395 ВілКимліка

не є аборигенами. При цьому твердять, що ідентичність індивідів, конституюється тими спільними цілями, які характеризують культуру в даний момент, а тому секуля­ризація іранського суспільства або лібералізація англійських законів щодо гомосек-суальності є нападом на самоповагу іранців чи англійців, навіть якщо вони, як інди­віди, володіють чесною часткою ресурсів і рівною можливістю жити своїм власним життям у своїй власній спільноті.

Один із способів розуміння комунітаристської критики лібералізму полягає у тому, що ця критика твердить про залежність конституювання Індивідуальних ідентично­стей від цілей спільноти. Але я думаю, що це твердження не є добре обгрунтованим <...>. В усякому разі, можлива неліберальність такого погляду не стосується мого припущення, що культурна спільнота сприяє нашому самоусвідомленню (self-under­standings) забезпечуючи контекст вибору, в межах якого ми вибираємо та реалізує­мо наші концепції доброго життя. Таке розуміння культурного членства не передба­чає в собі необхідного зв'язку зі спільними цілями, які характеризують культуру в даний момент. Тут визнається, що культурна спільнота є засадничим благом тільки як контекст вибору, а не внаслідок самого характеру спільноти чи її традиційних способів життя, стосовно яких люди є вільними, аби підтверджувати чи заперечу­вати їх.

Але стосовно культур меншин поки що залишається [без відповіді] одне суттєве питання. Якщо навіть культурне членство є засадничим благом, то ми не розгляну­ли досі, чи звідси слідує (implies) членство в якій-небудь конкретній культурній спільноті. Люди можуть потребувати культурної структури, аби їхні життя мали сенс, але звідси не слідує, що ми повинні займатися їхніми власними культурами. Чому у випадку канадських аборингенів було б несправедливим наполягати на тому, щоб вони вливались в англійську Канаду та вивчали її мову і культуру? Чому б не сприя­ти культурним спільнотам меншин дезінтегруватися та недопомогати тим, хто страж­дає від труднощів, пов'язаних з асиміляцією в Іншу культуру?

Це питання ставить Шварц у своїй недавній спробі захистити права канадських аборигенів в руслі ліберальної теорії. Він погоджується, що культурна структура забезпечує людей контекстом вибору. Але він не вважає, що люди пов'язані, у кон­ститутивний спосіб, з будь-якою окремою (particular) культурною спільнотою. Він мабуть погодився б з твердженням Ернеста Ренана, що «[л]юдина не прив'язана ані до своєї мови, ані до своєї раси; вона прив'язана тільки до самої себе, бо ж вона є вільним діячем, або, інакше кажучи, є моральною істотою»¹¹. А з цього слідує, що аборигени не можуть мати особливих підстав, аби захищати свою власну культуру. Ми виконуємо наші законні обов'язки - під кутом зору поваги до культурного член­ства як засадничого блага - якщо полегшуємо їхню асиміляцію в іншу культуру. Він вважає, що права аборигенів можуть бути обгрунтовані, але тільки виходячи з підста­ви, що ці права є благодійними для будь-якої людини, збагачуючи та розширюючи перспективи, доступні для будь-якого канадця,

Це є своєрідний спосіб захисту прав аборигенів. Дійсно, у даному разі взагалі важко зрозуміти, чому ми взагалі повинні продовжувати користуватися терміном

Протягом деякого часу цей вислів любив цитувати Трюдо, до якого він звертався тоді, коли крити­кував права меншин. Див.: Gwyn R. The Northern Magus: Pierre Trudcau and Canadians. - Toronto: McClelland and Stewart, 1980. - С 221.

Цінність культурного членства

«права аборигенів». Бо звичайний наслідок використання цього терміну полягає у тому, що аборигени (а не канадці взагалі) мають право на захист своєї культури. І робить ці права правами якраз вимога, щоб їх поважали, навіть за умови, що інші політичні практики краще б задовільняли всіх інших в канадській політичній спільноті. Особливі права мають своє виправдання тому, що вимога аборигенів на захист свого культурного членства є законною незалежно від того, чи цим самим життя канадців, що не є аборигенами, зазнає збіднення чи збагачення. (Ось чому конституційне законодавство (entrenchment) є бажаним¹²). Тим часом для Шварца захист чиєї-небудь культурної спільноти є тільки однією із можливостей захистити спектр осмислених виборів, які включають і полегшення для будь-кого його асимі­ляції в іншу культуру. У крайньому вигляді твердження Шварца може означати, що спеціальний статус аборигенів не суперечить ліберальним принципам, але й не ви­магається ними. Але в такому разі в якому ж сенсі аборигени мають права на цей

спеціальний статус?

Шварц визнає, що його захист прав аборигенів не відповідає загальноприйнято­му розумінню цих прав. Він визнає, що права меншин звичайно обґрунтовують тим, що посилаються на важливість членства в історичних спільнотах. Але він вважає ці «історично-закорінені групові» (history-based groupist) твердження неліберальними І такими, що перебувають у конфлІкгі з «ліберально-індивідуалістським» образом Канади як «спільноти рівних індивідів, чиї права є більш-менш незалежними від історичного розвитку». Те, що індивіди належать до історичних спільнот, не має стосунку до їхніх справедливих вимог. Він твердить, що «краще вважати Канаду політичною спільнотою рівних індивідів,аніж; агломератом історичних спільнот»¹¹. Але якщо ми заперечуємо історично-закорінену групову концепцію справедливості, то права аборигенів не можна буде обгрунтувати в термінах захисту культурного членства меншинних груп. їх можна обгрунтувати тільки з огляду на те, що вони є благами для всіх громадян, незалежно від їхнього культурного членства.

Чи спеціальний статус індіанців збагачує спектр виборів будь-кого? Звичайно, але те ж саме здатні робити і деякі інші культурні політики, і багато які із них мо­жуть діяти значно ефективніше. Чому б не оплачувати асиміляцію індіанців або інуїтів в англо-канадську культуру, тим самим збагачуючи цю культуру, субсидуючи ознайом­лення та взаємообмін, скажімо, з українськими спільнотами? Це могло б забезпечи­ти багатший вибір без великих затрат, оскільки це не включає обмеження свобод інших, а Інформація стала б легко доступною для всього населення (на противагу існуванню відділених (segregated) індіанських резервацій та географічно віддале­них інуїтських спільнот).

Як зауважує Бсргср, впровадження прав аборигенів обмежує владу Парламенту і його провінцій. У цьому суть справи. Ці права не можуть бути підпорядковані волі більшості. Цс є права меншин {Berger Т. Fragitc Freedoms: Human Rights and Dissent in Canada, - Toronto; Clarke Irwin and Co., 1981. - C. 26). Неясно, чому Шварц не приймає американський підхід (route) у відповідності з яким індіанське самоврядування с «тепер привілеєм (gift), а не правом», а «влада [органів] само­врядування і право власності, що ним володіють індіанці, є питанням політики» (Kronowitz R., Lichtman J., McSIoy S., and Olsen M. Toward Consent and Cooperation: Reconsidering The Political Status of Indian Nations//Harvard Civil Rights-Civil Liberties Review. - 1987. -T. 22. - С 535, 535). ¹³ Schwartz B. First Principles, Second Thoughts: Aboriginal Peoples, Constitutional Reform and Canadian Statecraft. - Montreal: The Institute for Research on Public Policy, 1986. - C. XV11 (курсив мій. - ß. К.).

396