта підвищенню АТ. Одночасно рефлекторно збільшується глибина та частота дихальних рухів внаслідок підвищення активності нейронів дихального центру.

Рефлекторні зміни АТ, які виникають внаслідок збудження рецепторів різних судинних областей отримали назву власні рефлекси серцево-судинної системи.

Рефлекторні зміни АТ, що зумовлені збудженням рецепторів локалізованих поза ССС називаються

взаємопов’язаними рефлексами. Вони виникають при збудження больових, температурних рецепторів шкіри, пропріорецепторів м’язів при їх скороченні, тощо.

Діяльність судинорухового центру за рахунок регуляторних механізмів пристосовує тонус судин та виходячи з цього кровопостачання органів і тканин до умов існування організму. За сучасним уявленням центри, які регулюють діяльність серця та судиноруховий центр об’єднані в серце-восудиний центр, котрий управляє функціями кровооберту.

Лекція № 4

Особливості регіонарного кровообігу та лімфатичної системи

Органное кровообращение

Депо крові

В умовах відносного фізіологічного спокою в судинній системі знаходиться 60-70% крові Це циркулююча кров. 0-0% знаходиться в депо, це так звана депонована кров.

Депо крові - це органи або тканини в судинах, яких тимчасово накопичується кров, що при необхідності дає можливість швидкого збільшення об’му циркулюючої крові. Це:

Селезінка (основне депо) - внаслідок особливості її будови вміщується частина крові тимчасово

виключеної із загальної циркуляції(0,5 л).

Легені - вміщують від 0,5 до 1,2 л крові .

Печінка - 0,6 л крові .

Підсосочкове венозне сплетіння шкіри до 1 л крові.

Вени черевної порожнини - вміщують значну порцію крові.

Кров із депо поступає в кров’яне русло при збудженні симпатичної нервової системи, яке спостерігається при фізичній активності, емоціях( біль, страх) , гіпоксіях, крововтратах, лихоманках тощо.

Розрізняють депо крові трьох видів

І.Справне депо крові це селезінка. При збудженні симпатичних нервів відбувається скорочення

селезінки і кров виходить в кров’яне русло. При збудженні блукаючих нервів навпаки

селезінка наповнюється кров’ю.

ІІ. Депо крові другого виду легені і печінка.

Вени печінки мають «шлюзовий» механізм представлений гладкими м’язами, волокна яких

оточують початок печінкових вен. Цей механізм як і судини печінки інервуються гілками

симпатичних і блукаючих нервів. При збудженні симпатичних нервів збільшується

потрапляння в кровообіг адреналіну, що приводить до розслаблення печінкових шлюзів і

скорочення вен , внаслідок в загальний кровообіг потрапляє додаткова кількість крові.

При збудженні блукаючих нервів під дією продуктів розпаду білка( пептони, альбемози),

гістаміну шлюзи печінкових вен закриваються, тонус вен знижується просвіт їх

збільшується і створюються умови для наповнення судинної системи печінки кров’ю.

Судини легенів також інервуються симпатичними і блукаючими нервами, але при збудженні

симпатичних нервів судини розширюються і вміщують більшу кількість крові( при

підвищенні фізичній активності збільшується потреба організму в кисні, а розширення

судин легенів і збільшення притоку крові до них за цих умов сприяє кращому

задоволенню підвищеної потреби організму в кисні

ІІІ. Депо третього виду це підсосочкові венозні сплетіння шкіри і вени черевної порожнини.

Депо крові наповнюється при відносному спокої організму під час сну в цьому випадку

ЦНС впливає на депо крові через блукаючі нерви.

Перерозподіл крові

Загальна кількість крові в судинному руслі сягає 5-6 л . Цей об’м крові не може забезпечити збільшення потреб органів в крові в період їх активності. Внаслідок цього перерозподіл крові в судинному руслі являється необхідною вимогою, яка забезпечує виконання органами і тканинами їх функції. Перерозподіл крові в судинному руслі приводить до посилення кровообігу одних органів і зменшення інших. Перерозподіл крові відбувається в основному між судинами м’язової системи і внутрішніх органів , особливо органів черевної порожнини і шкіри.

