Література:

1. Бицилли П. М. Элементы средневековой культуры. – Спб.: МИФРИЛ, 1996. – 196 с.

2. Карсавин Л. П. Культура средних веков. – Киев: Символ; Airland, 1995. – 187 с.

3. Гуревич А. Я. Категории средневековой культуры. – М., 1972. – 382 с.

Тема 13. Духівництво в системі культури середньовіччя

Після падіння Західної Римської імперії західна Європа змінює свій вигляд. Із системи підлеглих Риму провінцій вона стає сукупністю незалежних германських держав, у яких старе населення, що зберігало пізню античну латинську культуру, виявилося підлеглим.

У VІ столітті поступово зникають риторичні школи – основа римського освіти. Останні випускники цих шкіл можуть застосовувати свої знання або при королівському дворі нових германських правителів або в церкві. Саме церкві віддає імперія свою вирощену нею культуру. Визнана ще імперією, церква будується за її зразком й виробляє свою організацію. Папа стає загальновизнаним вождем західної церкви, подібно язичеському імператорові. Церква централізує своє керування, здобуває багатства, привілеї, права. У церкви свій суд, своя адміністрація, величезні земельні володіння, релігійний авторитет – все це робить її центром притягання кращих сил. У церкву й переміщається центр культурного життя.

Однак освіченість у масі населення швидко падає. Щоденна мова приймає в себе елементи мужицької латини, коло освічених людей швидко скорочується, і вони найчастіше йдуть у монастирі. З початку VI століття відбувається відновлення західного чернецтва на основі нового уставу, що виробив Бенедикт Нурсійський. Цей устав підпорядкував індивідуальну аскезу строгій колективній дисципліні і як богоугодні справи назвав читання священних текстів, молитвенне життя й фізичну працю. Працю було прирівняно до молитви.

В VI-VIII столітті антична латина вмирає. Період VI-VIII століть історики називають “темними століттями”, тому що про ці два століття майже нічого не відомо. Латина залишається тільки мовою церкви, суду. Але й ця латина уже вкрай бідна, тому що припиняють читати античних авторів, і не розвивається література латинською мовою.

Порятунок культури приходить із півночі, від ірландських ченців, для яких латина була не рідною, а чужою мовою, що засвоювалася не по вимові, а по книгах, тому місцеві монастирі почали ввозити з материка латинські книги і організували їхню переписку. Тут, в ірландських монастирях, виникне тип західноєвропейського монастиря з бібліотекою й скрипторієм.

Звідси латинська освіченість повернулася на материк, на якому культура деградувала. Носіями культури були монахи-місіонери, які йшли поширювати християнство заново, і охрестили заново майже всю західну Європу.

Поступово організуються чернечі ордени. Перший орден – орден бенедиктинців, засновником якого був Бенедикт Нурсійський, і він же за свою цивілизаторську діяльність вважається святим покровителем усієї Західної Європи. Монастирі зіграли значну цивілізаторську роль у Європі, вони зберегли античні книги; тут відбувалася дуже важлива духовна робота.

У XIII столітті створюються нові типи чернечих орденів – старцівські ордени – домініканці й францисканці, які дають обітницю тілесної вбогості й поширюють христове вчення за межами монастирів, у миру, серед простих людей. XIII століття – вік посиленого руху думки й культури, а в умовах середньовіччя такий рух міг бути тільки релігійним. Церква до цього часу досягло такої могутності, що вступила у відкриту боротьбу за політичну владу в Європі проти германських імператорів.

Але, досягши небувалої могутності, церква стала зазнавати небезпеку, що йшла від єретичних рухів. Це був час єресей. Єретичні рухи зневірилися в церкві й почали шукати Христа не в церкві, а поза неї. Але, як і єресі, так і церква втратили цілісний образ Христа, відчуття його присутності у світі. Розуміння сучасності у всіх песимістичне. В обстановці морального занепаду наближається кінець світу. Тому Христос сприймається тільки як прийдешній Суддя. І над світом вже немов би почався Страшний суд: засуджена природа, тому що у її красу біси втілили свої спокуси й злі умисли; засуджена людина – вона дуже грішна. Глибока самотність і відчай охоплюють душу віруючої людини.

А в самій церкві – свої бурі, які відображують головний соціальний конфлікт епохи – проблему церковної бідності або багатства.

Першим проповідником бідності став Святий Франциск, що повернув зневіреним людям почуття релігійної радості, радості від впевненості у тому, що Христос ніколи не покидав світу, що він тут, з людьми, як це й було, і треба тільки це зрозуміти.

