Література:

1. Бахтин М. М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и Ренессанса. – М.: Художественная литература, 1990. – С. 5-68.

2. Даркевич В. П. Народная культура средневековья. – М.: Наука, 1988. – 318 с.

3. Лихачев Д. С., Панченко А. М., Понырко Н. В. Смех в Древней Руси. – Л.: Наука, 1984. – 298 с.

Тема №16. Культура епохи відродження. Ренесансний світогляд

У “Баладі поетичного змагання в Блуа” великий французький поет ХV століття Франсуа Війон писав:

“От жажды умираю над ручьём,

Смеюсь сквозь слёзы и тружусь играя.

Куда бы ни пошёл, везде мой дом,

Чужбина мне – страна моя родная.

Я знаю всё, я ничего не знаю.

Мне из людей всего понятней тот,

Кто лебедицу вороном зовёт.

Я сомневаюсь в явном, верю чуду.

Нагой, как червь, пышнее всех господ,

Я всеми принят, изгнан отовсюду”.

Витончений парадокс, запропонований як тема жартівливого поетичного змагання принцем-меценатом, під пером поета-мандрівника виріс у сповідь нудьгуючого серця й розуму, враженого крайнощами своєї пізнавальної здібності. Людина і світ постали у новому співвідношенні, вже не зрозумілому для середньовіччя. Людина відчула себе особистістю з усіма своїми внутрішніми протиріччями, і середньовічна балада перетворилася у вірші, які хвилюють читача ХХІ століття.

Таке, війонівське, відчуття життя – результат нового стану світу, який повністю змінився, а сама нова особистість поета – це подія Світової історії. Нове світовідчуття особистості виникає в епоху, яку називають Ренесансом або епохою Відродження. Відродження – епоха в розвитку ряду країн Європи, перехідна від середньовічної культури до культури Нового часу. Основні її риси: гуманістичний світогляд, світський характер, звертання до античної спадщини, відродження її. Звідси й назва. Хронологічні рамки епохи – XIV-XVI століття. Батьківщина Відродження – Італія. Особливого значення набуває місто Флоренція (у перекладі “квітуча”). Це батьківщина Данте. Флоренція – земля титанів Відродження, таких як художники Джотто, Мазаччо, Боттічеллі, Леонардо да Вінчі, Мікеланджело. У Флоренції працював і Рафаель.

Мислителі, які обґрунтували нові права людської особистості, називаються гуманістами. Гуманісти – філософи Відродження. Це найменування йшло із глибин античності. Уперше слово humanitas застосував Цицерон для позначення вищого типу освіти, такої, яка б містила в собі весь комплекс гуманітарних наук. Humanitas виступає в Цицерона як висока духовна культура й витончене аристократичне виховання. Саме цю традицію в розумінні humanitas поклали в основу свого гуманізму мислителі Відродження. Гуманізм означав поворот до світської освіченості, протилежній ученому богослов’ю. Такий гуманізм звільняв особистість від церковного догматизму й схоластики.

Найважливіше місце в роздумах ренесансних гуманістів займала проблема людини і її чудесної ролі у світі. Людина гідна найвищого захоплення. Роздумуючи про людину і її місце у світі, ренесансні мислителі виходили із середньовічного уявлення про світову вертикаль. У ренесансних філософів, які зберігають цю вертикаль, ієрархія світу порушується місцем у ній (вертикалі) людини. Положення людини серединне між небесним та земним і тому, як говорить гуманіст Марсіліо Фічіно, “її можна назвати центром природи, осередком всесвіту, всесвітнім родом, всезагальним образом, і узами, і скріпленням світу”. В людині зустрічаються самі протилежні основи буття – дух і плоть. І вони зустрічаються в людині на одному рівні. Сходження до небесного не робить людину більшою мірою людяною, чим сходження до земного. Відхилення нагору також протистоїть людській сутності, як і відхилення вниз. Увесь світ тримається тільки завдяки людині, такий задум Творця. Разом з людиною небесне опускається на землю, а земне піднімається до небес. Виходить, що верх і низ міняються місцями. Середньовічна світова вертикаль загинається, перетворюючись у коло, у центрі якого опиняється людина.

Інший мислитель Піко делла Мірандола сказав найзнаменитіші слова про людину, у яких стисло відображується духовний досвід Відродження. Це слова Бога до Адама у трактаті Піко “Про гідність людини”: “Я ставлю тебе в центрі світу, щоб звідти тобі було зручніше озирати все, що є у світі. Я не зробив тебе ні небесним, ні земним, ні смертним, ні безсмертним, щоб ти сам, вільний і славний майстер, сформував себе в образі, якому ти віддаси перевагу. О, найвище й чудове щастя людини, якій дано володіти тим, чим побажає, і бути тим, чим хоче”. Значить, за своєю природою людина може все: упасти до ступеня тварини або піднятися до ступеня істоти богоподібної, винятково завдяки своїй внутрішній волі. Людина відкрита усьому світу, вона повністю вільна.

