10.4 Органічні теплоізоляційні матеріали та вироби

Більшість органічних матеріалів виготовляють у вигляді плит, частіше крупнорозмірних. Їх виготовляють з полімерів – пінопластів (див. п.8.2.4) або з рослинних матеріалів, сировиною для виробництва яких є деревина у вигляді відходів обпилювання (стружка, обапіл, рійка) й інша сировина волокнистої будови (комиш, солома, торф). Стружка і волокна деревини утворюють своєрідний арматурний каркас у теплоізоляційних виробах.

Деревоволокнисті плити (ДВП) складаються з рослинної сировини (відходи деревини, паперова макулатура, солом‘яні, кукурудзяні і бавовняні стеблини і ін.) і спеціальних додатків: водних емульсій синтетичних смол, емульсій з парафіну, каніфолі, бітуму, антисептиків, антипіренів, а також азбесту, глинозему, гіпсу і ін.

Сировину подрібнюють у різних агрегатах за наявності великої кількості води, що полегшує поділ деревини на окремі волокна, і змішують зі спеціальними додатками. Потім цю рідкотекучу волокнисту масу подають на виливочну машину, що складається з безкінечної металевої сітки і вакуумної установки. Тут маса збезводнюється і розрізається на окремі плити потрібного розміру, які потім підпресовують і сушать.

Використовують такі плити для теплоізоляції стін, підлог, перегородок і міжповерхових перекриттів, утеплення покрівель.

Деревостружкові плити (ДСП) одержують гарячим пресуванням маси, що містить 90 % органічної волокнистої сировини і 8–12 % синтетичних смол (фенолформальдегідної, мочевиноформальдегідної і ін.) Вони більш теплопровідні. Застосовуються як і деревоволокнисті плити. Плити ДВП і ДСП горючі і пожежонебезпечні. Вони здатні спалахувати від незначного за потужністю теплового джерела і горять не тільки на відкритому повітрі, але й під шаром штукатурки або іншого лицювального матеріалу. Це відбувається внаслідок високої пористості, яка сприяє утворенню залишку повітря, внаслідок чого відбувається інтенсивне горіння. Навіть застосування до цих плит поверхневих заходів не дає вогнезахисного ефекту.

Торфоплити одержують формуванням розщеплених торф'яних волокон і термічною обробкою їх при температурі 120–150 ^оС. При високій температурі колоїдні речовини, що містяться у торфі, переходять у нерозчинену форму, що підвищує водостійкість цих плит. Торфоплити горючі, горять відкритим полум‘ям і тліють, що робить важким локалізацію вогню. За певних умов вони здатні до самозапалювання. Для захисту плит від зволоження і запалювання їх необхідно штукатурити.

Будівельна повсть виготовляється з відходів шерсті, хутрового виробництва. Матеріал горючий; частіше не горить відкритим полум‘ям, а тліє, утворюючи задушливий сморід. Зниження горючості повсті досягається просоченням його глинистим розчином. У цьому випадку він уже стає важкогорючим матеріалом, але має місце збільшення його теплопровідності.

Будівельну повсть використовують для утеплення стін і підлог під штукатуркою. Просочену глинистим розчином повсть застосовують для вогнезахисту дерев‘яних дверей, що оброблені по повсті сталевими листами. Такі двері використовують як протипожежні для захисту прорізів у протипожежних стінах і перепонах.

Застосування у будівництві мають також такі теплоізоляційні матеріли, як клоччя, комишит і соломіт, фіброліт та газонаповнені пластики.

ГЛАВА 11. СПОСОБИ ПІДВИЩЕННЯ ВОГНЕСТІЙКОСТІ

ТА ЗНИЖЕННЯ ПОЖЕЖНОЇ НЕБЕЗПЕКИ

БУДІВЕЛЬНИХ МАТЕРІАЛІВ

11.1 Загальні закономірності вогнезахисту

Вище (у главі 1) було доведено, що для виникнення і подовження горіння необхідні три основні умови: наявність горючої речовини, окислювача та джерела запалювання. Причому пальна речовина та окислювач повинні бути нагріті до певної температури і знаходитися у відповідному кількісному співвідношенні. Продовження та розвиток самостійного горіння можливі тільки тоді, коли кількість тепла, що віддається горючою поверхнею за одиницю часу, не перевищує кількості тепла, що генерується цією поверхнею.

Також відомо, що на процес горіння впливають такі фактори:

- хімічний склад матеріалів і/або властивості їх окремих компонентів (реагування з окислювачем);

- щільність та агрегатний стан пальної речовини;

- кількість окислювача (кисню): при його бракуванні реакція йде не інтенсивно, згоряння неповне, утворюється багато диму;

- вид джерела запалювання: полум`я, іскри, тління...

Щоб горіння не починалося, достатньо виключити хоча б одну з умов його виникнення. Тому можна класифікувати і три основних способи вогнезахисту:

1) зміна (модифікація) речовини з метою підвищення температури її спалахування, горіння, уповільнення транспорту горючих компонентів до поверхні;

2) перешкоджання потраплянню окислювача до горючої речовини;

3) запобігання нагріванню поверхні.

Реалізувати ці способи для матеріалів будівельних конструкцій можна трьома шляхами:

1) модифікацією складу, мікро- та макроструктури матеріалу для переведення його у групу з меншою горючістю;

2) створенням захисного покриття на поверхні, яке зменшує прогрівання матеріалу і/або затримує вихід горючих газів назовні та підхід кисню до місця реакції окислювання;

3) встановленням захисних екранів із негорючих речовин, які захищають матеріал конструкції від впливу джерела запалення.

Застосування того чи іншого способу вогнезахисту залежить від виду матеріалу та технічних вимог.