1. У чому принади лібералізму

Історія лібералізму досі була розповіддю про його успіхи. Лібералізм зародився в часи Ренесансу як реакція на релігійну ортодоксію, набув сили під час Реформації і став однією з найвпливовіших політичних сил у часи Просвітництва. Лібералізм поступово втрачав характер негативної реакції і набував ознак позитивної політич­ної концепції, що дозволило йому стати альтернативою до всіх типів абсолютного авторитаризму. Він постійно посилював свою опозиційність до божественного пра­ва монархів, до аристократичних привілеїв, успадкованих від феодальних часів, і потім до усіх форм гноблення, хоч би де то було - в царській Росії, оттоманськІй Туреччині, комуністичному Радянському Союзі, фашистських Іспанії та Італії, на­цистській Німеччині чи Греції в часи полковників. Після занепаду марксизму лібе­ралізм став панівною ідеологією нашого часу, ознакою чого є те, що навіть його супротивники тепер, захищаючи свої режими, використовують оцінювальні термі­ни, впроваджені в політичний дискурс саме лібералами.

Лібералізм виходить поза межі національних кордонів та історичних періодів, здобуваючи прихильників серед людей різних мов, релігій І класів, та подаючи надію на краще майбутнє не тільки мешканцям західних країн, а й багатьом людям в усьо­му світі. Отож малоймовірно, що він формувався внаслідок якогось одного історич­ного впливу, який можна було б легко визначити. Економічні, інтелектуальні, полі­тичні та суспільні чинники повинні були поєднуватися, щоб забезпечити зростання його впливу. Одначе можна було б назвати трьох філософів, які спромоглися запро­понувати деякі ключові ідеї, які, як це загальновизнано, є основоположними для лібералізму. Звичайно, ці філософи мають попередників, які на них вплинули і яким вони багато чим завдячують. Але оскільки ця книга не про історію лібералізму, то ми не намагатимемося простежувати походження цих ключових Ідей.

Одна із найвпливовіших ліберальних ідей звучить так: що мета і виправданість урядування полягає в тому, щоб захищати життя, свободу та власність громадян, на яких поширюється це врядування. Формулювання цієї ідеї належить Джону Локку, хоча значний внесок у її розвиток зробив Томас Гоббс. Локк виходив з передумови, що засіб, за допомогою якого уряд повинен здійснювати цей захист, є справедливість, визначена законом. Усі громадяни є рівними перед владою, і, отже, розумно, що вони приймають владу, оскільки закон гарантує права індивідів на життя, свободу та власність. Законна влада стоїть на сторожі цих прав, і опір владі виправданий тільки годі» коли вона порушує їх. Величезна привабливість Ідеї Локка полягає в тому, що уряди повинні запропонувати індивідам, на яких поширюється їхнє врядування, ви­правдання своїй владі і що єдине розумне виправдання - в тому, що права індивідів краще захищені тією системою справедливості, яку утверджує їхній уряд, ніж будь-якими іншими установами, на які вони могли б покладати надію.

Та серцевинна цінність, яку лібералізм приписує індивідам, значною мірою була посилена завдяки ідеї автономії, сформульованої Імануїлом Кантом, який розвинув цю ідею під впливом Жан-Жака Руссо. Кантівську автономію можна розуміти як стан, коли індивіди є вільними від зовнішніх обмежень, таких як примус, насиль­ство, різні форми погрози та маніпуляції; їхні дії мають бути наслідком їхнього ви­бору; вони, отже, повинні бути вільними від зумовленості внутрішніми чинниками, які б впливали на їхній вибір через некерованІ бажання, пристрасті або упереджен­ня; у своєму виборі вони повинні керуватися власним розумом, який мислиться як відповідність до універсальних принципів. Кант вважав, що всі люди рівні в своїй здатності до автономії, що моральна відповідальність і людська гідність також ґрун­тується на цій здатності і що моральність вимагає поваги до кожного, здатного на таку автономію. Отож він сформулював ідею, що індивіди мають користуватися рівною повагою внаслідок їхньої автономії, втручання в яку означало б порушення абсолютної моральної заборони.

