Вітчизняна історія становлення етичних традицій соціальної роботи

Перша згадка в галузі етичних основ соціальної роботи одночасно є і першим нагадуванням про соціальну роботу як таку й відноситься до 1750 р. до н.е.; це свідчить про те, що вже давні люди не уявляли сутності соціальної роботи відірвано від її етичних норм і традицій. У той час у Вавилоні створювалися коди справедливості — громадські акти, що закликали людей любити ближнього, піклуватися про бідних. У Давній Греції соціальна робота була відома як «філантропія» (що в перекладі з грецької позначає «вияв любові стосовно людства»), у Римі — як «народна традиція». Давні інки процес допомоги визначали як «минка», язичницькі слов'янські племена як «сліпня» [13, 17—19].

З утворенням материнського роду людина отримала «перший урок особистості, що навчав її, наскільки вона виграє в боротьбі за

існування, вступаючи в асоціацію, якій особистість приносить у жертву виключний егоїзм, але від якої отримує величезне збільшення сил, результати загальної досвідченості, загальної роботи думки всіх членів асоціації і традицію довгого роду поколінь» [7, 78]. До цього періоду можна віднести появу перших форм взаємодопомоги людей, прообразів майбутньої благодійності. Саме в цей період починається поступове формування власне моральних відносин, що регулюють взаємодію людей і форм їхнього існування на основі певних моральних законів.

Моральні відносини, що формуються, групуються навколо етики альтруїзму й колективізму. Для того, щоб перемогти або, як мінімум, відстояти себе, необхідно, щоб усередині етносу виникла альтруїстична етика, відповідно до якої інтереси колективу ставляться вище за особисті. Така етика спостерігається й серед стадних тварин, але тільки в людини вона набуває значення єдиного видоохоронного чинника, при цьому мається на увазі, що альтруїзм і колективізм передбачають обов'язкову взаємодопомогу членів товариства [5, 162].

Особливо яскраво альтруїзм виявляється в етиці слов'янських ' племен, у яких розподіл на «своїх» і «чужих» був менш чітким, й етика відносин, зокрема етика взаємної допомоги, поширювалася на тих і інших більш-менш однаково, звичайно, за умови, що «чужі» є миролюбними й не несуть загрози добробуту слов'янського роду або племеніі Навіть іновірці отримували однакові зі слов'янами права, якщо, залишаючись серед них, не ображали світорозуміння слов'ян, заснованого на давній язичницькій релігії. Так, візантійський історик VI ст. Прокопій Кесарійський писав: «Ці племена, слов'яни й анти... здавна живуть у народоправстві, і тому в них щастя й нещастя в житті вважається спільною справою». «Чесність же і товариськість серед них такі, що вони, абсолютно не знаючи ні крадіжки, ні обману, не замикають своїх скринь і шухляд», — говориться в «Життєписі Оттона Банберського». Маврикій Стратег, Адам Бре-женський, Ібн-Русте, Ібн-Фадман та інші мандрівники, що залишили замітки про своє відвідування слов'янських земель, одностайні в

думці, що людей більш гостинних, привітних, доброзичливих, милосердних і справедливих, ніж слов'яни, знайти важко.

Перші, найбільш загальні й об'єктивні з погляду потреб спільного проживання й діяльності людей моральні принципи, що зазначаються істориками й етнографами у всіх народів землі, одержали в подальшому закріплення в релігійних нормах і заповідях, а згодом — у світських законах.

Православ 'я, поступово поширюючись серед русичів, не суперечило їхнім етичним уявленням про необхідність допомагати тим, хто має в цьому потребу, і дотримуватись вікових традицій милосердя. Православ'я як гілка християнства є наднаціональною релігією (на відміну, наприклад, від релігії іудеїв) і не розділяє людей за ознакою національності, раси, кольору шкіри, рівня матеріального достатку або іншими; єдиний критерій розподілу— віра, унаслідок чого всі люди, що сповідають християнство, — «брати по Христу». Найголовніший етичний принцип («Золоте правило етики») викладений у Нагірній проповіді Ісуса Христа і звучить так: «І так у всьому, як хочете, щоб з вами поступали люди, так поступайте й ви з ними; бо в цьому закон і пророки» (Мф. 7:12).

