
- •Isbn 966-7332-74-8
- •81 Джеремі волдрон
- •105 Майкл Фргден
- •1. У чому принади лібералізму
- •2. Політичні програми
- •4. Деякі незгоди всередині лібералізму
- •145 Родні Баркер
- •III. Застосування розрахунку
- •VI. Традиція та два лібералізуй
- •275 Майкл Сёндел
- •293 Майкл Сендел
- •305 Майкл Сендел
- •309 Майкл Сендел
- •315 Майкл Сендел
- •337 Майкл Сендел
- •359 Томас а. Шпраґенс
- •393 Віл Кимліка
- •395 ВілКимліка
- •397 ВілКимліка
- •2. Які альтернативи ліберального культуралізму?
- •417 Бенжамен Констан
- •419 Бенжамен Констан
- •423 Бенжамен Консган
- •429 Джон с. Мілль
- •431 Джон с. Мілль
- •444 Томас г. Ґрщ
- •457 Томас г. Ґрш
- •Елементи лібералізму
- •1. Громадянська свобода
- •461 Леонард т. Гобгауз
- •2. Фіскальна свобода
- •3. Особиста свобода
- •4. Соціальна свобода
- •8. Міжнародна свобода
- •Суть лібералізму
- •473 Леонард т. Гобгауз
- •Свобода, розум і традиція
- •Відповідальність і свобода
- •529 Фрідріх а. Глек
- •533 Ісайя Берлін
- •539 Ісайя Берлін
- •559 Ісайя Берлін
- •577 Джералд к. Маккелем
- •581 Джерллд к. Маккелем
- •587 Джон ґрей
- •593 Джон Ґрей
- •599 Джон Ґрей
- •616 Чарлз Тейлор
- •649 648 Джон с. Мілль
- •651 Джон с. Мілль
- •661 Томас г. Ґин
- •673 Томас г. Ґрін
- •679 Леонард т. Гобгауз
- •1. Суперечки з приводу понять
- •691 Майкл Фріден
- •2. Виникнення ліберального уявлення про спільноту
- •703 Майкл Фріден
- •717 Майкл ФріДен
- •4. Втручання та індивідуальність -визначення рівноваги
- •735 Джон Кейнс IV
- •752 Фрідріх а. Глек
- •813 Рональд Дворкін
- •819 Рональд Дворкін
- •1. Роулзів проект
- •2. Аргумент інтуїтивної рівності можливостей
- •4. Дворкін про рівність ресурсів
- •Теорія правомочності
- •887 Роберт Нозік
- •2. Індивід і суспільство
- •4. «Позитивні» права
- •5. Економічні й соціальні права
- •6. Локк, лібералізм і буржуазна політична революція
- •1991.-Розд.7.
- •1. Аргумент Мілля на основі істини
- •2. Свобода слова як аспект самореалізації
- •81. Єдність і протистояння
- •§2. Демократичне поклоніння державі
- •T. Ліберальна демократія
- •I. Вступ
- •II. Сучасна мова легітимності
- •III. Визначення прав людини
- •IV. Визначення демократії
- •V. Демократія і права людини
- •VI. Визначення розвитку
- •VII. Розвиток і права людини
- •IX. Висновки
- •1095 1094 Коментар 39
- •1101 Про авторів
- •Видавництво «Смолоскип»
- •03118, Київ, пров. Балакирева, 1
- •Isbn 966-7332-74-8
423 Бенжамен Консган
Звідси, панове, і необхідність представницької системи. Представницька система - це ніщо інше, як організація, за допомогою якої нація перекладає на кількох індивідів те, чого не може або не хоче робити сама. Бідні займаються своїми справами самі, багаті наймають управителів. Це історія націй давніх і націй сучасних. Представницька система - це повноваження, надані певній кількості людей масою народу, який хоче, щоб його інтереси захищались, проте не має часу щоразу захищати їх сам. Але, не будучи безумцями, багаті, які мають управителів, уважно й суворо стежать, чи ті виконують свої обов'язки, чи не є вони недбалими, продажними або невмілими, а щоб судити про управління цих уповноважених, доручителі, як люди обачні, знайомляться зі справами, ведення яких вони їм довіряють. Так само й народи - прагнучи насолоджуватися свободою, що їх влаштовувала б, вони вдаються до представницької системи і мають забезпечувати активний і постійний нагляд за своїми представниками, залишаючи за собою право через певні періоди, не надто довгі, проміжки часу відсторонювати їх, якщо вони не виправдали сподівань, і позбавляти повноважень, якими вони зловживали.