Джон Стюарт Мілль, під впливом Бенжамена Констана і Вільгельма фон Гум­больдта, далі посилив лібералізм, доводячи, що морально неприпустимо втручатися в дії Індивідів, навіть якщо ці дії мотивовані ірраціональними, руйнівними, безглуз­дими або емоційними спонуками, за умови, якщо їхні дії не шкодять Іншим. Мілль міг би сказати, що лібералізм не приймає насильства навіть над неавтономними дія­ми, але тільки тоді, коли такі дії є сумісними з автономією інших індивідів. Мілль, отже, не приймав патер нал істського втручання, спрямованого на ощасливлення індивідів. Це його неприйняття грунтувалося на поширеному ліберальному погляді, що індивіди, мабуть, краще знають, що для них добре, І навіть якщо вони помиля­ються, краще все-таки дозволити їм помилятися, аніж, щоб уряд нав'язував їм влас­не розуміння добра.

Як стає очевидним із цих побіжних історичних зауважень, суттєвим для лібераліз­му є моральна критика диктатури, свавільної влади, нетерпимості, репресій, пере­слідувань, беззаконня і гноблення індивідів шляхом нав'язування правовірності. У цій моральній критиці на боці лібералів, у їхньому протистоянні своїм опонентам, с розум та моральність. Дійсно, однією з причин тріумфу лібералізму є те, що він здобув прихильність багатьох із тих людей, які страждали та страждають під гнітом репресивних режимів. Одначе адекватна політична моральність повинна запропо­нувати щось більше, аніж тільки моральну критику, навіть якщо вона постійно про­тистоїть тому, чому й справді потрібно протистояти.

Лібералізм націлений також на те, щоб розвинути моральну теорію, зосередже­ну навколо політики -тобто навколо тих цінностей, якими повинні керуватися дер­жавні політичні установи. Лібералізм і конкуруючі теорії політичної моральності відрізняються за цінностями, які вони підтримують. ЦІ відмінності, проте, сягають навіть глибше, вони стосуються припущень щодо природи людини та розумінь доб­рого життя, у відповідності з якими моральні та політичні цінності формулюються й виправдовуються.

Ці ліберальні припущення стають очевидними в нижчеподаних характерних твер­дженнях. Лівий ліберал Джон Роулз визначає «проблему лібералізму» у такий спосіб: «Як це можливо, що протягом певного часу існує стабільне і справедливе суспіль­ство вільних і рівних громадян, глибоко поділене релігійними, філософськими та

по

Джон Кекес

Засадничі цінності лібералізму

111

моральними доктринами?»². Якщо звернутися до правого ліберала, Вільяма Гелстоу-на, то читаємо: «Ліберальна концепція добра... допускає широке ... розмаїття способів життя. Вона виходить з передумови, що індивіди мають особливу ... інтуїцію власного добра... [Ліберальне пояснення добра ... лежить в основі засадничого розуміння ... розподільної справедливості в ліберальних системах... Лібералізм сповідує рівність, але потребує досконалості. Він сповідує свободу, але потребує доброчестя»³.

Передумови, які об'єднують різні версії лібералізму, отже, зводяться до того, що ліберальна держава повинна керуватися цінностями, які відображають розмаїття розумово зважених (reasonable) концепцій доброго життя, забезпечувати свободу й рівність громадян та утверджувати справедливий розподіл благ між своїми громадя­нами, необхідний для здійснення їхнього розуміння доброго життя. Ліберали вважа­ють, що громадяни мають право на такі блага. А це передбачає, що громадяни не тільки можуть, але також повинні приймати рішення щодо розуміння доброго жит­тя; ці рішення вони повинні приймати самостійно, оскільки діють автономно в ме­жах приватної сфери, захищеність якої належить до їхніх прав. Отож до засадничих ліберальних цінностей можна віднести плюралізм, свободу, права, рівність та розпо­дільну справедливість. Засадничими цінностями вони є тому, що дають змогу індиві­дам жити автономно. Мета лібералізму полягає в тому, щоб створювати та підтриму­вати політичні установи, які утверджують ці цінності і завдяки їм також автономію. Версії лібералізму відрізняються між собою тому, що їхні речники розходяться в тлумаченні засадничих цінностей та їхній важливості для автономії І щодо того, яким чином ця автономія повинна здійснюватися.