Суспільство і культура

Сучасне суспільство важко уявити без культури. Можна сказати, що критерієм розвитку суспільства є ступінь розвитку культури. Розрізняють матеріальну і духовну культуру.

Матеріальна культура охоплює сферу матеріальної діяльності людей та її результати (засоби виробництва, продукти праці й т. ін.).

Духовна культура охоплює всю сферу духовного виробництва. Це сукупність форм суспільної свідомості, способів створення і використання духовних цінностей, форм комунікацій людей.

Типологія духовної культури виділяє:

1. Національну культуру.

2. Регіональну культуру (слов’янську, африканську і т. ін.).

3. Культуру певних соціальних суб’єктів (від індивідуального до загальнолюдського).

Визначають такі культурні епохи: античності, середньовіччя, відродження, нового часу, новітньої доби.

Форми культури: політична, правова, економічна, естетична, моральна та ін.

Культурні пласти й підрозділи включають у себе масову, елітарну культури, молодіжну субкультуру.

У широкому сенсі духовна культура – це різноманітний досвід життєдіяльності суб’єктів, що включає в себе найсуттєвіші результати суспільного досвіду народів щодо освоєння суспільного буття, соціуму, багатопрограмних духовних цінностей. Такий досвід має універсальний характер.

У вузькому розумінні духовна культура являє собою спосіб взаємодії, взаємовпливу форм діяльності соціальних суб’єктів, що здійснюються в процесі духовного виробництва, це система соціально-духовних цінностей, спрямована на духовне піднесення суспільства.

Культура у всі епохи й часи виступала мірою людяності, гуманізму, оскільки є мірою розвитку цінностей людини¹⁰.

У цьому сенсі можна сказати, що критерієм розвитку духовної культури є самореалізація духовних сил людини, її духовного потенціалу, індивідуального самоутвердження. Прикладів такого утвердження в українській культурі більше ніж достатньо: Т.Г.Шевченко це виразив такими рядками: “караюсь, мучусь, але не каюсь”. Для В. Стуса бути людиною – означає прямостояння за будь-яких спотворених соціальних умов життя. В. Симоненко наголошує: “Народ мій є, народ мій завжди буде”. Ліна Костенко пише: “Блажен той муж, воістину блажен, котрий не був ні блазнем, ні вужем. Котрий вовік ні в празники, ні в будні не піде на збіговиська облудні”.

Важливими умовами розвитку духовної культури є:

1. Духовна свобода суспільства, свобода індивіда.

2. Самоздійснення індивідуального стилю творчої духовної діяльності.

3. Комунікативна культура особистості.

4. Повнота емоційного сприйняття світу.

Духовну культуру особистості й суспільства визначає свобода. Авторитаризм, насилля нищать духовну культуру найбільш талановитих особистостей. Наприклад, із 200 найбільш обдарованих поетів, письменників України у 20-30-ті роки майже всі знищені, лише 5 померло своєю смертю.

Неволя паралізує духовність творчої людини, породжує конформізм. Отже, можна стверджувати, що:

• свобода є однією з важливих умов розвитку культури;

• свобода є метою культури;

• свобода є результатом культури;

• свобода не є вседозволеністю, вседозволеність – антипод культури.

У свою чергу культура є одним із найважливіших засобів, чинників свободи, тут діє діалектичний взаємозв’язок.

У культурі завжди присутній елемент національного й загальнолюдського.

Національне в культурі представлено передусім:

• мовою, її культурно-смисловою унікальністю, неповторністю, неможливістю перекладу на інші мови (в абсолюті). Мова народу – це результат його культури (Потебня). Неповторність мови того чи іншого народу – це неповторність думки;

• традиціями, звичаями, легендами, фольклором (народною творчістю).¹¹;

• піснею, казкою, поезією, історією і т. ін.

Загальнолюдське в культурі. Зазначимо, що протиставляти національне і загальнолюдське в культурі є недоречним. Співвідношення тут може розглядатись у сенсі:

1. Одиничного і загального.

2. Змісту і форми.

3. Суперечливого взаємозв’язку і розвитку.

4. Гуманізму й антигуманізму.

Діалектику національного й загальнолюдського в культурі прекрасно розкрив М. Бердяєв, який писав: “Людина входить у людство через національну індивідуальність – як людина індивідуальна, а не абстрактна, як росіянин, француз, німець, англієць… Національна людина – щось більше, а не менше, ніж просто людина, у ній є і родові риси людини взагалі, і риси індивідуально-національні. Можна жадати братерства і єднання росіян, французів, англійців, німців і всіх народів землі, але не можна жадати, щоб з обличчя землі позникали вирази національних лиць, національних духовних типів і культур. Культура ніколи не була абстрактно-людською, вона завжди конкретно-людська, тобто національна, індивідуально-народна, і лише в такій своїй якості вона сягає загальнолюдської”¹². Продовжуючи свою думку, філософ робить висновок: “Цілком безглуздим є протиставлення загальнолюдської зорієнтованості життя – зорієнтованості національній… Вселюдськість не має нічого спільного з інтернаціоналізмом, уселюдськість є вищою повнотою всього національного… Усе життя наше має бути зорієнтоване на конкретних ідеях нації і особи, а не абстрактних ідеях класу й людства… У єдиному людстві можуть єднатися лише індивідуальності, на пусті абстракції… І воістину будь-яка денаціоналізація відділяє нас від уселюдськості¹³.