Такий спосіб мислення, коли в центрі картини світу знаходиться людина з її універсальними творчими можливостями, на відміну від середньовічного теоцентризму, називається антропоцентризмом. Гуманісти міркували так: людьми нас робить розумна й безсмертна душа, однак тілесність, так само необхідна умова існування світу, тому язичеська нагота була визнана вся цілком, але в той же час людська нагота надзвичайно одухотворювалася.

Вільна людська особистість (індивідуальність) в епоху Відродження була винесена на перший план. Це завжди особистість не тільки конкретна, але майже рівна Богові, обожнена у своїй вільній і нескінченній можливості творити. Крайні основи – дух і плоть, античність і християнство – вступили в культурі Відродження в діалог. Поєднання крайностей, утримання їх у рівновазі, вимагало безперервного душевного підйому. І з цього протиріччя люди Відродження зуміли дістати величну гармонію.

Гармонія протиріч може бути виражена тільки у творах мистецтва, тому тип культури Відродження – художній тип культури. Ренесансне мислення залишалося релігійним. Духовне сходження до Бога мислилося по світовій вертикалі, але поряд з вертикальним зрізом Всесвіту величезну роль став грати й горизонтальний (земний) зріз. Вертикаль містить у собі розходження ієрархічні. Горизонталь містить розходження, які стали називатися словом “varieta” – “розмаїтість”. Тут немає ступенів порівняння (ієрархії), різні (несхожі) речі не краще й не гірше одна іншої, вони рівні й прекрасні у своїй відмінності. Таким чином, цінність має абсолютно все.

Ця розмаїтість світу зовнішнього пов’язана із внутрішнім світом людини, з її різноманітними творчими можливостями. Людина – божий посередник у космосі. У ній відбувається перехід від Творця до Буття, тому людина своїм розумінням і дією створює світову розмаїтість і світовий порядок. У цьому складається універсальна функція людини у світі й у цьому її обов’язок.

Те, наскільки кардинально змінилося світовідчуття особистості, підтверджує вчення про перспективу. Середньовічна естетика вимагала втілення божественного змісту в зримих образах, але позбавлених матеріальної конкретності. Ці образи покликані були передати духовну сутність, тому середньовічна ікона знає тільки плоске зображення.

Альберт Дюрер писав: “Перспектива – латинське слово, що позначає проглядання”. Італійський художник Леон Баттіста Альберті створює вчення про перспективу, відповідно до якого картина перетворюється немов би у вікно, через яке ми дивимося у простір. Світ зображується таким, яким його можна побачити, виходячи з індивідуальної точки зору, тим самим світ виявляється залежним від точки зору людини, яка дивиться. Звідси вихідне прагнення ренесансного художника зображувати так, як ми бачимо, як “зображує” поверхня дзеркала. Ми бачимо речі не ізольовано, а в єдності із середовищем, де вони перебувають, середовище просторове, й простір має глибину. Предмети, розташовуючись у просторі, бачаться в скороченнях. Звідси – перспектива як основна наука живописця. Ми бачимо речі рельєфними, звідси пластичність зображення. Живописці із захопленням домагаються ілюзії пластичного обсягу на площині.

Поступово у світогляді Відродження наростає максималізм, ідеалізація людини, а це неминуче веде до кризи, трагізму, кінця Відродження, переходу його в інші культурні системи. Відродження обожнило людину. Говорячи про те, що людина здатна пізнати абсолютно все, Марсіліо Фічіно писав: “ ... хто стане заперечувати, що геній людини ... майже такий самий, як у Творця, і що вона може створити ці світила, якщо б в неї були знаряддя і небесний матеріал ... Людина не хоче ані найвищого, ані рівного собі й не припускає, щоби існувало над нею що-небудь, що б не залежало від її влади. Це – стан тільки Бога ...”. Здається, люди Відродження підійшли до таких меж, переступивши які не можна було залишитися людьми, у цих меж вони й творили. Певно, вони добре бачили ту величезну висоту і глибоку безодню, куди спрямовували свої погляди, і куди без почуття жаху людство вже ніколи не зможе зазирнути. Але то була особлива епоха, і свободу, яка була для них найвищим благом, люди шукали в останньому самоздійсненні. Про це й сказав один з титанів Відродження – геніальний скульптор, живописець, архітектор і поет:

“Никто желанной воли не найдёт,

До той поры, пока не подойдёт

К пределам жизни и искусства”

(Мікеланджело Буонаротті)