Література:

1. Виппер Р. Ю. и др. История Нового времени. – М.: Республика, 1995. – 438 с.

2. Макс Вебер. Протестантская этика и дух капитализма / Пер. с нем. – Ивано-Франковск: Ист-Вью, 2002. – 285 с.

3. Історія світової культури. Культурні регіони. – К., 1997. – 312 с.

Тема №20. Бароко

У XVII столітті загострюється інтерес до проблеми руху – і це дуже помітна риса інтелектуального життя епохи. Проблема руху в духовному житті ХVІІ століття пов’язана з першою науковою революцією: відкриттями Галілея, Кеплера, Декарта. Загострений інтерес до динамічних аспектів життя проявився і в мистецтві: у створенні драматичних характерів, в осмисленні самих різних протиріч, які є причиною нестримного життєвого руху. Так проблема руху в найрізноманітніших аспектах стала змістом і формою першого загальноєвропейського художнього напрямку й стилю – бароко. У перекладі з італійської “бароко” означає “дивний”, “химерний”.

Барокові ідеї розвивалися в боротьбі з ренесансними традиціями. У XVII столітті ренесансна гармонія виявилася неспроможною відобразити всю складність людського буття. Мислителі й художники бароко говорять про суттєві протиріччя між людиною і її соціальним оточенням, між людиною і природою, між людиною і законами Всесвіту. І це так тому, що все, що оточує людину, – світ людей, природи, Всесвіту – існує поза людиною й крім неї. У цій, по-новому побаченій картині світу, людина відкривала в собі нові якості – трагічні у своїй розгубленості у Всесвіті й героїчні у своїх зусиллях пізнати цей світ.

Характерна риса стилю бароко – підвищений динамізм, який поєднується із грандіозністю й пишністю, з інтенсивністю почуттів, підвищеною експресивністю їхнього вираження, що доходить до екзальтації. Це мистецтво концентрує зображення хворобливих пристрастей і жахів, містичні алегорії поєднуються з натуралістичними деталями, спіритуалізм – з еротикою (Лоренцо Берніні, “Екстаз святої Терези”). Мистецтво бароко прагне до синтезу, саме бароко створює жанр опери. Архітектура осмислюється у зв’язку з її синтезом зі скульптурою. Скульптури наче виростають зі стін. Це новий тип архітектури – скульптурна архітектура, дуже динамічна (Цвінгер).

Колись стійкий у людському уявленні світ Абсолюту у Новий час повністю змінився й викликав здивування, і тому мистецтво бароко культивує принцип подиву, і його сформував італійський поет Джамбаттіста Маріно: “ ...справа поета – подив, хто не вміє дивувати – нехай чистить коней”. У цьому принципі подиву велике місце займає мотив гри. Наприклад, у барокових парках і садах кущі й дерева підстригали у формі статуй, а самі статуї встановлювали таким чином, щоб вони зливалися з рослинами. Але найбільшим дивом були фонтани. Струмінь, що б’є догори, ніби порушував усі закони природи (знаменитий парк фонтанів у Петерові).

Мистецтво бароко виражає наростання ірраціональних умонастроїв, з’являється почуття розгубленості й розпачу. Поети бароко пишуть про мінливість щастя, про хиткість цінностей. Життя оцінюється похмуро й виникає ідея vanitas, тлінності всього смертного; своєрідне томління за смертю. Цю ідею найбільш яскраво виразили фрнцузькі та іспанські поети.

Жан Овре, “Хто він?”:

“Кто он, бунтующий и гордый человек?

Увы, всего лишь дым, и ветер им играет.

Нет, он не дым – цветок: его недолог век,

В час утренний расцвёл, а к ночи умирает.

Итак, цветок ... О нет! Поток бурлящий он,

Ждёт бездна чёрная его исчезновенья.

Так, значит, он поток? Нет, он скорее сон,

Вернее, только тень ночного сновиденья!

Но может хоть на миг тень неподвижной стать, –

В движенье человек, покуда сердце живо;

Сон может истину порою предсказать,

А наша жизнь всегда обманчива и лжива.

В потоке новая начнёт журчать вода,

Что из источника не иссякая льётся:

Коль умер человек – он умер навсегда,

Подмостки бытия покинув, не вернётся.

Хотя цветок и мёртв, растенье не мертво;

Весной украсится опять оно цветами;

Но умер человек, – страшны цветы его

И называются могильными червями.

Едва утих порыв шального ветерка,

Срастаются клочки разорванного дыма;

Но душу оторвать от тела на века

Не стоит ничего, а смерть неотразима.

Так кто ж он, человек, столь чтимый иногда?

Ничто! Сравненья все, увы, не к нашей чести.

А если нечто он, так суть его тогда –

Дым, сон, поток, цветок ... тень. – И ничто всё вместе.

(Франция 17 век.)

Франсіско де Кеведо, “Про всесильність часу і невмолимість смерті”, сонет:

О жизнь моя, мне душу леденя,

Как ты скользишь из рук! И нет преграды

Шагам твоим, о смерть! Ты без пощады

Неслышною стопой сотрёшь меня.

Ты наступаешь, молодость тесня,

Всё туже с каждым днём кольцо осады,

Всё ближе тень кладбищенской ограды,

Отлёт последнего земного дня.

Жить, умирая, – горше нет удела:

Торопит новый день моя мечта,

Но с каждым днём моё стареет тело ...

И каждый миг – могильная плита

Над кем-то, кто уже достиг предела, –

Мне говорит, что жизнь – тлен и тщета.

Протилежним принципом до ідеї vanitas був принцип життєвості. Життєвість наповнює форми ірраціональною силою, форма дивовижно розростається, й це знак життєвості. Найяскравіший художник у цьому напрямку – великий фламандець Пітер Пауль Рубенс.