- •Курс лекцій
- •Лекція 1. Загальна характеристика мови як суспільного явища
- •Проблемно-пізнавальні питання:
- •Література:
- •Російська мова Норма Калька
- •Лекція 2. Стилістична диференціація української мови План:
- •Стиль як різновид літературної мови.
- •Проблемно-пізнавальні питання:
- •Література:
- •1. Науковий стиль.
- •2. Офіційно-діловий стиль.
- •Публіцистичний стиль.
- •4. Художній стиль.
- •5. Розмовний стиль.
- •Орфоепія. Норми української літературної вимови
- •Наголос. Норми наголошення в українській мові
- •Проблемно-пізнавальні питання:
- •Література:
- •Став (дієсл.) [став] ставь [стаф’]
- •Проблемно-пізнавальні питання:
- •Література:
- •4. Синоніми, пароніми, омоніми, антоніми
- •Література:
- •Проблемно-пошукові питання:
- •Лекція 6. Прийменник. Класифікація та особливості використання
- •Проблемно - пошукові завдання:
- •Література:
- •Лекція 7. Писемне мовлення офіційної сфери: ділове листування
- •Проблемно-пізнавальні питання:
- •Література:
- •Такий вступний комплімент, що засвідчує вашу повагу, буде приємним для адресата і буде мати відповідну реакцію.
- •Лекція 8. Синтаксичні засоби текстів офіційно-ділової та професійної сфери спілкування
- •Проблемно-пізнавальні питання:
- •Література:
- •Лекція 9. Специфіка усного професійного спілкування
- •Проблемно-пізнавальні питання:
- •Література:
Став (дієсл.) [став] ставь [стаф’]
10. Асиміляція деяких груп приголосних.
Асиміляція (від лат.assimilatio “уподібнення”) – артикуляційне уподібнення одного звука до іншого в мовленнєвому потоці в межах слова або словосполучення.
Явище асиміляції поширене в українській мові, тому на дію цього закону слід звернути особливу увагу. Які ж приголосні і в яких випадках зазнають повної асиміляції ?
Сполука сш на межі кореня й суфікса вимовляється як шш : винісши, зарісши, повисши.
Сполука зж вимовляється як жж : зжати, зжитися, безжалісний.
Сполука чц вимовляється як цц : вуличці, казочці, балочці.
Глухий [т] перед ц уподібнюється останньому, тобто тц звучить як цц: болітце, плитці, дев’ятці.
тч (переважно перед суфіксом -ин- ) вимовляється як чч : тітчин, якутчин, а також : вітчизна, квітчастий, хутчій.
Від згаданих явищ необхідно відрізняти неасимілятивні зміни у присвійних прикметниках із суфіксом –ин- : доччин, Галоччин, каччин.
11.Слід чітко розрізнювати у вимові звуки: [г] — гортанний (буква Гг) і
[ґ] - задньоязиковий (буква Ґґ) :
[г] - могутній, тягнути, газета, педагог, магазин та ін.
[ґ] - аґрус, ґава, ґрунт, ґандж та ін.
У власних іншомовних назвах орфоепічними нормами допускається паралельна вимова:
Гібралтар - (Ґібралтар) - [г’ібралта'р] - [ґ’ібралта'р];
Гарібальді - (Ґарібальді) — [гар’іба'л’д’і] - [ґар’іба'л’д’і].
Орфоепічні норми – важливий компонент культури мовлення, яка є складовою частиною загальної культури людини. Прагнення до правильності мовлення, вимогливе ставлення до культури вимови, відчуття мовної норми приводять до того, що неправильна вимова ріже слух. Вона викликає осуд у будь-якому культурному середовищі. Культура усного ділового мовлення вимагає бездоганного дотримання орфоепічних норм.
3. Окрім вимови окремих звуків, звукосполучень орфоепія встановлює правильне наголошування слів, яке є яскравим показником мовленнєвої культури.
Наголос – виділення в мовленні певної одиниці в ряду однорідних одиниць за допомогою фонетичних засобів.
В українській мові наголос :
1.Силовий (динамічний ). Відбувається виділення (вимова) одного із складів слова більшою силою, тобто сильнішим видихом струменя повітря.
2. Вільний (нефіксований ). Наголошеними можуть бути різні за порядком склади: мі'с-то, ка-за'-ти, бу-ду-ва'-ти. (У багатьох мовах наголос постійний (фіксований). Наприклад, у польській мові завжди наголошений передостанній склад, у французькій – останній, у чеській – перший тощо).
3. Рухомий. Може змінювати місце в слові:
а) залежно від граматичної форми: жи'-то (одн.) - жи-та' (мн.); ру-ка' (одн.) – ру'-ки (мн.);
б) при словотворенні: ви-со'-кий - ви'-со-ко.