Під час фізичної роботи в скелетних м’язах функціонує більше відкритих капілярів і значно розширюються артеріоли, що супроводжується збільшенням потоку крові . Підвищена кількість крові в судинах скелетних м’язів забезпечує їх ефективну роботу. Одночасно зменшується кровопостачання органів системи травлення .

Під час процесу травлення розширюються судини органів системи травлення, кровопостачання їх збільшується, що зумовлює оптимальні умови для здійснення фізичної та хімічної обробки вмісту шлунково-кишкового тракту. В цей період звужуються судини скелетних м’язів та зменшується їх кровопостачання.

Розширення судин шкіри та збільшення притоку крові до них при високій температурі навколишнього середовища супроводжується зменшенням кровопостачанням інших органів, зокрема системи травлення.

Перерозподіл крові в судинному руслі відбувається також під дією сили тяжіння , наприклад сила тяжіння поліпшує рух крові по судинам шиї. Прискорення, що виникає в сучасних літаючих апаратах (літаки, космічні кораблі при в зльоті тощо), також викликають перерозподіл крові в різних судинних областях організму людини.

Розширення судин в працюючих органах та тканинах і їхні звуження в органах, перебуваючих в стані відносного фізіологічного спокою, являється результатом дії нервових імпульсів на тонус судин, які ідуть від судинно-рухового центру.

Лімфа і лімфообіг

Склад та функції лімфи. Лімфатична система являється складовою частиною мікроциркуляторного русла. Лімфатична система складається з:

капілярів,

судин,

лімфатичних вузлів,

грудного та правого лімфатичних протоків, через які лімфа потрапляє в венозну систему.

Лімфатичні капіляри являються початковою ланкою лімфатичної системи. Вони входять в склад усіх тканин та органів. Лімфатичні капіляри мають ряд особливостей.

а) Вони не відкриваються в міжклітинний простір ( закінчуються сліпо),

б) їх стінки тонші, більш піддатливі та володіють великою проникністю порівняно з

кровоносними капілярами.

в)Лімфатичні капіляри мають більший просвіт, ніж кровоносні капіляри.

г)При повному заповненні лімфою лімфатичних капілярів діаметр їх дорівнює в середньому 15-

75 мкм.

д) Довжина їх може сягати 100-150 мкм.

є) В лімфатичних капілярах є клапани, які представлені парними розташованими одна проти

одної карманоподібними складки внутрішньої оболонки судини. Клапанний апарат

забезпечує рух лімфи в одному напрямку до гирла лімфатичної системи (грудної та правої

лімфатичних проток). Наприклад скелетні м’язи при скороченні механічно стискають стінки

капілярів і лімфа просувається у напрямку до венозних судин. Зворотній її рух неможливий

завдяки наявності клапанного апарата.

Лімфатичні капіляри переходять в лімфатичні судини, котрі закінчуються правим лімфатичним та грудним протоками. В лімфатичних судинах є м’язові елементи, які іннервуються симпатичними і парасимпатичними нервами. Завдяки цьому лімфатичні судини мають здатність активно скорочуватись.

Лімфа через грудний проток потрапляє в венозну систему в області венозного кута, утвореного лівою внутрішньою яремною та підключичною венами. Крім того по ходу лімфатичних судин знаходяться лімфатичні анастомози, які також забезпечують потрапляння лімфи в кров. У дорослої людини в умовах відносного спокою з грудної протоки в підключичну вену кожної хвилини потрапляє близько 1 мл лімфи, на добу - від 1,2-,6 л.

Лімфа - це рідина , яка міститься в лімфатичних капілярах і судинах.

Швидкість руху лімфи по лімфатичним судинам складає 0,4-0,5м/с

За хімічним складом лімфа і плазма крові дуже подібні. Основні відмінності:

а) в лімфі значно менше білка ніж в плазмі (4%). Є білки протромбін та фібриноген, що дозволяє

їй згортатися.

б) в 1мл³ від 2 до 20 тис. лімфоцитів.(за добу з грудної протоки в вену поступає більше 5млрд

лімфоцитів).

в) під час травлення в лімфі брижових судин збільшується кількість жиру, що надає їй молочно-

білого кольору.

Склад лімфи відображає інтенсивність обмінних процесів, що протікають в органах і тканинах. Перехід різних речовин з крові і лімфу залежить від:

а)дифузної здатності,

б) швидкості потрапляння в судинне русло,

в)особливості проникності стінок лімфатичних капілярів.