Загальнолюдське й національне нині багатьма вченими-культурологами розглядається в аспекті “діалогу культур”¹⁴.

Значна частина сучасних учених надає пріоритет загальнолюдським цінностям. Що таке цінність? Поняття “цінність” використовується в філософії для того, щоб показати соціальну, культурну значущість певних явищ дійсності.

Важливо, які ціннісні орієнтації мають особистість і суспільство. В авторитарному суспільстві орієнтація відбувалася не на особистість, а на державний, партійний апарат. У демократичному суспільстві людина набуває статусу найвищої цінності.

Пріоритет загальнолюдських цінностей, на думку деяких учених, виявляється в тому, що вони: є універсальними (добро, благо); віддзеркалюють інтегральне розуміння світу, того, що ми діти однієї планети; розв’язують проблему належного і дійсного.

Культуру можна розглядати і в аспекті її масовості або елітарності. Часто ми чуємо: “масова культура”, “елітарна культура”. Які їх основні характеристики?

Масова культура – це певний тип мислення, суспільної свідомості, який є провідним для певної маси людей. Масова культура стверджує тотожність матеріальних і духовних цінностей.

Умови виникнення масової культури:

1. Розвиток засобів масової комунікації: радіо, кіно, телебачення, дешевих “кишенькових книг” і т.ін.

2. Індустріально-комерційний тип виробництва і розподілу стандартизованих духовних благ.

3. Відносна демократизація культури, зростання рівня освіченості мас.

4. Серійність продукції масової культури, яка має ряд специфічних ознак:

• примітивність характеристики відносин між людьми;

• розважливість, сентиментальність комплексів;

• натуралізм у смакуванні насилля, порнографії, сексу;

• орієнтованість на підсвідоме, інстинкт-бажання оволодіння, культ, успіхи;

• примітивність символіки¹⁵.

Елітарна культура, на відміну від масової, – це культура вибраних (теоретиками її були Платон, Карлейль, Ортега-і-Гассет, Парето, Моска).

Елітарна культура заперечує прогресивний розвиток культури без її вибраних носіїв; критикує ідею національної культури (генії культури належать людству); наголошує, що культурна нерівність як особистостей, так і народів є основою соціального життя, певною закономірністю.

Сучасна культурологія користується таким поняттям, як субкультура.

Субкультура – це поняття певного соціуму, певних соціальних груп: студентської молоді, учительської молоді (за певним фахом). Це культура “нових українців”, підприємців, фірмачів, корумпованих осіб і т. ін.

Проблема субкультури потребує вивчення, передусім, мотивів, інтересів об’єднання певних груп; форм об’єднання; становлення й визнання цінностей, орієнтацій і т. ін.

Важливим аспектом культури є культура спілкування. Вона передбачає визнання:

1. Певної ідентифікації, тобто усвідомлення, що інша людина, як і “Я” – також людина. Лише на цій основі стає можливим пізнати поведінку іншого, зрозуміти його.

2. Рефлексії, тобто усвідомлення, як інші (інший) сприймають мене.

3. Стереотипізації, тобто передбачення поведінки людини на основі наявного образу.

До основних якостей, які необхідні для культури спілкування, можна віднести:

1. Контактність – у її основі лежить володіння способами спілкування (співпереживання, співмислення, співпраця і т. ін.).

2. Відкритість. Не лише суспільство, але й людина може бути відкритою або закритою для інших (інтраверт, екстраверт).

3. Довіра, взаємоповага.

4. Ініціативність, активність спілкування.

До негативних якостей особистості, які перешкоджають спілкуванню, слід віднести:

• інфантилізм (дитячість дорослої людини);

• егоцентризм (я – центр кола, неможливість сприйняття думки іншого);

• егоїзм (ціннісна орієнтація суб’єкта, в основі якої – корисливі особистісні інтереси).

Культура спілкування має певну “техніку”. Техніка спілкування – це система засобів безпосередніх взаємодій:

• життєва сила, оптимізм, міміка;

• вибір жестів, пози;

• тон розмови;

• відстань тощо¹⁶.

У процесі спілкування можливі конфлікти. Засобами їх уникнення є: конформізм (подібний) – чинити згідно з правилами, думками іншого (інших); компроміс; співпраця¹⁷.