33. Поєднання в кластери як спосіб міжнародного розвитку мса

Глобальна конкурентоспроможність національних економік дедалі все більше залежить від ефективності їх внутрішньої організації і ступеня інтегрованості внутрішніх регіональних підсистем. І сьогодні саме кластерізація виступає як необхідна форма внутрішньої інтеграції та кооперації, здатна забезпечити не тільки стійкість, але й ефект протидії викликам глобальної конкуренції з боку існуючих монопольних утворень.

кластер (промислова група) — це галузево-територіальне добровільне об’єднання підприємств та підприємців із науковими установами та органами місцевої влади з метою підвищення конкурентоспроможності власної продукції та економічного зростання регіону Вважається, що першим це явище дослідив М. Портер, який вивчав конкурентні переваги більше ніж ста галузей різних країн.

Відмінність такого типу об’єднання від інших асоціацій, концернів, акціонерних товариств тощо:

1) підприємства, що об’єднуються, не втрачають своєї господарської та юридичної самостійності, переважна більшість їх — приватні.

2) формуються єдині фінансові відносини, що виражається у фінансовій підтримці один одного шляхом закупівлі через торговельні точки членів кластера. Стратегія кластерної програми передбачає зацікавленість підприємців інвестувати місцеве виробництво, використовувати місцеві ресурси та вітчизняні передові технології.

Перевагами кластерів як форми організації господарської діяльності є:

1) інновації – учасники кластера мають доступ до нових технологій, методів роботи тощо;

2) наявність венчурного капіталу, за допомогою якого фінансується більшість нововведень;

4) налагодження зв'язків для здійснення тих чи інших проектів;

5) можливість обміну ринкової інформації з партнерами.

Недоліки: надмірна концентрація виробництва, а відтак — потенційна можливість посилення монопольних тенденцій в окремих ринкових секторах. У цьому зв’язку варто наголосити на необхідності керівним структурам кластерних утворень враховувати формальні ознаки ринкового середовища та уникати підпадання під санкції державної антимонопольної корекції.

Існує низка типів кластерів з відповідною їм характеристикою.

1. Національні кластери (позамежові групи суміжних конкурентоспроможних галузей, виділені з використанням коефіцієнта локалізації й методики міжгалузевого балансу) [2, С. 624];

2. Мегакластери (сектори економіки з постійно діючими взаємозалежними прямими (зворотними) зв'язками між постачальниками і споживачами, що створює конкурентоспроможну продукцію в межах декількох галузей);

3. Регіональні кластери (великі, середні й дрібні підприємства, взаємопов'язані в межах горизонтально-, вертикально-інтегрованих галузевих відносин у рамках одного регіону);

4. Трансграничні кластери (розвиваються в регіонах двох і більше країн);

5. Локальні кластери (розташовані в одному місті (районі), до них відносяться «промислові райони»);

6. Пов'язані (мають загальні галузі промисловості, використовують аналогічні вміння й технології);

7. Високорозвинені кластери(випускають конкурентоспроможну продукцію на внутрішньому (зовнішньому) ринку; характеризуються високою довірою й швидким обміном інформації між географічно близькими підприємствами-членами кластера);

8. Стійкі кластери (відрізняються позитивною динамікою становлення всіх елементів внутрішньокластерної взаємодії, які ще не досягли необхідного рівня розвитку для одержання вигоди від агломерації) [3, С. 299];

9. Потенційні кластери (характеризуються нерівномірним розвитком структури кластера й слабкістю окремих елементів, які входять у його склад, але мають виражені конкурентні переваги й фундаментальні фактори, що сприяють подальшому розвитку, вимагають підтримки уряду);

Підходи до їх побудови:

1) «зверху вниз» (фасилітатор кластерного руху – місцеві органи влади, які на початковому етапі визначають стратегію кластеру, спрямовують ресурси на його розвиток, створюють координаційну раду);

2) «знизу вверх» (провідна роль суб'єктів підприємницької діяльності, наукових і освітніх закладів; кластер виникає в результаті об'єднання окремих проектів та програм, які дозволяють інтегрувати його потенційних учасників);

3) змішаний варіант, при якому поєднуються перший та другий підходи.

Проте процес кластеризації тісно пов'язаний із певними бар'єрами та ризиками, до яких відносять [11]:

1) Труднощі у виборі лідерів. Підтримка кластерів передбачає вибір цільової галузі (або фірми), надання їй послуг та інфраструктури, необхідної для забезпечення успішності бізнесу. Створення кластерної програми потребує знань економічних проблем регіону.

2) Дефіцит матеріальної інфраструктури, що гальмує капітальні інвестиції.

3) Відсутність доступу до капіталу. Ринки капіталу часто надають перевагу компаніям з низькими технологіями та інноваційним центрам у віддалених містах, які важко контролювати та важко сприяти.

4) Слабкі технологічно–інституціональні структури. Кластери використовують регіональні установи для отримання інформації та допомоги в оновленні технологій, економічній освіті, торгівлі цінними паперами, навчанні та тренінгах.

5) Регіональна ізольованість та обмеженість. Конкурентоспроможність кластеру залежить від здатності імпортувати нові ідеї та інформацію з великих відстаней. Успішні кластери включають фірми-лідери, що мають доступ до світової ринкової мережі та виниймають людей, які активно беруть участь у міжнародних асоціаціях.

6) Відсутність навичок та можливостей. Компанії не розвиватимуться в громадах, де рівень навичок є низьким та навчальні програми не відповідають потребам работодавців.

7) Кластерні ієрархії. Участь малих підприємств у кластері є неефективною в разі існування у місті великих промислових підприємств.

8) Підприємства кластеру можуть не витримати конкуренції. Кластери, створені першими, зберігають кошти, мають спеціалізовану інфраструктуру, надають інституціональну підтримку, що неможливо для нових кластерів.