Легко переходять і лімфу отрути та бактеріальні токсини.

Утворення лімфи.

Джерелом лімфи є тканинна рідина. Вона:

а) утворюється з крові в капілярах,

б)заповнює міжклітинні простори,

в) є проміжною між кров’ю та клітинами організму,

г)через неї клітини отримують поживні речовини та кисень,

д)з клітин в неї виділяються продукти обміну та СО₂.

Існують 2 теорії які пояснюють утворення тканинної рідини.

1. Фільтраційна - утворення тканинної рідини зв’язують величинами гідростатичного

(кров’яного) і колоїдно-осмотичного (онкотичного та осмотичного) тисків в кровоносних

капілярах та міжклітинних просторах.

Підвищення гідростатичного тиску в капілярах сприяє процесу фільтрації рідини з судини в

міжтканинні простори.

Зниження - викликає зворотній тік рідини з міжклітинних просторів в капіляри.

Колоїдно - осмотичний тиск зменшує процес фільтрації. Тому для визначення фільтра-

ційного тиску, який забезпечує утворення тканинної рідини, необхідно з величини гідроста-

тичного тиску відняти різницю колоїдно-осмотичного тиску крові і тканинної рідини, що

знаходиться в міжклітинних просторах.

В стані відносного фізіологічного спокою органа або організму в цілому фільтрація тканин-

ної рідини здійснюється в артеріальному коліні капіляра, так як тут гідростатичний тиск

підвищує величину колоїдно-осмотичного тиску. В венозному коліні капіляра відбувається

зворотне явище - потрапляння рідини з тканинних просторів в капіляри ( в венозному коліні

капіляра колоїдно-осмотичний тиск більше ніж гідростатичний).При збільшенні активності

органу або організму в цілому внаслідок підвищення гідростатичного тиску тканинна рідина

утворюється на протязі всього капіляра. В цьому випадку надлишок тканинної рідини

поступає в лімфатичні судини.

2. Секреторна теорія - утворення тканинної рідини пов’язується з функцією ендотелію

кровоносних капілярів, які володіють підвищеною проникністю, що забезпечує вихід рідини

з судини в міжтканинні простори.

Повернення тканинної рідини в судинне русло здійснюється не тільки в області венозного

коліна капіляра. Тканинна рідина особливо тоді, коли її утворюється багато, потрапляє в

тканинні судинні капіляри і судини. В цьому випадку тканинна рідина зветься лімфою.

Таким чином лімфа утворюється з тканинної рідини.

Рух лімфи

На рух лімфи судинами лімфатичної системи впливає:

а) постійний тік лімфи - забезпечує безперервне утворення тканинної рідини та перехід її з

міжклітинного простору в лімфатичні судини,

б) активність органу,

в) скорочувальна здатність лімфатичних судин.

До допоміжних факторів, які впливають на рух лімфи відносяться:

а) скорочувальна діяльність посмугованих та гладких м’язів,

б) негативний тиск в крупних венах та грудній порожнині,

в) збільшення об’єму грудної клітини при вдиху, що зумовлює присмоктування лімфи з

лімфатичних судин.

Лімфатичні вузли.

Лімфа рухаючись від капілярів до центральних судин і протоків проходить крізь лімфатичні вузли.

У дорослої людини їх 500 - 1000, різних розмірів - від булавочної голівки до дрібного зерна квасолі.

Лімфатичні вузли в значній кількості розташовані:

під кутом нижньої щелепи,

паховій западині,

на ліктьовому згині,

в черевній порожнині,

в тазовій області, в підколінній ямці.

В лімфатичний вузол входить декілька лімфатичних судин, а виходить один, яким лімфа відтікає з вузла. В лімфатичних судинах знаходяться м’язові елементи, котрі іннервуються симпатичною та парасимпатичною нервовими системами.

Лімфатичні вузли виконують ряд функцій:

1.Гемопоетична функція - в них утворюються малі та середні за величиною лімфоцити, котрі

потрапляють з током лімфи в праву лімфатичну та грудну протоки, а потім в кров.

2.Імунопоетична функція - в них утворюються:

а) клітинні елементи (плазматичні клітини, імуноцити)

б) білкові речовини глобулінової природи (антитіла), які мають безпосереднє

відношення до формування імунітету.

