Лекція 8. Синтаксичні засоби текстів офіційно-ділової та професійної сфери спілкування

План:

1. Специфіка сполучення слів у діловому мовленні.

2. Вживання простого речення у текстах офіційно-ділового характеру.

3. Особливості вживання складних речень у діловому мовленні.

4. Композиційні засоби писемного ділового мовлення.

Проблемно-пізнавальні питання:

1. Яка роль віддієслівних іменників у ділових паперах?

2. Обґрунтуйте широке використання розщеплених присудків у діловому писемному мовленні?

3. Чим викликане широке використання мовних кліше у діловому мовленні?

4. Які речення характерні для писемного ділового мовлення?

5. За рахунок чого проявляється стандартизація на рівні форми у текстах документів?

Література:

1. А.Ф. Марахова. Мова сучасних ділових документів.-К.: Наукова думка, 1981

2. А.П. Коваль. Ділове спілкування.-К.: Либідь,1992

3. Сучасна українська літературна мова. Морфологія. - К.: Наукова думка, 1973

4. Сучасна українська літературна мова. Стилістика. - К.: Наукова думка,1973

5. П.А. Рабинович. Кореспонденція і діловодство. - К.: Наукова думка,1973

Офіційно-діловий функціональний різновид літературної мови відзначається серед інших стилів абстрактно-синтаксичною установкою на автоматичні й стандартизовані засоби творення тексту.

У мовному розвитку діють дві протилежні тенденції: прагнення до автоматизму, регулярності, з одного боку, і до руйнування усталеного, автоматичного – з іншого. У цій протидії полягає діалектичний закон розвитку, руху. Варто при цьому відзначити певний консерватизм засобів офіційно-ділового спілкування, їх меншу рухомість у порівнянні з іншими функціональними різновидами літературної мови. Пояснюється це, передусім, малою роллю експресивного фактора в розвитку стилю. Старіють і зникають не ті кліше, що експресивно бліднуть (пор. мову масової інформації), а ті, що позначають застаріле поняття чи явище.

1. Загальна тенденція до чіткості та точності, семантичної прозорості (недвозначності), а також прагнення до абстрагування спричинила активізацію іменних форм, зокрема заміну дієслова типовою категорією офіційно-ділового мовлення – віддієслівним іменником. Порівняймо хоча б такі пари, як зобов'язатися – взяти зобов'язання, постановити – прийняти постанову тощо. Розщеплений присудок часто набагато точніше, недвозначніше передає думку. Прості дієслова зобов'язався, постановили , перебуває, прибув тощо, які вживаються паралельно як прості форми присудка, обмежують дію в часі й визначають характер її протікання “навколо” моменту мовлення.

Про активізацію іменних форм на місці дієслівних та їх історичну наслідковість свідчить поява дієслівно-іменного аналітичного предиката навіть там, де немає синтетичного дієслівного відповідника: взяти участь, оголосити догану, накласти стягнення, розгорнути змагання, виконати зобов’язання, ввести в обіг, визначити курс, конкретизувати шляхи тощо. Проте відсутність у віддієслівних іменниках формально виражених дієслівних категорій (часу, виду, стану, способу, особи) звужує їх виражальні можливості, робить виклад сухішим, більш офіційним.

Дієслівно-іменні конструкції присвоїти звання, укласти угоду, дати визначення тощо називають конкретнішу, семантично повнішу дію. Проте вони є одиницями не словосполучення, а вищої організації – речення.

Такі словосполучення перебувають на межі між фразеологізмами (останні, проте, зберігають образність, незважаючи на відтворюваність) і вільними синтаксичними сполученнями слів. Тому кваліфікуються як стандартизовані синтагми чи синтаксичні стандарти, кліше.

Синонімічні прості і складні форми присудка дозволяють уникати набридливого повторення в тексті одних і тих самих слів та форм. Поряд з дієслівними присудками типу: відкликати представництво, заявити протест, сформувати уряд, закінчити роботу, перекласти відповідальність, надати право, встановити стосунки тощо, – вживаються в офіційно-діловій, а за нею й у мові масової інформації, конструкції з віддієслівними іменниками (пор.: відкликання представництва, заява протесту, формування уряду, закінчення роботи, перекладання відповідальності, надання прав, встановлення стосунків). Це не лише урізноманітнює виклад, але й створює враження легкості, невимушеності, а також підтверджує правомірність обох форм як вияву багатих мовленнєвих ресурсів.

Такі сполучення слів, набуваючи характеру постійно вживаних формул висловлення, стають стандартом, характерною ознакою стилю.

