2. Правові засади захисту прав людини та основоположних свобод у європейському суді з прав людини

Конституцією України, прийнятою Верховною Радою України від імені Українського народу 28 червня 1996 р., закріплено, що утвердження і забезпечення прав і свобод людини е головним обов'язком держави (ст. 3). Пріоритет прав і свобод людини і громадянина лежить в основі принципу верховенства права (ст. 8 Конституції), що служить підґрунтям для побудови правової держави та розвитку громадянського суспільства. Основу правопорядку в Україні, взаємовідносин "держава - громадянське суспільство", "держава - людина" становить визнання презумпції особистої свободи людини відповідно до принципу, згідно з яким дозволено все, крім того, що прямо не заборонено законом, при одночасному обмеженні свободи держави, її органів і посадових осіб відповідно до принципу, за яким дозволено лише те, що прямо передбачається законом (ст. 19 Конституції).

Порукою виконання державою її головного обов'язку є законодавче закріплення гарантій реалізації прав і свобод людини. У конституційному праві такі гарантії визначають як умови та засоби, принципи та норми, що забезпечують здійснення, охорону та захист прав і свобод людини³. Найважливішими є ті, що забезпечують механізми захисту цих прав. Серед них судовий захист справедливо визнається універсальною конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина. Про це, зокрема, свідчать положення Конституції України. Так, звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (ст. 8 Конституції), водночас обсяг прав і свобод, встановлений Конституцією, не є вичерпним (ст. 22 Конституції). Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. При цьому кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Конституцією України передбачено два механізми судового захисту. Перший представляє собою національно-правову гарантію, що становить систему національних засобів судового захисту. Другий належить до міжнародно-правових гарантій⁵ і базується на визнанні права особи та створенні відповідних умов щодо можливості звернення за захистом до міжнародних судових установ.

³Згідно з частиною 4 ст. 55 Конституції України кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Для забезпечення реалізації цих положень Конституції Українська держава включилась у процес міжнародного співробітництва у сфері забезпечення прав людини. 9 листопада 1995 р. Україну було прийнято до Ради Європи. А відповідно до взятих на себе Україною зобов'язань, що випливають із її членства у Раді Європи, Верховною Радою України 17 липня 1997 р. було ратифіковано Конвенцію про захист прав і основоположних свобод людини 1950 р. (далі - Конвенція) та Протоколи до неї.

Згідно із Законом про ратифікацію Конвенції Україна повністю визнала на своїй території дію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р., а відповідно визнала компетенцію Європейського Суду з прав людини приймати від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб заяви про порушення Україною прав, визначених у Конвенції, та обов'язковість юрисдикції Суду в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

Отож, інтеграція України в Європейську спільноту розширила діапазон правових засобів забезпечення прав і свобод особи, створила можливість для кожного, хто перебуває під юрисдикцією України, у разі вичерпання всіх її національних засобів правового захисту звернутися до Європейського Суду з прав людини в Страсбурзі для захисту своїх прав. Цим було забезпечено реальне впровадження в життя положень ч. 4 ст. 55 Конституції України.

Прагнучи приведення законодавства України у відповідність до універсальних стандартів прав і свобод людини, гарантованих Конвенцією, ефективної їх імплементації, Україною також було ратифіковано інші Протоколи до Конвенції: 22 лютого 2000 р. Протокол № б (скасування смертної кари); 28 листопада 2002 р. Протокол № 13 (скасування смертної кари за будь-яких обставин); 9 лютого 2006 р. Протокол № 12 (про загальну заборону дискримінації) та Протокол № 14 (щодо зміни контрольної системи Конвенції).

Відповідно до ст. 9 Конституції України, згідно з якою норми чинних міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства, норми Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950 р. та Протоколів до неї, що були ратифіковані, є частиною законодавства України.

Конвенція про захист прав і основоположних свобод людини сьогодні на повних підставах оцінюється як одне з найбільших досягнень Ради Європи, що являє собою фундаментальну основу всього комплексу міжнародно-правового регулювання у галузі прав і свобод людини, її законних інтересів та потреб⁷. Конвенція базується на принципі об'єктивних стандартів і прав осіб бути захищеними від зловживань з боку державної влади. Конституцією України згідно з ч. 2 ст. 55 кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Отже, Конвенція забезпечує систему наднаціонального контролю за дотриманням прав людини на внутрішньо державному рівні. Тому важливо, щоб адвокат, який надає правову допомогу особі у захисті Ії прав, враховував можливість звернення особи до Європейського Суду, у разі якщо рішення відповідного державного органу не забезпечить відновлення порушених прав цієї особи.