Франциск народився у північноіталійському місті Ассізі, в родині багатого купця Петра Бернардоне. Батьки пестували свого єдиного сина, і коли він виріс, то звик до розгульного життя, розтринькуючи гроші марно. Але він за своєю натурою був дуже щирим, відкритим і добрим, страшенно захоплювався лицарством і хотів наслідувати його. Однак вже у цьому розгульному і веселому житті бували моменти, які вступали у дисонанс із загальною картиною юнацьких веселощів і щастя. Він не міг спокійно бачити жебраків і вбогих і завжди подавав їм дуже щедру милостиню. Він начебто відкупався від проблеми, але не міг її забути. Таке життя (у бенкетах і успіхах) тривало деякий час. А потім Франциск тяжко захворів. Він лежав прикутий до ліжка і думав про безплідність й безцільність свого життя, і йому було сумно і важко. Але він одужав, і один його знайомий лицар запропонував йому вступити у військо папи Іннокентія ІІІ. Франциск зрадів, бо здійснювалася його мрія, але з середини шляху він повертається у Ассізі. Начебто він пережив тяжке розчарування. Він стає жалісливішим до бідних, наділяючи їх щедрою милостинею, але душевна туга сповнює його. Він бажає вищої істини, але не може зрозуміти, у чому вона полягає. Одного разу після веселого бенкету, де він був обраний кролем, Франциск разом із друзями повертався додому. Приятелі Франциска не помітили, що він відстав, а коли знайшли його, то побачили, що він стоїть у глибокому роздумі посередині дороги. Юнаки стали сміятися, і хтось сказав, що Франциск мріє про свою наречену. І тоді він відповів, що це правда і що він мріє про найпрекраснішу, найчистішу і найблагороднішу наречену. Невдовзі друзі дізналися, про що говорив Франциск.

У церкві святого Франциска в Ассізі, яку розписував великий живописець Раннього Відродження Джотто, є фреска, що зображує символічне обручення Франциска з мадонною Бідністю. Це образ схудлої жінки з прекрасним обличчям у розірваній сукні; на неї бреше собака, в неї кидають каміння, але Христос з неба благословляє її шлюб із Франциском.

Так почалося нове життя, повне добровільних випробувань. Щоби допомагати усім знедоленим і знехтуваним, треба стати таким, як вони, і відмовитися не тільки від багатства, але й від звичного способу життя, і все це заради того, що переніс для людей Христос. Одного разу, слухаючи читання Євангелія у церкві, він зрозумів по-справжньому слова Христа. Франциск почув таке: “Не берите с собою ни золота, ни серебра, ни меди в поясы свои, ни сумы на дорогу, ни двух одежд, ни посоха”, – і його серце заповнила радість. Він зрозумів, що йому треба робити: він буде наслідувати Христа й розносити Його слово по світу. Так Франциск обрав добровільне старецтво, смиріння і любов до усього в світі. Проповідь Франциска відроджувала первинне євангельське вчення про любов і жалість, і Христос представ у його проповіді не як строгий, невмолимий Суддя, а як утішитель, до якого приходять усі “страждущие и обременённые”.

Франциск не реформував церкву. Євангеліє для нього – не знаряддя боротьби з церквою, як це буде у добу Реформації; але це книга, яка приводить до Христа, як до Нього приводить і природа, і сама думка про Христові страждання. Франциск знав співмучеництво Христу, яке втілилося у стигмати – рани, які ніколи не заживали на тих місцях тіла, де були рани у Христа. Але він знав і співрадіння, співрадість Христу, і це був найважливіший момент у вченні св. Франциска. У Христі для Франциска полягає уся повнота й досконалість життя, і це проявляється у смиренні. Франциск говорив, звертаючись до людини: “Всі творіння, що живуть під небом, слугують, знають і скоряються своєму Творцю краще за тебе. І навіть демони не розіп’яли Його, а ти розіп’яв Його і охоче розпинаєш у пороках і гріхах своїх. Чим же ти можеш пишатися?”. Чеснота смирення поєднується з чеснотою бідності. Якщо в цьому світі немає нічого, що виходить від людини, то світ є даним людині у позику Богом, як і все добре, що є в людині. Не бідність заради бідності проповідує Франциск, а бідність як найдосконалішу форму любові до Бога, людини і тварі, тому що тільки бідність ставить людину в умови повного смирення. Бідність тільки не покинула Христа на хресті, вона – Його наречена, і Франциск проповідує любов до бідності заради вірності самому Христові. Так Франциск повертає людей до Христа, а потім він повертає до Нього і природу. До Франциска єдиною ознакою Бога були печаль і сльози. Для Франциска печаль – то маска диявола. Постійна туга потрібна тільки дияволу, це “йому належить нудьгувати, а нам завжди радіти і звеселятися думкою про Господа”. Франциск відчував нескінченну любов до природи, до усього, що створене Богом. Його любов і жалість розповсюджувалися на будь-яке нерозумне створіння: на птиць, риб, хижаків, змій, черв’яків – на всі живі і неживі створіння. У природі Франциск бачив дорогий йому образ бідності, смирення, передачі себе в руки Божі. І тому він проповідував птахам, вогню, квітам, відпускав на волю усіх, хто опинився у пастці. Вся природа відповідала йому любов’ю. Подвиг св. Франциска – це велика спроба зробити вчення Христа живою, дієвою силою, зрозумілою й нерозумним, і тому його святість має глибоке значення для світової культури.