Фразотворення відбувається за типовими синтаксичними моделями: “дієслово + іменник у знахідному відмінку” (прийняли постанову, присвоїли ім'я, конкретизували шляхи, розгорнули змагання, вели трансляцію, виконали зобов'язання); «дієслово (дієприкметник) + іменник у орудному відмінку» (стали очевидцями, пройняті турботою, є вкладом; «дієслово + прийменник + іменник у знахідному відмінку» (прийнято в експлуатацію, введено в оборот, подав у відставку), «дієслово + іменник у давальному відмінку» (присвятити ветеранам і надати пенсіонерам) тощо.

У конкретному тексті дієслово у сполученні з віддієслівним іменником та сталі найменування (типу: приміщення представництва, держава перебування, шлях слідування, органи управління, центральне управління тощо) передають значення узагальненої предикативної ознаки, а також надають усьому висловленню внутрішньої сили завдяки здатності іменника увиразнюватися прикметником та іншими категоріями.

Типовою рисою розщепленого присудка, як і зв'язаних дієслівно-іменних сполучень взагалі, є вживання при іменнику означення, що надає експресивного забарвлення і свідчить про живу форму та активність конструкції: видають постанови та нормативні акти, розробляють і здійснюють конкретні заходи, забезпечити докорінне поліпшення. Такий поширювач може бути і при дієслові (пор. «своєчасно провели реконструкцію; успішно виконали узяті зобов'язання»). Прислівник тут свідчить про неповну втрату дієсловом лексичного значення дії. Проте міра оцінки переважно стосується семантично сильнішого слова - іменника і поширення його прикметником у стилі—закономірне явище. Віддієслівний іменник сприяє розгортанню, деталізації поняття, а отже, забезпечує повноту вираження думки. Отже, стандартизованість мови нівелюється експресією, що виражається в увиразненні іменника поширювачами.

Прості речення, насичені розчленованими присудками й віддієслівними іменниками, незважаючи на їх громіздкість, цілком виразно передають думку: «Раніше укладений колективний договір зберігає чинність до моменту підписання сторонами нового договору.

Перед нами типова, «санкціонована» суспільною мовною практикою, граматична картина своєрідного офіційного оформлення думки. Ланцюг імен, поєднаних гнучким комбінуванням сурядного та підрядного зв'язку, забезпечив усебічне, деталізоване висвітлення думки, що повно і водночас стисло відтворює напрямок діяльності адміністративного апарату, законодавства.

Певні сполучні слова, чи вірніше слова-скріпи, «універсальні» слова стають виразною синтаксичною рисою стилю, утворюючи штампи типу: шляхом відшкодування (стягнення, розвитку тощо), з метою виконання (погашення заборгованості, розвитку тощо), питання харчування (забезпечення, розвитку тощо.), ряд причин (заходів, рішень тощо), справа розвитку (здійснення тощо), робота щодо впорядкування (вивчення тощо) тощо. Наприклад: «У передбачених законом випадках договір може бути укладений шляхом прийняття до виконання замовлення».

До номінативного значення складного стандартизованого позначення певного поняття, явища спричиняється й тенденція термінування відтворюваних словосполучень—іменних одиниць ускладненого порядку: ведення справи, визнання провини, пом'якшення вироку, заподіяння ушкоджень, зростання культури (активності), сума прибутку, зустріч у верхах, мирне співіснування, подальший розвиток, належним чином, строк повноважень, арбітражне рішення, акредитуюча держава, держава перебування, рівновага сил, служба побуту, на сьогоднішній день, у даний відрізок часу, питання надзвичайної ваги, середня заробітна плата, на загальних підставах, справа десята, кримінальна відповідальність, грошові зобов'язання, дієздатна сторона, особиста (державна) власність, зустрічна позовна за­ява, мирова угода, процесуальний обов'язок, в адміністративному (службовому, робочому, судовому тощо) порядку тощо.

До такої терміносполуки системного ряду входить іменник-домінанта й прикметник-означення.

Терміносполуки системно-спрямованої предметної віднесеності формують також назви, поєднані прийменниками для, до, які керують родовим відмінком; з, який керує орудним; по, у(в)—давальним тощо. Наприклад: “Передаю справу до прокуратури для притягнення до відповідальності звинуваченого в нестачі товарно-матеріальних цінностей на складі бази”.

Отже, типові риси стилю — лаконізм і деталізація — знаходять своє вираження у чітко ритмізованій простій синтаксичній конструкції, що передає загальну тенденцію офіційно-ділового професійного мовлення, як і мови масової інформації, до нарощування номінативності.