Адже з того, що сучасна свобода відрізняється від свободи античної, випливає, що й небезпека, яка їй загрожує, зовсім інакша.
Небезпека для античної свободи полягала в тому, що люди, зацікавлені виключно тим, щоб забезпечити собі частку суспільної влади, надто легко поступалися особистими правами й благами.
Небезпека для сучасної свободи полягає в тому, що, перейняті благами особистої незалежності і досягненням наших власних інтересів, ми можемо надто легко відмовитися від нашого права на частку політичної влади.
Носії влади не проминуть нагоди, аби нас до цього закликати. Вони так налаштовані звільнити нас від будь-якого клопоту, окрім необхідності підкорятися й платити! Вони готові нам сказати: «Яка, по суті, мета всіх ваших зусиль, що спонукає вас працювати, який предмет ваших сподівань? Хіба не щастя? У такому разі дозвольте нам його влаштувати, і ми його вам забезпечимо». Ні, панове, не дозволяймо. Хай би яким зворушливим був такий ніжний інтерес, попросимо владу залишатись у своїх межах. Нехай вона задовольняється тим, щоб бути справедливою, а ми займемося тим, щоб бути щасливими.
Чи могли б ми бути такими завдяки благам, якби ці блага були відокремлені від гарантій? Де ми знайдемо ці гарантії, якщо відмовимось від політичної свободи? Відмовитися від неї, панове, означало б проявити недоумство, подібно до чоловіка, який під приводом того, що він житиме лише на другому поверсі, збирається зводити на піску будівлю без фундаменту.
До речі, панове, чи справді істинне те, що щастя, хай яке воно там, є єдиною метою роду людського? У такому разі наш життєвий шлях був би досить вузьким, а призначення не надто високим. Не знайдеться жодного з-поміж нас, хто, бажаючи опуститися й обмежити свої моральні якості, принизити свої бажання, відректися від діяльності, слави та благородних і глибоких почуттів, зміг би не отупіти і був би щасливим. Ні, панове, я свідчу про найкращу частину нашої природи, ту шляхетну занепокоєність, яка нас переслідує ймучить, той запал поширювати наші знання й розвивати свої здібності: наша доля кличе нас не просто до щастя, а до досконалості; політична свобода є наймогутнішим і найпотужнішим засобом удосконалення, що його нам дало Небо.
Про свободу древніх...
Змушуючи всіх без винятку громадян до розгляду й вивчення їхніх найзаповітні-ших інтересів, політична свобода розвиває їхній розум, ошляхетнює їхні думки, встановлює між усіма ними своєрідну інтелектуальну рівність, що й є славою й
могутністю народу.
Тож погляньте, як нація дорослішає при появі першого інституту, який забезпечує їй регулярне дотримання політичної свободи. Погляньте, як, вийшовши зі сфери звичних занять і приватних починань, наші співвітчизники всіх класів і всіх професій несподівано опиняються на рівні важливих функцій, покладених на них конституцією: розсудливо обирати, енергійно протистояти, викривати хитрість, зневажати погрози, шляхетно протистояти спокусі. Гляньте на чистий, глибокий і щирий патріотизм, що тріумфує в наших містах І пожвавлює життя навіть у присілках, що приходить у наші майстерні і відроджує наші села, переймаючи відчуттям наших прав і необхідності гарантій справедливий і здоровий глузд корисного землероба і заповзятливого негоціанта, які, знаючи в історії нещастя, що випали на їхню долю, Й обізнані з засобами, аби тих нещасть позбутися, обіймають поглядом усю Францію І, як речники національного визнання, через тридцять років своїми голосами винагороджують за вірність принципам найвидатнішу особу серед оборонців свободи21.