У Давній Русі етика допомоги людині не оформлювалася в окрему галузь знань, а існувала в контексті норм людського співжиття, що доводить щоденність самого чинника надання допомоги. Вводячи наприкінці X ст. на Русі православ'я, великий київський князь Володимир піклувався про те, щоб не тільки буква, але й, головне, дух православ'я на руських землях восторжествував. З цією метою князь Володимир у 996 р. доручив православній церкві піклування про -тих, хто має в цьому потребу, і визначив засоби на їхнє утримання й підтримку («церковна десятина»).

Найбільш цілісну систему етичних поглядів у давньоруський період, що торкається в числі інших і проблеми допомоги тим, хто цього потребує, становить собою «Повчання Володимира Моно-маха». Князь Володимир Мономах у «Повчанні» своїм нащадкам (1099) писав про необхідність виявляти постійну турботу про злиденних, убогих, сиріт, удів, підтримувати їх матеріально й відновлювати соціальну справедливість, захищати слабких від утиску сильних.Таким чином, Мономах вважав важливим дотримання загальних моральних правил, серед яких можна виділити й етичні правила благодійності: повага до людей, уміння бути корисним, вірним даному слову, піклуватися про бідних і захищати їх, робити людям добро й уникати зла, творити милість.

Продовженням і розвитком сформованих у давнину слов'янських етичних звичаїв і традицій стосовно допомоги і взаємодопомоги, узагальнених пізніше в межах Нового Завіту, «Повчання Володимира Мономаха», збірників «Бджола» і «Златоуст» і інших, , став поширений у XVI ст. «Домострой». У ньому піднімаються питання моралі особистості й містяться певні вимоги, у тому числі й вимога брати участь у благодійності: людина повинна не тільки дотримуватися основних заповідей християнської релігії, тобто не красти, не обмовляти, не брехати, «але й бути... до бідних привітним і милостивим...».

В епоху великого реформатора Петра І і пізніше виходить у світ велика кількість світських кодексів поведінки, що містять норми як етики, так і етикету, які не розділяються за змістом. Більшість викладених у них правил стосується всіх людей незалежно від їхнього стану й має загальний характер. Дуже важливим у стосунках з людьми вважається «надання пошани кожній людині взагалі, якого б хто імені, віри й закону не був... він є найближчий до тебе». Світські етичні кодекси підкреслюють необхідність вияву співчуття до людини, яка опинилась у біді. Так, наприклад, у моральній енциклопедії, що містить опис обов'язків людини в спільному житті (початок XIV ст.) говориться: «Хто бере участь у біді ближніх своїх, той змушує себе любити, а хто безжалісний, той не може насолоджуватись ім'ям друга людства...» Більшість світських осіб, утому числі й канонізовані після смерті, славилися за житгя своїм милосердям і співчуттям до незаможніх. Такими були Юліанія Лазаревська (Муромська), УУОсор'їна, Ф.П.Гааз, Ф.М.Ртищев, В.Ф.Сологуб, В.Ф.Одоєвський і багато інших; вони не тільки самі надавали допомоги тим, хто цього потребував, але і своїм прикладом спонукали до благодійності.

Особливий шар етичної культури у зв'язку з ідеями соціальної допомоги закладений у роботах вітчизняних філософів: І.Брянчанінова, П.Чаадаєва, М.Чернишевського, П.Леврова, Н.Ми-хайловського, В.Соловйова й інших.

Усі вони, при всій відмінності підходів, головним чином підтримують і розвивають ту саму думку: добро необхідно робити в першу чергу для власної душі, для її вдосконалювання; жити для інших — це значить жити для себе, жити у злагоді зі своєю душею й совістю, і тому робити добро, допомагати людям — необхідно, корисно й раціонально. У поглядах світських філософів також чітко простежується й думка про цінність людини: людина цінна як самостійна особистість, що має право на особисте щастя, удосконалення й свободу вчинків і виконує обов'язок насамперед перед собою.