Процес перерозкладу лежить, очевидно, і в основі утворення типово офіційної словосполуки — складного відіменного прийменника. У офіційно-ділових паперах він актуалізується препозицією в реченні. До таких сполучень належать: відповідно до.., з метою.., у відповідності з.., у зв'язку з.., на додаток до.... Можна уявити собі, наприклад, такий ланцюжок: відповідаємо — відповідаючи — даючи відповідь — у відповідь на — відповідно до—у відповідності з.

Типово діловими є зачини на порядку денному, у світлі рішень та подібні стандарти ділового мовлення, актуалізовані препозицією в реченні, які викликають не лише офіційне сприйняття інформації, але й нанизування великої кількості імен у певних відмінках. Така конкретизація і деталізація понять із атрибутивною їх характеристикою при загальному лаконізмі документа лише на користь викладові.

Синтаксис ділових паперів характеризується численними мовними кліше — усталеними початками й закінченнями, традиційними звертаннями тощо. Так у дипломатичному різновиді офіційно-ділового мовлення «міжнародна ввічливість» визначила практично зручні правила звертання, так звані компліменти чи етикетну форму початку та кінця листування.

Офіційно-ділові стандарти, штампи, кліше функціонують як результат загальної тенденції розвитку стилю до стандартизації (тобто як обов'язкова ознака стилю), а також як результат стилістичного нівелювання елементів мови, вживаних у цьому різновиді мовлення та в інших стилях.

Перевірені багаторічною практикою, широко відомі, стандартні формули передачі думки легко сприймаються. Проте деякі відтворювані формули старіють і руйнуються, занепадають, деякі образи перетворюються на штампи, втрачаючи естетичний чи оцінний відтінок у своєму значенні. Переважна ж більшість сталих виразів офіційної та хронікальної інформації продовжує до певного часу виконувати свою комунікативну функцію за певних мовних ситуацій. Їх позитивно-конструктивна здатність у суворо кодифікованих сферах спілкування ні в кого не викликає сумніву і є позитивним явищем.

2. У доборі синтаксичних рис, як і морфологічних, виявилася більша статичність та консерватизм засобів, ніж у доборі лексичних. Зокрема, прості синтаксичні конструкції відзначаються певною традиційною ускладненістю, так званою гіпертрофією фрази.

Книжний характер викладу викликав активізацію дієприслівникових та дієприкметникових зворотів, відокремлених обставин та означень, відокремлених додатків, вставних конструкцій, що не «обтяжують» фразу, а роблять її стрункішою, зрозумілішою, внаслідок відтворення ієрархії відношень, а також внаслідок того, що препозитивні дієприслівникові звороти, які переважають над постпозитивними, виконуючи функцію другорядного присудка і обставини, несуть попереднє повідомлення про щось (постпозитивні, звичайно, уточнюють).

Дієприкметниковий зворот економно і чітко передає зміст означального речення, беручи на себе його функції.

Прагненням до узагальнення та знеособленості дії пояснюється перевага неозначено-особових, безособових та інфінітивних синтаксичних конструкцій, що особливо характерно для офіційно-ділового та наукового мовлення.

Загальний інформаційно-регулювальний характер викладу позначився не лише на доборі форм присудка, а й на його місці — у кінці речення. Така побудова фрази називається ретардацією.

Констатуючо-інформативний характер офіційно-ділового мовлення викликав зосередження уваги на присудку - «ремі» ( новому) і подекуди перетворив його на «тему» (відоме). Цьому сприяє модальне слово, у поєднанні з яким інфінітив-дієслово стає виконавцем в реченні певної модально-комунікативної функції. В офіційно-діловому мовленні основна роль дієслова-при­судка зведена до оформлення думки категоріями часу (переважно минулого), виду, особи (звичайно 3-ої); результат дії, як правило, наявний у момент мовлення. Основна тенденція до узагальнення виявляється в модальності—у значенні можливості (неможливості), необхідності, бажаності дії: «Судна повинні плавати під прапором тільки однієї держави...»

Зосередженню уваги на реальному результаті дії сприяє й оформлення «реми» предикативною формою на -но, -то, яка позначає процес поза діячем, що мислиться узагальнено: «У з­яві повинно бути зазначено: 1) який факт заявник просить встановити та для якої мети...»

Узагальнено-абстрагований характер мовлення у поєднанні з конкретністю фактів викликав певне урізноманітнення простих синтаксичних конструкцій: поряд з неозначено-особовими, інфінітивними реченнями, де діюча особа є знаряддям дії, використовуються більш категоричні прості, повні речення.