Отже, панове, І мови немає про відмову від якогось із двох видів свободи, що про них тут говорилося; слід, як я показав, навчитися поєднувати один з другим. Інститути, як пише знаменитий автор історії середньовічних республік3', повинні звершувати призначення роду людського; кращому досягненню цієї мети сприяє те, що вони підносять якомога більшу кількість громадян до найвищої моральної достойності.
Справа законодавця не вважається завершеною, якщо він забезпечив лише спокій народу. Навіть коли народ задоволений, завжди залишається багато роботи. Інститути мають завершити моральне виховання громадян. Поважаючи їхні особисті права, дбайливо ставлячись до їхньої незалежності і ніяк не порушуючи їхніх занять, ці інститути повинні, однак, закріпити свій вплив на громадську справу, закликаючи їх підтримувати рішеннями й голосами здійснення влади, гарантувати їм право на контроль і нагляд через можливість висловлювати свої погляди і таким чином на практиці готувати їх до цих вищих функцій, викликаючи бажання і забезпечуючи здатність їх виконувати.
ІНДИВІДУАЛЬНА СВОБОДА
425
ДЖОН С. МІЛЛЬ
ІНДИВІДУАЛЬНА СВОБОДА І МЕЖІ СУВЕРЕННОСТІ ІНДИВІДА
Мета цього есе - ствердити один дуже простий принцип, котрий дасть змогу безумовно управляти діями суспільства щодо індивіда, там, де це стосується примусу та контролю, чи то через використання фізичної сили у вигляді законних покарань, чи - морального примусу, в формі суспільного засудження. Цей принцип полягає в тому, що єдина мета, яка надає людському суспільству право в індивідуальному або колективному порядку втручатися у вільні дії будь-кого зі своїх членів, - це самозахист. Єдина мета, з якою може бути правомірно використана влада над будь-яким членом цивілізованої громади проти його волі - це запобігти шкоді для інших. Його власна користь - фізична чи моральна- не є для цього достатньою підставою. Він не може правомірно бути змушений діяти або утриматися від дії на тій підставі, що це краще для нього; що він стане від цього щасливішим; що, на думку інших, такі дії є мудрими і навіть правильними. Ці підстави годяться, щоб напучувати його, чи сперечатися з ним, чи переконувати, чи попереджувати його, але не на те, щоб його примушувати або приходити до нього з якимись злими намірами - за те лишень, що він робить щось інакше. Щоб виправдати таке втручання, потрібно спочатку вирахувати, чи дії, від яких громада бажає утримати свого члена, можуть спричинити зло комус*ь іншому. Єдина сфера поведінки людини, за яку вона несе відповідальність перед суспільством, - це те, що стосується інших. У сфері ж, що стосується лише неї самої, її незалежність, за правом, є абсолютною. Індивід має повне право вільно розпоряджатися собою, своїм влас-ним тілом і розумом.