в) В- лімфоцити - клітини гуморального імунітету,

г) Т- лімфоцити - клітини клітинного імунітету.

3. Захисно-фільтраційна функція - це своєрідні біологічні фільтри, які затримують потрапляння в

лімфу і кров іншорідних частин, бактерій, токсинів чужорідних білків та клітин. Віруси в

вузлах зв’язиваються лімфоцитами та іншими клітинами.

Виконання вузлами цієї функції супроводжується посиленим утворенням лімфоцитів.

4. Обмінна функція - приймають активну участь в обміні білків, жирів, вітамінів та інших

поживних речовин, які потрапляють в організм.

5. Резервуарна функція - лімфатичні вузли разом з лімфатичними судинами являються депо для

лімфи. Вони також беруть участь в перерозподілі рідини між кров’ю та лімфою.

Таким чином, лімфатична система в цілому забезпечує відтік лімфи від тканин та потрапляння її в судинне русло.

При закупорці або здавлені лімфатичних судин порушується відтік лімфи від органів, що призводить до набряку тканин внаслідок переповнення міжтканинних просторів рідиною.

Лекція №5

Фізико-хімічні властивості крові

І.Кров, як внутрішнє середовище організму

Внутрішнє середовище організму не контактує з зовнішнім середовищем, а відділяється від

нього так званими зовнішніми бар’єрами. До них належать:

а)шкіра,

б) слизові,

в) епітелій ШКТ.

Кров також беспосередньо не контактує з клітинами органів ( винятком є кістковій мозок і

селезінка).

З плазми крові утворюється тканинна (міжклітинна, інтерстиціальна) рідина, яка відіграє

роль безпосередньої поживної рідини клітин. Склад і властивості тканинної рідини

специфічні для окремих органів та відповідають їх структурним та фізіологічним

особливостям. В зв’язку з тим, що кров є джерелом тканинної рідини, її називають

універсальним внутрішнім середовищем організму

Фізіологічні механізми, які знаходяться між кров’ю та тканинною рідиною наз. гістогематичними бар’єрами. Морфологічно це ендотелій кровоносних капілярів, котрий

відділяє кров від клітин.

Гістогематичні бар’єри:

а) регулюють обмінні процеси між кров’ю та клітинами;

б)підтримують відносну сталість складу та фізико-хімічних властивостей

внутрішнього середовища організму.

За пропозицією вітчизняного терапевта Ланга Г.Ф. кров, а також органи, які беруть участь в утворенні та руйнуванні її клітин, разом з механізмами регуляції. об’єднують в єдину систему крові.

Важливою властивістю внутрішнього середовища організму є здатність зберігати постійність свого складу та властивостей. Разом з тим, складові частини крові надмірно рухливі і швидко відображають зміни в організмі, які спостерігаються в умовах патології та норми. Тому в практичній медицині широко використовують клінічні аналізи крові.

ІІ. Функції крові

1. транспортна - переносить гази, продукти обміну, медіатори, електроліти, ферменти. Ці

речовини можуть залишатися в крові незмінними або зв’язуватися білками плазми,

утворюючи нестійкі з єднання.

2. дихальна - гемоглобін еритроцитів переносить О₂ та СО₂, крім того гази транспортуються в

невеликій кількості в вигляді простих фізичних розчинів та хімічних з’єднянь

2. поживна - переносить основні поживні речовини від органів травлення до тканин організму

3. екскреторна (видільна) - транспорт «шлаків життя» - кінцевих продуктів обміну

речовин(сечовини, сечової кислоти) та зайвих солей і води від тканин, до місць їх

виділення (нирки, потові залози, легені, кишки)

4. водний баланс тканин - залежить від:

а) концентрації солей,

б)кількості білка в крові і тканинах, а також

в) проникності судинної стінки (внаслідок посиленого виходу води з судин в тканини

можуть виникати набряки, так як білок володіє здатністю затримувати воду в

судинному руслі

5. регулює температуру тіла - за рахунок фізіологічних механізмів, які сприяють швидкому

перерозподілу крові в судинному руслі. При потраплянні крові в капіляри шкіри

тепловіддача збільшується, а прихід її в судини внутрішніх органів сприяє зменшенню

тепловитрати

6. Захисна - кров є важливим фактором імунітету, це зумовлено наявність в крові:

