3. Дивідендна політика

Термін «дивідендна політика» пов'язаний із розподілом прибутку в акціонерних товариствах. Однак розглянуті в цьому пункті принципи й методи розподілу прибутку можуть бути застосовні не тільки до акціонерних товариств, але й до підприємств будь-якої іншої організаційно-правової форми діяльності (у цьому випадку змінюватися буде тільки термінологія - замість термінів «акції й дивіденд» будуть використовуватися терміни «пай, внесок і прибуток на внесок»; механізм же виплати доходів власникам залишиться таким же). Розподіл прибутку в акціонерному товаристві являє собою найбільш складний його варіант і тому розглянемо всі аспекти цього механізму. У принципі ж у більш широкому трактуванні під терміном «дивідендна політика» можна розуміти механізм формування частки прибутку, що виплачується власникові, відповідно до часток його внеску в загальну суму власного капіталу підприємства.

Основною метою розробки дивідендної політики є встановлення необхідної пропорційності між поточним споживанням прибутку власниками й майбутнім її зростанням, що максимізує ринкову вартість підприємства й забезпечує стратегічний його розвиток.

Виходячи із цієї мети поняття дивідендної політики може бути сформульоване в такий спосіб: дивідендна політика являє собою складову частину загальної політики управління прибутком, що полягає в оптимізації пропорцій між споживаною й капіталізованою її частинами з метою максимізації ринкової вартості підприємства.

Формуванню оптимальної дивідендної політики в країнах з розвиненою ринковою економікою присвячені численні теоретичні дослідження. Найпоширенішими теоріями, пов'язаними з механізмом формування дивідендної політики, є:

1. Теорія незалежності дивідендів. Її автори - Ф. Модільяні й М. Міллер стверджують, що вибрана дивідендна політика не справляє ніякого впливу ні на ринкову вартість підприємства (ціну акцій), ні на добробут власників у поточному або перспективному періоді, тому що ці показники залежать від суми сформованого, а не розподіленого прибутку. Відповідно до цієї теорії дивідендній політиці приділяється пасивна роль у механізмі управління прибутком. При цьому свою теорію вони супроводили значною кількістю обмежень, які в реальній практиці управління прибутком забезпечити неможливо. Незважаючи на свою уразливість у плані практичного використання, теорія ММ стала відправним пунктом пошуку більш оптимальних рішень механізму формування дивідендної політики.

2. Теорія переваги дивідендів (або «синиця в руках»). Її автори - М.Гордон і Д. Лінтнер стверджують, що кожна одиниця поточного доходу (виплаченого у формі дивідендів) у силу того, що вона «очищена від ризику» коштує завжди більше, ніж дохід відкладений на майбутнє, у зв'язку із притаманним йому ризиком. Виходячи із цієї теорії, максимізації дивідендних виплат надається перевага, чим капіталізації прибутку. Однак супротивники цієї теорії стверджують, що в більшості випадків отриманий у формі дивідендів дохід однаково реінвестується потім в акції своєї або аналогічної акціонерної компанії, що не дає змогу використовувати фактор ризику як аргумент на користь тієї або іншої дивідендної політики (фактор ризику може бути врахований лише менталітетом власників; він визначається рівнем ризику господарської діяльності тієї або іншої компанії, а не характером дивідендної політики).

3. Теорія мінімізації дивідендів (або «теорія податкових переваг»). Відповідно до цієї теорії ефективність дивідендної політики визначається критерієм мінімізації податкових виплат за поточними і майбутніми доходами власників. А тому, що оподатковування поточних доходів у формі одержуваних дивідендів завжди вище, ніж майбутніх (з урахуванням фактору вартості грошей у часі, податкових пільг на капіталізований прибуток і т.п.), дивідендна політика повинна забезпечувати мінімізацію дивідендних виплат, а відповідно, максимізацію капіталізації прибутку для того, щоб одержати найвищий податковий захист сукупного доходу власників. Однак такий підхід до дивідендної політики не влаштовує численних дрібних акціонерів з низьким рівнем доходів, що постійно потребують поточних їхніх надходжень у формі дивідендних виплат (що знижує обсяг попиту на акції таких компаній, а відповідно й котировану ринкову ціну цих акцій).

4. Сигнальна теорія дивідендів (або «теорія сигналізування»). Ця теорія побудована на тому, що основні моделі оцінювання поточної реальної ринкової вартості акцій як базисний елемент використовують розмір виплачуваних по ній дивідендів. У такий спосіб зростання рівня дивідендних виплат визначає автоматичне зростання реальної, а відповідно й котированої ринкової вартості акцій, що при їхній реалізації приносить акціонерам додатковий дохід. Крім того, виплата високих дивідендів «сигналізує» про те, що компанія перебуває на підйомі й очікує істотне зростання прибутку в майбутньому періоді. Ця теорія нерозривно пов'язана з високою «прозорістю» фондового ринку, на якому оперативно отримана інформація впливає на коливання ринкової вартості акцій.

5. Теорія відповідності дивідендної політики складу акціонерів (або «теорія клієнтури»). Відповідно до цієї теорії компанія повинна здійснювати таку дивідендну політику, що відповідає очікуванням більшості акціонерів, їхньому менталітету. Якщо основний склад акціонерів («клієнтура» акціонерної компанії) віддає перевагу поточному доходу, то дивідендна політика повинна виходити з переважного напрямку прибутку на цілі поточного споживання. І навпаки, якщо основний склад акціонерів віддає перевагу збільшенню своїх майбутніх доходів, те дивідендна політика повинна виходити з переважної капіталізації прибутку в процесі її розподілу. Та частина акціонерів, що з такою дивідендною політикою буде не згодна, реінвестує свій капітал в акції інших компаній, у результаті чого склад «клієнтури» стане більш однорідним.

Практичне використання цих теорій дало змогу виробити три підходи до формування дивідендної політики - «консервативний», «помірний» («компромісний») і «агресивний». Кожному із цих підходів відповідає певний тип дивідендної політики (табл. 1).

Таблиця 1