На правильність наголосу впливають:
а) діалектні форми (бу'ла, взя'ла);
б) неоднаковість наголосів в українських і відповідних російських словах (до'шка - доска', одина'дцять – оди'ннадцать)
в) взаємовплив різних граматичних форм одного слова:
(ба'йка-байки', пі'сня-пісні').
Щоб уникнути типових порушень літературного наголосу, слід приділити увагу найхарактернішим його особливостям:
* Двоскладові іменники чоловічого роду мають наголос здебільшого на префіксi:
Ро'зквіт, ро'зклад, ро'зтин, ро'зчин (але розря'д, розсі'л).
* Префікс ви - в іменниках переважно наголошується : ви`літ, ви`нахід, ви`раз, ви`яв, (але: вимика'ч , вимо'га, вимо'ва).
* В іменниках чоловічого роду на - ок із різними префіксами наголос
найчастіше падає на префікс: ви'падок, ви'няток, за'куток (але відби'ток, завда'ток).
* Префікс пере- майже в усіх випадках, коли він наголошується, має наголос на другому складі: пере'лік, пере'тин, пере'пис.
Двоскладові іменники жіночого роду на -ка в усіх відмінках множини, крім орудного, мають наголос на останньому складі: сте'жка - стежки', стежо'к, стежка'м , сте'жки ,стежка'ми, на стежка'х.
Віддієслівні іменники на -ання наголошуються як і дієслова, від яких вони утворені: чита'ти – чита'ння, завда'ти – завда'ння;
в іменниках на -іння наголошується суфіксальне і : возі'ння, сиді'ння;
в іменниках на -ення наголошується корінь: зна'чення, посві'дчення.
* У прикметниках на -евий наголошується суфіксальне е :
життє'вий, яблуне'вий, вогне'вий.
* У прикметниках вищого ступеня порівняння із суфіксом -іш
наголос падає на суфіксальне і : веселі'ший, здорові'ший (але запе'кліший, допи'тливіший).
* У дієсловах доконаного виду минулого часу з префіксом (крім ви-) наголос падає здебільшого на корінь : прийня'в, завме'р, прода'в.
* Дієслова теперішнього й майбутнього часу в першій і другій особі множини мають наголос переважно на останньому складі:
несемо'- несете', веземо' - везете'.
* Дієприслівники на -чи утворені від дієслів типу несемо', веземо', мають наголос на останньому складі: несучи', везучи', за винятком ле'жачи, сто'ячи, си'дячи.
* Двоскладові займенники з прикметником мають наголос на першому складі: у ме'не, у те'бе, у нь'ого.
* Однаково наголошуються абстрактні іменники на –ин(а): старовина', височина', новина.'
* Основна маса нормативної виробничо-професійної термінологічної лексики вживається з одним, сталим наголосом.
Нерухомий наголос при відмінюванні можна спостерігати наприклад у словах: ава'нс, ава'нсу, ава'нсом; обліко'вець, обліко'вця, обліко'вцем.
* У похідних географічних назвах на -чина, -щина наголос такий, як у вихідних формах:
Ки'ївщина (наг.на корені, бо Ки'їв);
Су'мщина (Су'ми);
Василькі'вщина (наг. на суф., бо Василькі'в);
Доне'ччина ( Доне'цьк)
* В українській мові існують слова, в яких наголос виконує смислорозрізнювальну функцію :
і'рис (квітка) - іри'с (цукерка); про'шу (будь ласка) - прошу' (звертаюсь із проханням);
бро'ня (документ про закріплення чогось за кимось) - броня'- (захисна обшивка).
Запам’ятайте!
* Слово “квартал” в обох значеннях наголошується однаково:
Добре освітлений кварта'л . План на другий кварта'л.
* Оскільки мова постійно розвивається, то й норми наголошування змінюються, через що на кожному синхронному зрізі мови існують старі й нові орфоепічні варіанти : ба'йдуже – байду'же, про'стий – прости'й, алфа'віт – алфаві'т, до'говір - догові'р, по'милка – поми'лка..
* Окремо звернемо увагу на прикметник “украї'нський” (Украї'на).
Наголошення іншомовних слів.
* Іншомовні власні назви у переважній більшості наголошуються так, як у тій мові, з якої вони взяті:
Да'рвін, Не'льсон, Ба'йрон (англ.); Стенда'ль, Дідро', Дюма' (франц.); Міцке'вич, Ко'зак, Міха'лак (польськ.).
* Серед запозичених слів є слова одного типу творення з однаковим наголосом:
а) ради'ст, арти'ст, оптимі'ст, авантюри'ст;
б) демокра'тія, бюрокра'тія, аристокра'тія;
в) моноло'г, діало'г, некроло'г, катало'г.
* В іншомовних словах із компонентом -метр наголос
неоднаковий:
а) у назвах мір — на останньому складі:
міліме'тр, кіломе'тр, сантиме'тр;
б) у назвах вимірювальних приладів - на передостанньому:
баро'метр, спідо'метр, тоно'метр.