а)антитіл - специфічних білків, що обеззаражують бактерії та продукти їх

життєдіяльності

б) ферментів і специфічних білків крові (пропердін) які володіють бактерицидними

властивостями, що відносяться до природних факторів імунітету

в) формені елементи - лейкоцити, фагоцитоз

г)згортання крові - оберігає організм від крововтрат

8)регуляторна (гуморальна) - речовини, які поступають в кров(гормони, травні гормони, солі іони

відрю) безпосередньо або рефлекторно змінює діяльність органу

9)Об’єднує організм в єдине ціле

ІІІ. Кількість крові в організмі

Загальна кількість крові в організмі дорослої людини складає 6 - 8%, або 1/13 заг. маси тіла. = 5- 6л., у дітей кількість крові відносно більша. У новонароджених вона складає 15% від маси тіла, а у дітей до 1 року 11%. В фізіологічних умова не вся кров циркулює., частина її знаходиться в депо. Загальна кількість крові в організмі зберігається на відносному постійному рівні. При необхідності поповнення циркулюючої крові ( крововтрата тощо) спеціальні фізіологічні механізми сприяють виходу депонюючої крові в кровотік. Втрата 1/2, або 1/3 кількості крові може привести до загибелі організму. В цих випадках треба негайно переливати кров. або кровозамінники.

В’язкість крові обумовлена наявністю в ній білків та червоних кров’яних тілець - еритроцитів. Якщо в’язкість води = 1, то в’язкість плази = 1,7 - 2,2, а в’язкість цільної крові = 5.

Відносна щільність (плотність) крові залежить в основному від:

а)кількості еритроцитів,

б) гемоглобіну та

в)білкового складу крові.

І становить 1,050 -1,060, а плазми 1,029 -1,034.Найбільш висока відносна плотність крові у новонароджених 1,060- - 1,080. У чоловіків вона трохи вища 1,057, ніж у жінок 1,053.Така розбіжність пояснюється різним вмістом еритроцитів.

Склад крові.

Плазма 55% -60% та зважені в ній формені елементи -40-45%

а)еритроцити;

б)лейкоцити;

в)тромбоцити.

Реакція крові. Визначається концентрацією гідрогенових іонів. Для визначення кислотності чи лужності середовища використовують гідрогенні показники рН. Активна реакція крові - величина, що відмічається високою постійністю. Як правило рН крові складає 7,36 (слаболужна). Зсув реакції в кислу сторону називається ацидоз, а в лужну - алкалоз.

Підтримка постійності активної реакції крові забезпечується буферними системами:

1)карбонатна буферна система (вугільна кислота Н₂СО₃, бікарбонат натрію NaНСО₃;

2)фосфатна буферна система (одноосновний NaН₂РО₄ та двоосновний Na₂НРО₄ фосфат натрію.

3)буферна система гемоглобіну

4)буферна система білків плазми

Буферні системи нейтралізують значну кількість поступаючих в кров кислот і лугів, перешкоджають тим самим зсув активної реакції крові. Буферні системи є і в тканинах., що сприяє підтриманню рН тканин на відносно сталому рівні. Головними буферами тканин є білки та фосфати.

Збереженню сталості рН сприяє і діяльність деяких органів. Так, через легені виводиться надлишок вуглекислоти. Нирки при ацидозі виділяють більше кислого одноосновного фосфату натрію; при алкалозі - більше лужних солей (двохосновного фосфату натрію і бікарбонату натрію.

Потові залози можуть виділяти в невеликих кількостях молочну кислоту.

ІУ..ПЛАЗМА, ІІ СКЛАД, ЗНАЧЕННЯ.

Складне біологічне середовище.

Склад :вода 90-92% і сухий залишок:

білки 7-8%,

вуглеводи 0,1 і

солі 0,9%

Крім того: а)небілкові азотвміщуючі з’єднання - амінокислоти, поліпептиди, сечовина, сечова

кислота, креатин, креатинін, аміак

б)ферменти і проферменти, які:

- беруть участь в процесі згортання крові і фібринолізу(протромбін і

профібринолізин;)

- розщеплюють глікоген, жири, білки

в)неорганічні речовини - катіони Na+, Са2+, К+, Mg2+;

аніони Cl- HPO4 2-? HCO3 -

Р осм. - 7, 6- 8, 1 (60% зумовлено солями натрію)..