Мабуть, не так уже й необхідно зазначати, що ця доктрина може застосовуватися лише щодо людських істот, які є повнолітніми в правовому аспекті. Ми тут не маємо на увазі дітей чи молодих людей, що ще не досягли віку, коли за законом вони вважаються повноцінними чоловіками й жінками. Ті, хто ще перебуває у стані, який потребує опікування з боку інших, мають отримувати захист від власних дій, так само, як і від шкоди ззовні. З тих самих міркувань ми повинні вилучити з розгляду ті відсталі стани суспільства, на прикладі яких сам народ може сприйматись як неповнолітній. Ранні ускладнення на шляху стихійного розвитку настільки великі, що рідко буває якийсь вибір засобів їх подолання. І для правителя, сповненого духу вдосконалення, виправданим є використання будь-яких засобів, що приводять до мети, якої навряд чи можливо досягти іншими способами. Деспотизм є законним типом правління у стосунках із варварами, коли метою є їхнє вдосконалення, і засоби виправдовуються реальним досягненням цієї мети. Свобода як принцип не стосується стану речей, що передує часові, коли люди зможуть удосконалюватися в процесі вільної й рівноправної дискусії. А доти їм не лишається нічого, окрім беззаперечної покори Акбару чи Карлові Великому, якщо їм ще пощастить собі таких знайти. Але як тільки люди досягають спроможності вдосконалення через переко-
нання чи аргументацію (період, що давно вже настав для всіх націй, про які у нас тут піде мова), то примус - чи то в прямій формі, чи в формі утисків та покарань за незгідливість - стає неприпустимим як засіб принесення їм користі й виправдовується лише для забезпечення безпеки інших.
Настав час зазначити, що я утримаюся від спроб підтримувати свої міркування будь-якими аргументами, що походять з ідеї абстрактного теоретичного права як речі, незалежної від корисності. Я ставлюся до корисності як до вищого аргументу в усіх етичних питаннях, але це має бути корисність у наиширшому розумінні, базована на вічних інтересах людини як прогресивної істоти. Ті інтереси, які я відстоюю, виправдовують підкорення індивідуальної спонтанності зовнішньому контролю лише щодо тих дій кожного, які стосуються інтересів інших людей. Якщо хтось діє на шкоду іншим, то ми маємо випадок prima facie для того, щоб покарати його ім'ям закону або (там, де не можна повноцінно вжити судових заходів) через загальний моральний осуд. Крім того, особу можна законно примушувати до цілого ряду позитивних дій на користь інших, як-от свідчення в суді, належна участь у справі загальної оборони або в іншій спільній роботі, необхідній для суспільства, захистом якого вона користується; здійснення певних благодійних актів, таких, як рятування життя іншої людської істоти чи втручання для захисту безпомічної людини від жорстокості - тобто, коли очевидно, що певні дії є людським обов'язком, то людину можна правомірно притягнути до відповідальності перед суспільством за те, що вона їх не вчинила. Особа може спричинити зло іншим не лише своїми діями, а й бездіяльністю, і в обох випадках вона'справедливо відповідальна за заподіяну шкоду. Останній випадок, щоправда, вимагає м'якшого примусу, ніж перший. Притягнути когось до відповідальності за вчинене зла - це правило; притягнути Його до відповідальності за те, що він не запобіг злу, це, певною мірою, виняток. Але існує багато випадків, достатньо очевидних і достатньо складних, щоб цей виняток виправдати. Стосовно всіх речей, що належать до зовнішніх відносин індивіда, він de jure відповідальний перед тими людьми, чиї інтереси заторкнуті у відповідних справах і, коли потрібно, перед суспільством, що є їхнім захисником. Часто можна навести достатні причини, щоб не притягати його до відповідальності; але ці причини повинні випливати з особливих міркувань доцільності в конкретній справі: або вони полягають у тому, що в даному випадку від нього, назагал, можна очікувати кращих дій, коли залишити за ним свободу, ніж коли контролювати його будь-яким зі способів, що їх має в своєму розпорядженні суспільство; або в тому, що спроби здійснити контроль призведуть до іншого зла, більшого за те, якому вони мають запобігти. Коли подібні причини заважають накласти на особу відповідальність, то вільне суддівське місце повинна посісти совість самої людини, котра має вчинити ту чи іншу дію, - з тим, щоб захистити ці інтереси інших, які позбавлені зовнішнього захисту; і людина повинна судити себе особливо суворо, бо ця справа не передбачає її відповідальності перед судом їй подібних.