Як бачимо, система українського наголосу досить складна, тим більше, що вона не є абсолютно сталою, закостенілою. Зберігаючи єдність і стійкість у найістотнішому, мовна норма протягом часу зазнає певних змін. Над правильністю наголошення слід постійно працювати, звертаючись до “Словника наголосів".
4. Для усного ділового мовлення важливою є не тільки правильна вимова, а й вимова красива, милозвучна, яка значною мірою залежить від дикції.
Дикція (від лат.dictio “вимовлення”) - ступінь чіткості у вимові слів і складів.
Чиста, ясна, красива дикція необхідна кожній людині, діяльність якої пов'язана з усною формою ділового спілкування. Можна знати правила вимови і навіть правильно вимовляти слова, але не мати виразної дикції, і тоді мовлення не справлятиме доброго враження й не матиме належного впливу на слухачів.
Впливовість усного ділового мовлення насамперед залежить і від інтонації.
Інтонація (лат.intonatio від intono “голосно вимовляю”) – рух, зміна, динаміка тону, що супроводжує висловлювання, ритміко-мелодійний малюнок мовлення.
Інтонація складається з мелодики, інтенсивності, пауз і темпу мовлення.
Мелодика мовлення (від гр.melodikos “мелодійний, пісенний”) – зміна частоти основного тону, його діапазонів, інтервалів, підвищень, напрямку його руху (вгору, вниз, рівно тощо).
Інтенсивність (фр. intensif від лат. intensio “напруження”) – підвищення і посилення голосу на слові, яке хочуть виділити (логічний наголос).
Пауза (від лат. pausa “припинення”) – перерва у звучанні, зупинка в потоці мовлення. Паузи впливають на ритміку мовлення, сприяють виділенню певного змісту. Пор.: Моя сестра, артистка, в Києві і Моя сестра – артистка в Києві. У першому реченні акцентується на тому, що сестра знаходиться в Києві, а в другому, що вона працює артисткою в Києві.
Темп мовлення (італ. tempo від лат. tempus ”час”) – швидкість мовлення, вимірювана кількістю виголошуваних за секунду складів. Темп мовлення передає ставлення мовця до висловлюваного: вагоме вимовляється повільніше, неважливе швидше. Крім того, темп виконує ще низку інших функцій.
Тембр мовлення – емоційне забарвлення (схвильоване, веселе, сумне, грайливе тощо). Тембр мовлення не слід сплутувати з тембром голосу й тембром звука.
Усі елементи інтонації взаємно пов'язані і становлять єдність. Загалом інтонація виконує такі функції: розрізняє комунікативні типи висловлювання (розповідь, запитання, спонукання ), частини висловлювання за їх смисловою важливістю, оформлює висловлювання в єдине ціле, одночасно розчленовуючи його на ритмічні групи; виражає конкретні емоції; розкриває підтекст висловлювання; характеризує мовця і ситуацію спілкування.
За допомогою логічного наголосу потоці мовлення виділяється якесь слово для підкреслення його смислової ролі у висловленні думки. Логічний наголос відіграє важливу роль у правильному розумінні висловленої думки, увиразненні її, уникненні двозначності у фразі.
Ви знаєте про це.
Ви знаєте про це.
Ви знаєте про це.
Таким чином, дикція, інтонація, логічний наголос - елементи мовної виразності, завдяки яким усне мовлення набуває найбільшої привабливості й впливовості на слухачів, активізує увагу, а значить і є найбільш ефективним. Звідси робимо висновок: культура мовлення не обмежується культурою слова, а включає і майстерність слова.
Отже, основою мовленнєвої культури є дотримування загальноприйнятих літературних норм вимови й наголошення, а також граматичних, морфологічних, синтаксичних і стилістичних засобів мови. Мовлення має бути не тільки правильним, а й лексично багатим і синтаксично різноманітним. Щоб цього досягти, слід услухатися в мовлення, вдумливо читати політичну, художню, наукову, спеціальну літературу, звертаючи при цьому увагу на вживання окремих слів, на особливо вдалі висловлення, на побудову речень, користуватися словниками.
Треба активніше розвивати мовлення: викладати думки, виправляти себе, перебудовувати сказане, шукати найкращі й найдоцільніші варіанти інтонації.
Грамотне, багате мовлення – не тільки ефективний засіб передачі й сприйняття думок. Це й виявлення поваги до людей, із якими спілкуєшся, до народу, який створив цю мову.
лекція 4. ЛЕКСИКА СУЛМ З ПОГЛЯДУ ПОХОДЖЕННЯ І ВЖИВАННЯ
План:
Загальна характеристика української лексики.
Книжні і розмовні слова.
Поняття емоційно-забарвленої та експресивної лексики.
.Синоніми, омоніми, антоніми , пароніми. Вимоги до них .
Українська фразеологія й образність ділового мовлення.