Р онк. - 25-30мм.рт.ст.(найбільшу участь беруть альбуміни, які в наслідок малих розмірів та

високої гідрофільності здатні притягувати воду)

В’язкість крові =5

Значення вуглеводів

Вони є основним джерелом енергії клітин. Їх в плазмі -4.44- 6.66 ммоль/л.

Якщо кількість глюкози знижується до 2.22ммоль/л , то різко підвищується збудливість

клітин мозку (починаються судоми).Такий стан називається гіпоглікемією.

Якщо кількість вуглеводів стає вище 6,66 ммоль/л, то розвивається гіперглікемія.

Значення солей.

Зумовлюють осмотичний тиск крові.

а) якщо Росм розчину = Росм крові, то такий розчин називається ізотонічним.

б) якщо Росм розчину вище за Росм крові ,то такий розчин називається гіпертонічним.

в) якщо Росм розчину нижчий за Росм крові, то такий розчин називається гіпотонічним.

ЗНАЧЕННЯ БІЛКІВ ПЛАЗМИ КРОВІ.

( ГЛОБУЛІНИ,ПРОТРОМБІНИ,ФІБРИНОГЕН та інші).

1.Зумовлюють онкотичний тиск крові -Ронк.

2.Підтримують кислотно - лужну рівновагу внутрішнього середовища організму.

3.Приймають участь у захисних реакціях організму.

4.Підвищують в’язкість крові

5.Здійснюють транспорт гормонів, вітамінів, продуктів обміну та ін.

6.Зберігають еритроцити від аглютинації.

7.Приймають участь у регуляції еритропоезу.

8.Являються резервом амінокислот.

Лекція № 6

Дихальна функція крові

Еритроцити

Еритроцити — високо спеціалізовані клітини. Еритроцити позбавлені ядра й мають однорідну

протоплазму. Еритроцити мають форму двоввігнутого диска.

Діаметр їх дорівнює 7—8 мкм, товщина по периферії 2—2,5 мкм, у центрі — 1—2 мкм.

В 1 л крові чоловіків утримується 4,0* 10¹² —5,0 * 10 ¹²/л (4,0—5,0 млн. в 1 мм³)

еритроцитів, жінок — 3,7* 10 ¹²—4, 7-7- 10 ¹²/л (3,7—4,7 млн. в 1 мм³), немовлят - до 6*10

/л (6 млн. в 1 мм³), людей похилого віку — менше 4,0* 10¹²/л (менше 4 млн. в 1 мм³).

Кількість еритроцитів змінюється під впливом факторів зовнішнього й внутрішнього середовища (добові й сезонні коливання, м'язова робота, емоції, перебування на великих висотах, втрата рідини й т.д.). Підвищення кількості еритроцитів у крові одержало назву еритроцитоз зниження – еритропенія..

Функції еритроцитів.

1. Дихальна функція виконується еритроцитами за рахунок дихального пігменту гемоглобіну,

що має здатність приєднувати до себе кисень і вуглекислий газ.

2)Живильна функція еритроцитів складається в абсорбуванні на їхній поверхні амінокислот,

які транспортуються до клітин організму від органів травлення.

3. Захисна функція еритроцитів визначається їхньою здатністю зв'язувати токсини (шкідливі,

отруйні для організму речовини) за рахунок наявності на поверхні

еритроцитів спеціальних речовин білкової природи - антитіл.

Крім того, еритроцити беруть активну участь у згортанні крові.

4)Ферментативна функція еритроцитів пов'язана з тим, що вони є носіями різноманітних

ферментів. В еритроцитах виявлений:

істинна холінестераза - фермент, що руйнує ацетилхолін;

вугільна ангідраза - фермент, що залежно від умов сприяє утворенню або

розщепленню вугільної кислоти в крові капілярів великого й малого

кола кровообігу;

метгемоглобінредуктаза - фермент, що підтримує гемоглобін у

відновленому стані.

5)Регуляція Рн крові - здійснюється еритроцитами за допомогою гемоглобіну. Гемоглобіновий

буфер - один з наймогутніших буферів, він забезпечує 70-75% буферних

властивостей крові. Буферні властивості гемоглобіну пов'язані з тим, що він

і його з'єднання мають властивості слабких кислот.