Етичні погляди суспільства на соціальну роботу (точніше, на соціальне забезпечення) зазнають істотних змін у радянський період: по-перше, тоді вважалося, що в умовах соціалізму всі громадяни достатньою мірою соціально захищені, унаслідок чого додаткових заходів, таких, наприклад, як система благодійності, не потрібно. По-друге, держава вважала своїм найпершим обов'язком повністю взяти на себе турботу про громадян, не спроможних самостійно себе утримувати, у зв'язку з чим благодійна діяльність приватних осіб, з погляду офіційних органів влади, була зайвою й принижуючою гідність особистості: кожна людина в радянській державі мала право на турботу й увагу до себе з боку держави. По-третє, не можна вважати, що благодійність зникла цілком: широко поширилася шефська допомога; існувала й приватна благодійність (вважалося нормальним допомагати старим сусідам, інвалідам, хворим людям); мала місце й подача милостині, хоча вона не була широко поширена й не схвалювалася.

У наш час етика професійної соціальної роботи^як невід'ємна частина життєдіяльності держави й суспільства ринкової економіки в Україні переживає період становлення: Проте в її основі вже тепер закладено конституційні вимоги визнати вищою цінністю суспільства людину поза залежністю від її матеріального стану,спроможності до праці, стану здоров'я, освіти, інтелектуальних спроможностей, сімейного стану, статі й віку, раси й національності, поглядів і переконань тощо. Етичні норми спільного існування й діяльності людей у нашому суспільстві потребують надання адекватної допомоги й підтримки кожній людині, що їх потребує. Ця допомога повинна бути заснована на любові до людини, повазі її прав, принципах гуманізму й соціальноїсправедливості.

Таким чином, витоки етики професійної соціальної роботи в Україні — у доброзичливості, співчутті, милосерді давніх слов'ян, у християнській благодійності, у традиціях допомоги світських філантропів бідним. Базуючись на моральних законах допомоги людині, що становлять сутність культури українського народу, вона призначена зберегти й розвинути все краще, що властиве нам у турботі про благо людини.

Міжнародна нормативна база етики соціальної роботи (міжнародні документи)

Професійна етика соціальної роботи (як і етика в цілому) базується на основних міжнародних документах. Той, хто присвятив себе соціальній роботі (система «людина — людина»), повинен знати основні міжнародні документи, що визначають сучасні підходи до оцінки особистості, національного суспільства, світового співтовариства [13, 332 — 339].

Устав Організації Об'єднаних Націй 1945 року

Створена відразу після закінчення Другої світової війни, Організація Об'єднаних Націй символізувала собою рішучість міжнародного співтовариства у виробленні нових угод з метою підтримки й забезпечення миру. Уперше було заявлено про бажання створити систему міжнародного співробітництва, що обмежує суверенітет окремих держав. Міжнародне співтовариство зобов'язалося створити гарантії прав людини, що будуть забезпечувати захист окремих осіб, груп або спільнот. Внутрішнє законодавство в цих ключових галузях повинно було бути приведене у відповідність до міжнародних норм, що його очолюють.

Загальна декларація прав людини 1948 року

Основні положення Загальної декларації відбивають найпо

таємніші сподівання людства. Вона написана «неполітичною» мовою і встановлює форми стосунків, на які може розраховувати кожна людина у світі. У цьому документі вперше були зведені докупи ідеї, що є загальними для багатьох політичних, культурних і релігійних традицій.

У ЗО статтях Загальної декларації визначено основні права і свободи всіх людей (громадянські, політичні, економічні, соціальні й культурні). Але сама по собі Декларація не має юридичної чинності. Вона становить собою зведення моральних норм. Про значення, вплив і застосування цих норм свідчать їхнє широке визнання і включення до внутрішнього законодавства більшості країн світу.

Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 року

У Конвенції гарантується повна реалізація принципу рівності й недискримінації у всіх її формах і проявах, попередження й викорінювання расистських теорій і практики їхнього здійснення і створення міжнародного співтовариства, вільного від усіх форм расової стратегії й расової дискримінації.

Міжнародні пакти з прав людини 1966 року

Два Пакти (один з яких стосується громадянських і політичних прав, а інший — економічних, соціальних і культурних прав), розроблені на основі Загальної Декларації, установлюють міжнародно визнані норми, за допомогою яких у судовому порядку забезпечується захист прав людини у випадку їхнього порушення.

Пакти мають три спільних елементи: а) право на самовизначення, реалізація якого призвела до деколонізації і вступу великої кількості нових держав до Організації Об'єднаних Націй; б) принцип рівності чоловіків і жінок і недискримінації за ознакою статі, раси або релігії; в) принцип неподільності, тобто взаємозалежності громадянських і політичних свобод з економічними, соціальними й культурними правами.

Міжнародний пакт про громадянські й політичні права 1996 року

У Пакті закріплено такі права: на життя, свободу й особисту недоторканність; не піддаватися катуванням і жорстокому, нелюдському або принижуючому гідність ставленню або покаранню; заборона рабства; не піддаватися довільному арешту й затримці; на свободу слова, релігії, збори асоціацій, включаючи членство в профспілках; на свободу пересування й вибору місця проживання; голосувати на основі системи загального виборчого права; на справедливий судовий розгляд; на захист меншин^]

Декларація соціального прогресу й розвитку 1969 року

Декларація є комплексною програмою соціального співробітництва. Вона відбиває цінності соціальних доктрин і підтверджує нове ставлення до соціального статусу людини. У ній сформульовані основні принципи соціального прогресу, головним з яких є положення проте, «що всі народи і всі люди, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, віросповідання, національності, етичного походження, сімейного або соціального стану або політичних або інших переконань, мають право жити в гідних умовах свободи й користуватися плодами соціального прогресу й повинні зі свого боку сприяти йому».

У Декларації важливе значення надається сім'ї як основному осередку сіспільства й природному середовищу для добробуту всіх її членів, особливо дітей і молоді. Діяльність кожної держави, як відзначено в Декларації, повинна бути спрямована на постійне збільшення національного прибутку й багатства і справедливий розподіл їх серед усіх членів суспільства.

Права, що стосуються затримки правопорушників і поводження з ними

У 1955 р. перший Конгрес Організації Об'єднаних Націй щодо попередження злочинності й поводження з правопорушниками прийняв мінімальні стандартні правила поводження із в'язнями й керування пенітенціарними закладами. У 1971 р. Генеральна Асамблея рекомендувала забезпечити ефективне застосування цих правил у галузі керування пенітенціарними й виправними закладами й позитивно розглянути питання про їх включення в національні законодавства.

Програма Організації Об'єднаних Націй з навколишнього середовища 1972 року

Конференція Організації Об'єднаних Націй з проблем навколишнього середовища, що відбулася в Стокгольмі в 1972 р., проголосила, що кожна людина має право на здорове навколишнє середовище й несе відповідальність за охорону й поліпшення навколишнього середовища на благо майбутніх поколінь.

Пізніше Генеральна Асамблея заснувала Програму Організації Об'єднаних Націй з навколишнього середовища для спостереження за станом навколишнього середовища й заохочення екологічно безпечної діяльності.

У 1989 р. була розроблена Базельська конвенція про контроль за транскордонним перевезенням небезпечних відходів і їхнього знищення. Важливі міжнародні угоди в галузі охорони навколишнього середовища, як-от: Рамкова конвенція Організації Об'єднаних Націй про зміну клімату й Конвенція про біологічну розмаїтість були прийняті на Конференції Організації Об'єднаних Націй з навколишнього середовища й розвитку в червні 1992 р.