Але існує сфера дій, де суспільство, на відміну від індивіда, має лише непрямий інтерес, якщо має його взагалі. Ця сфера охоплює ту частину життя чи поведінки людини, що стосується лише ЇЇ самої або, якщо це стосується ще й інших, то їхня згода і участь у цій сфері є вільною, добровільною і не засновується на ошуканстві. Коли я кажу, що ця сфера стосується тільки самої людини, то маю на увазі лише безпосередній стосунок і лише перший із зазначених випадків, бо все, що якось впливає на людину, може вплинути через неї і на інших. І заперечення, що може
426
Джон С. Мілль
грунтуватися на цій обставині, я розгляну пізніше. Отже, це є невід'ємною зоною людської свободи. Вона включає в себе, по-перше, внутрішні володіння свідомості, що вимагають свободи совісті в найвичерпнішому розумінні, свободи думки й почуттів, абсолютної свободи міркувань та ставлення щодо будь-яких предметів -практичних чи теоретичних, наукових, моральних чи теологічних. Може здатися, що свобода слова й публікації думок підпадає під інший принцип, оскільки вона належить до тієї сфери поведінки індивіда, яка стосується інших людей. Але маючи майже таке ж важливе значення, як і свобода самої думки, і значною мірою базуючись на тих самих підвалинах, вона практично від неї невід'ємна. По-друге, цей принцип вимагає свободи смаків і занять, свободи оформлювати план нашого життя, що відповідає нашому характеру, свободи робити те, що ми хочемо, і приймати можливі наслідки - без жодних перешкод із боку собі подібних, доки те, що ми робимо, не шкодить їм, навіть якщо наша поведінка здається їм дурною, збоченою чи хибною. По-третє, з цієї свободи кожного індивіда випливає свобода (в тих самих межах) будь-якої сукупності індивідів, - свобода об'єднуватися з будь-якою метою, що не несе шкоди для інших. При цьому маємо на увазі, що особи, які утворюють спілку, є повнолітніми й не зазнають примусу чи ошуканства.
Жодне суспільство, де немає цих свобод загалом, не є вільним, хоч би якою була його форма правління; і не є повністю вільним жодне суспільство, де вони не Існують в абсолютній і безумовній формі. Свобода заслуговує на своє ім'я лише тоді, коли досягнення нашого блага відбувається у наш власний спосіб - доки ми не намагаємося позбавити інших людей їхніх благ або перешкодити їхнім зусиллям тих благ досягти. Кожен здатний сам добре охороняти власне здоров'я, чи то тілесне, чи психічне і духовне. Людству більше йде на користь, коли кожен дозволяє іншим жити так, як здається добре їм самим, ніж коли кожного змушують жити так, як здається добре іншим.