Гемоглобін

Гемоглобін - дихальний пігмент крові - виконує в організмі важливу роль переносника

кисню й бере участь у транспорті вуглекислого газу.

В 100 г крові втримується 16,67—17,4 г гемоглобіни.

У чоловіків у крові втримується в середньому 130—160 г/л (13—16 г %) гемоглобіну,

у жінок — 120—140 г/л (12—14 г %). Загальна кількість гемоглобіну в крові дорівнює приблизно 700 г; 1 г гемоглобіну зв'язує 1,345* 10 ^-6 м³ (1,345 мол) кисню.

Гемоглобін являє собою складну хімічну сполуку, що складається з 600 амінокислот, його молекулярна маса дорівнює 66000±2000. Гемоглобін складається з білка глобіна й чотирьох молекул гема. Молекула гема, що містить атом заліза, має здатність приєднувати або віддавати молекулу кисню. При цьому валентність заліза, до якого приєднується кисень, не змінюється, тобто залізо залишається двовалентним (Fе²⁺).

Гем є активною, або так званою простатичною групою, а глобін - білковим носієм гема.

У скелетних і серцевих м'язах перебуває м'язовий гемоглобін, або міоглобін. Його простатична група - гем - подібна гему молекули гемоглобіну крові, а білкова частина - глобін - має меншу молекулярну масу, чим білок гемоглобіну. Міоглобін людини зв'язує до 14% загальної кількості кисню в організмі. Він відіграє важливу роль у постачанні киснем працюючих м'язів.

З'єднання гемоглобіну.

1)Гемоглобін, що приєднав до себе кисень, перетворюється в оксигемоглобін (НbО₂). Кисень із

гемом гемоглобіну утворить неміцне з'єднання, у якому залізо залишається двовалентним.

Гемоглобін, що віддав кисень, називається відновленим, або скороченим, гемоглобіном

(Нb).

2)Гемоглобін, з'єднаний з молекулою вуглекислого газу, називається карбгемоглобіном (НbСО₂).

Вуглекислий газ із білковим компонентом гемоглобіну також утворить нестійке

з'єднання.

3. Гемоглобін може вступити в з'єднання з чадним газом (СО). З'єднання гемоглобіну з чадним

газом називається карбоксигемоглобіном (Нbсо). Чадний газ так само, як і кисень,

з'єднується з гемом гемоглобіну. Карбоксигемоглобін є стійким з'єднанням, внаслідок

цього отруєння чадним газом дуже небезпечно для життя.

4)При деяких патологічних станах, наприклад, при отруєнні фенацетином, аміл- і

пропілнітритами і т.д., у крові з'являється міцне з'єднання гемоглобіну з киснем -

метгемоглобін, у цьому з'єднанні молекула кисню приєднується до заліза гема,

залізо стає тривалентним. У випадках нагромадження в крові великої кількості

метгемоглобіну транспорт кисню тканинам стає неможливим і людина гине.

Гемоглобін синтезується в клітинах червоного кісткового мозку. Для нормального синтезу

гемоглобіну необхідно достатнє надходження заліза.

Руйнування молекули гемоглобіну здійснюється переважно в клітинах мононуклеарної

фагоцитарної системи ( ретикуло-ендотеліальної системи), до якої відносяться спеціальні

клітини печінки, селезінки, кісткового мозку, моноцити крові.

Функції гемоглобіну.

1)Дихальна функція гемоглобіну здійснюється за рахунок переносу кисню від легенів до тканин

і вуглекислого газу від клітин до органів дихання.

2)Регуляція активної реакції крові пов'язана з тим, що гемоглобін має буферні властивості.

Гемоглобін виконує свої функції лише за умови знаходження його в еритроцитах.

Якщо з якихось причин гемоглобін з'являється в плазмі (гемоглобінемія), то він не здатний

виконувати свої функції, тому що швидко захоплюється клітинами мононуклеарної

фагоцитарної системи й руйнується, а частина його виводиться через нирковий фільтр

(гемоглобінурія).

Поява в плазмі великої кількості гемоглобіну а) збільшує в'язкість крові, б) підвищує величину коллоідно-осмотичного тиску крові, що приводить до порушення руху крові й утворення тканинної рідини