3. У межах складного синтаксису спостерігається також певна вибірковість конструкцій, зокрема більша частота вживання складнопідрядних, повторюваність підрядних з'ясувальних, означальних, мети та умови. Інші різновиди складного речення менш поширені. Вибірковістю та уніфікацією саме таких складних речень, як і простих, офіційно-діловий стиль перегукується з науковим різновидом літературного мовлення, що є виявом стандартизації, а також нейтрального відтворення об'єктивно існуючих відношень між предметами і явищами.

Місце підрядного залежить від акцентування уваги на аргументуванні мети, умови, причинно-наслідкових зв'язків тощо.

Отже, порядок взаємного розміщення головних та підрядних речень підпорядкований логічній взаємозалежності різних фактів. Найвиразнішою ознакою офіційно-ділового синтаксису є надзвичайна величина, громіздкість речень.. Подекуди вони досягають 200 слів. Проте така тенденція стилю, точніше певних його жанрів, зокрема дипломатичних конвенцій, меморандумів, декларацій, статутів, законодавчих кодексів, адміністративних наказів, постанов тощо, не утруднює розуміння тексту завдяки логічній підпорядкованості міркувань уточненню основної думки підрядними реченнями. Сам факт підрядності свідчить про взаємозв'язок і зв'язок між явищами, а потреба деталізувати обставини справи вимагає не простих, а розгорнених складних синтаксичних побудов. До поліструктурних речень входять легкі щодо відтворення смислових відношень, чіткі для сприйняття відокремлення, звороти. Підрядні речення об'єднуються між собою та з головними сполучниками, що виражають їх граматичні відношення: якщо, у разі—умови, з метою, щоб— мети, що, який (яка, яке)—означальні тощо. Таким чином, розгортання тексту зв'язане саме з прагненням до максимальної точності, об'єктивності, до аргументування думок.

4. Не другорядну роль у творенні тексту документа відіграє його побудова, розміщення частин-реквізитів на папері — звертання, заголовка, тексту, підпису, дати, додатків тощо. Точність, як основна риса стилю, тут виявляється й у своєрідних композиційних засобах, у поділі тексту на частини. Саме їй підпорядковані заголовки чи підзаголовки, що починаються прийменником про. У документах державної ваги такий заголовок стоїть, як правило, перед назвою жанрового різновиду папера.

Прагненню полегшити сприйняття і розуміння думки читачем підпорядкована й рубрикація та графічне розташування частин викладу—поділ тексту на періоди, на статті (звичайно з підзаголовками), пункти з нумерацією, різними знаками замість елементів мови, що зв'язували б частини висловлення, абзаци. Така побудова діє можливість досягти комунікативної легкості, ясності, чіткості.

У законодавчому різновиді, як правило, такі уривки тексту оформляються без нумерації, за допомогою найпростішого виду рубрикації — абзацу— відступу від початку рядка.

Такою семантико-стилістичною категорією, як абзац виділяється подекуди й більша, надфразова єдність, у якій усі речення стосуються тієї самої часткової теми тексту і взаємодоповнюють одне одного в розкритті цієї підтеми.

Абзаци можуть складатися також із залежних підрядних відокремлених речень, що починаються однотипними словами. В адміністративному різновиді це звичайно інфінітиви дієслів з узагальнюючим значенням: зобов'язати, забезпечити, здійснити, розробити тощо.

Адміністративно-канцелярський різновид стилю відзначається ще й тим, що в більшості паперів подається адресат за посадою: Міністрові.., Директорові.., Начальникові... Далі, як правило, йде уточнення — звання, прізвище тощо, елементи звертання. Наприкінці зазначається посада, звання, прізвище адресанта: Голова.., Секретар...

Характерною ознакою адміністративно-канцелярського папера є й обов'язкова наявність усіх складових частин — реквізитів, цілком певних у кожному з жанрів. Так, заява адміністративно-канцелярського жанрового різновиду містить такі частини-реквізити: 1) назву адресата (установи, організації чи адміністративної особи, до якої звертаються); 2) назву заявника (автора документа); 3) назву документа («заява»); 4) зміст; 5) додаток з описом документів-підтверджень, якщо такі наявні; 6) дату написання чи подання; 7) власноручний підпис заявника.

Отже, стандартизація в офіційно-діловому мовленні знаходить свій вияв не лише у викладі, не лише в доборі складників, а й у їх розміщенні та графічному оформленні.

Отже, наявність величезної кількості різних за характером творення і якістю складних відтворюваних одиниць – мовних кліше, вживаних з певною роллю за офіційно-ділової ситуації мовлення – невід'ємна риса стилю, викликана як відсутністю художньо-естетичного завдання, підкресленою комунікативною функцією – констатацією та значимістю факту, так і загальною тенденцією до надання викладу книжного характеру.