Хоча в цій доктрині немає нічого нового і комусь вона може навіть здатися трохи тривіальною, але немає іншого такого вчення, що настільки суперечило б загальним тенденціям існуючих думок і практики. Суспільство такою ж повною мірою розгорнуло зусилля, спрямовані на спроби (згідно з його можливостями) змусити людей відповідати його уявленням про індивідуальні чесноти, як і його уявленням про чесноти соціальні. Давні держави вважали, що вони вповноважені - і давні філософи підтримували цю тенденцію - здійснювати регуляцію кожного аспекту приватної поведінки своїх підлеглих суспільною владою, на тій підставі, що Держава має глибоку зацікавленість у всеосяжній тілесній та розумовій дисципліні кожного зі своїх громадян - спосіб мислення, що, можливо, був припустимий в оточених потужними ворогами маленьких республіках, які постійно перебували під загрозою руйнації від нападу іноземців або внутрішнього заколоту, і для яких будь-який період послаблення внутрішньої енергії й самоконтролю настільки легко міг виявитися фатальним, що вони не могли собі дозволити чекати на постійні благотворні результати запровадження свободи. В сучасному світі більші розміри політичних утворень і, передусім, розділення між духовною та світською владами (завдяки чому керівництво питаннями, що стосуються людської совісті, Й контроль над мирськими стосунками людей опинилися в різних руках) запобігають такому сильному втручанню закону в окремі деталі людського життя; але механізми морального утискування відхилень від панівної громадської думки діють в особистісних питаннях навіть із більшою силою, ніж у питаннях соціальних. Релігія - найпотужніший із чинників, що опану-
427
ІНДИВІДУАЛЬНА СВОБОДА
вади формування моральних уявлень, - майже завжди керувалася або амбіціями ієрархії, яка прагнула контролю над усіма сферами людського життя, або пуританським духом. І декотрі з сучасних реформаторів, що стають у якнайжорсткішу опозицію до релігій минулого, ніяк не відстають від різних церков та сект у своїх претензіях на духовне панування. Зокрема можна згадати Конта, що в своїй праці «Systeme de Politique Positive» ставить собі за мету встановлення (хоча більшою мірою моральними, ніж законодавчими засобами) деспотизму суспільства щодо індивіда, деспотизму, який перевершує все, про що міркували, як про політичний ідеал, най-суворіші поборники дисципліни з давніх філософів.
Окрім специфічних доктрин окремих мислителів, у світі також існує дедалі більша схильність надмірно розширювати межі влади суспільства над індивідом, як силою впливу суспільної думки, так навіть і силою законодавства. А що всі зміни, які відбуваються у світі, мають тенденцію до посилення суспільства й зменшення влади індивідів, то це вторгнення є одним із зол, котрі схильні не зникати спонтанно, а, навпаки, - рости, набуваючи дедалі значніших масштабів. Схильність людського роду - властива і правителям, і простим співгромадянам - нав'язувати іншим власні погляди як правила поведінки, отримує таке енергійне підживлення з боку певних, як найкращих, так і найгірших із притаманних людській природі емоцій, що ЇЇ навряд чи колись могло стримати щось, окрім браку влади; і оскільки ця влада не слабшає, а посилюється, то, - коли проти цього зла не буде зведено міцний бар'єр морального осуду, - в умовах, що нині існують у світі, ми повинні очікувати на його
розростання.
Для нашого доведення буде зручніше, коли, перш ніж підступатися до теми загалом, ми спочатку обмежимося одним з ЇЇ відгалужень, де стверджуваний тут мною принцип, якщо не повністю, то хоча б певною мірою, визнається в рамках нинішніх поглядів. Цим відгалуженням є Свобода Думки, від якої неможливо відокремити споріднені з нею свободу слова і свободу друку. Хоча ці свободи, досить помітним чином, формують певну частину політичної моралі в усіх країнах, що сповідують релігійну терпимість та свободу суспільних інституцій, але як філософські, так і практичні підвалини, на яких вони базуються, напевно не так уже й добре знайомі широкому загалу; ба навіть багато людей, що стоять в авангарді суспільної думки, оцінили їх не такою повною мірою, як можна було б сподіватися. Ці підвалини, якщо правильно їх розуміти, мають ужиток, що далеко не обмежується одним розділом цього предмета, і всебічний розгляд цієї частини питання виявиться найкращим вступом до решти. Ті, для кого нічого зі сказаного мною не виявиться новим, сподіваюся, зможуть вибачити мені, що я наважився на ще одну дискусію з предмета, який вже так багато дискутувався протягом останніх трьох століть. <...>
* * *
Де ж тоді пролягає законна межа суверенності Індивіда? Де починається влада суспільства? Яку частину людського життя слід закріпити за індивідуальністю, а яку
- за суспільством?
Кожен отримає свою справедливу частку, якщо кожен матиме те, що більшою мірою стосується саме його. Індивідуальності має належати та частина життя, в якій найбільше зацікавлена індивідуальність, а суспільству - та частина, в якій найбільше зацікавлене суспільство.
428