8.2.Найпоширеніші типи місцевих податків

Хоча повний перелік податків (багато з яких досить незначні), що встановлюються і стягуються місцевою владою по всьому світу, досить довгий, зовсім небагато місцевих податкових зборів поширені у більшості країн/Далі ми розглянемо три з них.

Майнові податки

З усіх податків, що стягуються місцевою владою, найпоширенішим є майновий податок. Однією з причин цього є, як зазначалося вище, те, що ухилитися від податку на нерухоме майно (земля і нерухомі споруди, наприклад, будинки) досить важко. У деяких країнах місцева влада включає до податкової бази також рухоме майно, таке як транспортні засоби, товарно-матеріальні запаси компанії, обладнання й устаткування.

Базою оподаткування можуть бути потенційна або продажна вартість землі або/ та споруд, рухомого майна або матеріальних капітальних активів. У 1989 році 22 країни, що є членами Організації економічного співробітництва й розвитку (крім Бельгії, Греції, Італії й Швеції), стягували такі податки. Майно може оцінюватися на основі вартості реального основного капіталу або річної вартості, або у інший спосіб. Як правило, такі заклади, як школи, лікарні, а також культові споруди виводяться з- під оподаткування. Дуже зручно покладати відповідальність за сплату податків на власників майна. Незаселене житло оподатковується тільки у Франції та Великій Британії. У Франції майновий податок коригується відповідно до чисельності сім'ї. У Сполучених Штатах Америки і Великій Британії малозабезпечені власники або мешканці користуються податковими знижками. Житлова власність, як правило, оподатковується за нижчими ставками, ніж приміщення компаній, але зараз спостерігається загальна теденція до вирівнювання податків на ці два типи майна з причин економічного порядку.

Незважаючи на те, що становить базу оподаткування, загалом податок стягується пропорційно до ринкової вартості майна, тобто ціни майна у разі його продажу. Це означає, що майнові податки не обмежуються лише фактично придбаним і проданим впродовж певного проміжку часу майном, а стягуються на основі визначення ціни на майно у разі його продажу. Цей тип бази оподаткування називається базою майнового податку на основі вартості реального основного капіталу, і саме вона застосовується найчастіше.

З іншого боку, у деяких країнах база оподаткування визначається як річна орендна вартість майна, тобто сума доходу, одержаного від майна за якийсь проміжок часу.

У 1988 році середня частка місцевих майнових податків у місцевих податкових надходженнях становила 50% у федеративних країнах і 30%МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ: СВІТОВИЙ ТА УКРАЇНСЬКИЙ ДОСВІД 3 8

в унітарних країнах. У Нідерландах, Сполучених Штатах Америки і Канаді ця частка дорівнювала 70% місцевих податкових надходжень, а у Великій Британії вона становила 100%. Таким чином, у країнах західної демократії найпоширенішим податком, що встановлюється місцевою владою, е майновий податок.

Місцеві й регіональні податки на доходи і прибутки

Такі податки застосовуються у 17 з 24 країн— членів ОЕСР. Головною перевагою цих податків є те, що вони, як правило, вважаються справедли- вими з погляду платоспроможності. Крім того, можуть запроваджуватися прогресивні ставки оподаткування, коли вищі доходи оподатковуються за вищими граничними рівнями ставок. Коли прибуткові податки встановлюються органами влади вищого рівня, а місцевий прибутковий податок стягується тими ж збирачами податків, витрати на інкасо залишаються низькими. Оскільки вони безпосередньо пов'язані з місцевими доходами, їхня реакція на зростання цін, збільшення чисельності населення й прибутків теж достатньо гнучка.

Одна проблема, пов'язана з місцевим прибутковим податком, виникає тоді, коли об'єкти оподаткування перебувають на одній території, а працюють (а отже отримують свої прибутки) на іншій. Стягувати податок набагато зручніше саме за місцем роботи, однак переважна частина комунальних послуг ймовірно надається громадянам за місцем проживання. У таких випадках застосовуються різноманітні методи розподілу податку між місцем проживання й місцем роботи. Ця проблема не так гостро стоїть, коли оподаткування здійнюється не муніципалітетами, а проміжними владними рівнями, наприклад, штатом або провінцією, оскільки людей, що живуть і працюють в різних штатах, у них відносно менше.

Частка ВВП від податків на доходи і прибутки для більшості країн дуже подібна— вона становить від 13 до 15%.

Місцеві податки на компанії та інші джерела податкових надходжень

Органи місцевої влади іноді обкладають місцевими й комунальними податками також прибуток місцевих компаній. Це характерно для Австрії, Німеччини, Італії, Іспанії, Сполучених Штатів та деяких інших країн. Існують також податки на підприємницьку діяльність, не пов'язані безпосередньо або виключно з прибутками: наприклад, у Франції та Німеччині вони поєднуються з розрахунком рентабельності та іншими змінними величинами податку на підприємництво. Їхня частка у складі ВВП коливається від 0,1% в Італії та Іспанії до 0,6% в Швейцарії, а частка у загальних місцевих податкових надходженнях становить від 1,7% в39

Данії до 14 та 15% у Бельгії і Німеччині. У випадку з податками на прибуток компаній виникає така ж сама проблема, що й з оподаткуванням місцевою владою приватного доходу, а саме, коли компанії здійснюють діяльність у декількох різних місцевостях. У цьому випадку необхідно розподіляти прибуток компанії між цими місцевостями. (Подібна ситуація також виникає, коли міжнаціональні компанії діють у багатьох країнах, кожна з яких бажає стягувати податки із зароблених ними прибутків).

Іншим видом податку, що застосовується на субнаціональному рівні, зокрема штатами й деякими районами США, є податок з роздрібного обороту. Коли він установлюється на рівні роздрібної торгівлі, покупець повинен сплатити вартість товару, а також додатково певну частку ціни цього товару до вирахування податку. Багато штатів звільняють від податку купівлю деяких товарів, наприклад, харчових продуктів та ліків за рецептами, оскільки вони розглядаються як предмети першої необхідності. Проте це може збільшити витрати на контроль за збиранням даного податку, оскільки податковий орган повинен визначати, що належить до харчових продуктів, а що ні.

Податок на споживання, або з обороту, як правило, не має великого значення, крім випадків, коли надходження від інших податків надзвичайно низькі. У 1989 році у Сполучених Штатах його частка у місцевих податкових надходженнях перевищила частку прибуткового податку і становила 10,4%, в Іспанії— 12,4 %. Загалом, 15 країн з 22 країн- членів ОЕСР його не застосовують.

Податок з роздрібного обороту загалом гнучко реагує на зростання доходів (із зростанням доходів мають тенденцію до розширення і обсяги споживання), інфляції (зростання інфляції призводить до зростання цін на оподатковувані товари) і збільшення чисельності населення (більша кількість споживачів призводить до зростання загального обсягу продажу оподатковуваних товарів). Значну частину витрат на контроль за стягненням цього податку несуть продавці оподатковуваних товарів, тобто роздрібні торговці, які повинні вести точну облікову документацію про обсяг продажів і надавати її податковому органові. У тих країнах, де діє велика кількість дуже дрібних роздрібних торговців, оподаткування здійснюється не на роздрібному рівні, а на рівні оптового продажу товарів роздрібним торговцям, що зменшує адміністративні витрати.