2. Закріплення основних принципів природного права в міжнародних нормативно-правових актах.

Окремі аспекти принципу справедливості знайшли своє закріплення у міжнародно-правових актах. Формальна справедливість означає, що повинні існувати норми, що вказують, як слід поводитися з людьми у конкретних випадках, які повинні бути загальними за своїм характером та застосовуватися неупереджено. У ст. 18 Конвенція про статус біженців (далі - КСБ) зазначено: «Договірні Держави надаватимуть біженцям, які законно проживають на їх території, найсприятливіше правове становище, і в будь-якому разі не менш сприятливе, ніж те, яким зазвичай користуються іноземці за таких самих обставин».

Змістовна справедливість втілюється у принципі пропорційності, або розмірності. У п.2 ст.15 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (далі - МПГПП) відображено даний аспект принципу справедливості: «ніщо у цій статті не перешкоджає відданню під суд особи за будь-яке діяння чи опущення, що на момент вчинення були кримінальним злочином згідно із загальними принципами права, визнаними міжнародним товариством».

Процедурна справедливість, тобто додержання процедурних правил, що спрямовані на забезпечення справедливості результату певної дії, закріплена у Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження (далі – КПЖНП): «кожна держава-сторона розглядає правила, інструкції, методи і практику щодо допиту, а також умови утримання під вартою й поводження з людьми, які піддані будь-якій формі арешту, затримання чи ув’язнення на будь-якій території, що перебуває під її юрисдикцією, з тим щоб не допустити жодних випадків катувань»(ст. 11), «кожна держава-сторона забезпечує проведення швидкого й неупередженого розслідування її компетентними органами, коли є достатні підстави, вважати, що катування було застосоване на будь-якій території, що перебуває під її юрисдикцією»(ст. 12), у Міжнародній конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень (далі - МКЗОНЗ) вказується: «кожна держава-учасниця, що застосовує строк давності стосовно актів насильницького зникнення, вживає необхідних заходів для того, щоб строк давності в кримінальному судочинстві: а)був тривалим та домірним надзвичайній серйозності цього злочину; b)починав обчислюватися з того моменту, коли злочин насильницького зникнення стає закінченим, з урахуванням його тривалого характеру»(ст. 8). У Міжнародній конвенції про захист прав всіх трудящих-мігрантів та членів їх сімей (далі - МКЗПТМ): «будь-яка перевірка уповноваженими особами правоохоронних органів особи трудящого-мігранта і членів їх сімей здійснюється у відповідності до встановлених законом процедур» (п.3 ст. 16).

Один зі основних принципів природного права - принцип свободи знайшов своє відображення у ст. 9 МПГПП: «кожна людина має право на свободу та особисту недоторканість». Окремі аспекти принципу свободи закріпленні також і в інших статях цього ж акту, зокрема: «нікого не можуть держати в рабстві»(ст. 8), «право на вільне пересування»(ст. 12), «ніхто не повинен зазнавати свавільного чи незаконного втручання в його особисте і сімейне життя, свавільних незаконних посягань на недоторканість його житла або таємницю листування» (ст. 17), «кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії» (ст. 18), «кожна людина має право безперешкодно дотримуватися своїх поглядів» (ст. 19), «право на мирні збори» (ст. 21), «право на свободу асоціацій з іншими» (ст. 22), «у тих країнах, де існують етнічні, релігійні та мовні меншості, особам, які належать до таких меншостей, не може бути відмовлено в праві разом з іншими членами тієї ж групи користуватися своєю культурою, сповідувати свою релігію, виконувати її обряди, а також користуватися своєю мовою» (ст. 27) та ін.¹.

Принцип рівності закріплено в ст.2 МПГПП: «кожна держава, яка бере участь у цьому Пакті, зобов’язується поважати і забезпечувати всім, що перебувають у межах її території та під її юрисдикцією особам права, визнані в цьому Пакті, без будь-якої різниці щодо раси, кольору шкіри, статі, мови релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, народження чи іншої обставини»².

У міжнародно-правових актах закріплено також можливість обмеження принципу рівності, так у п. 2 ст. 8 МПЕСКП вказано: «ця стаття не перешкоджає встановленню законних обмежень користування цими правами для осіб, що входять до складу збройних сил, поліції або адміністрації держави». У самій статті містяться застереження, що такі обмеження повинні бути «законними», тобто закріплено також принцип правової визначеності: перелік таких обмежень повинен бути вичерпним і міститися в нормативно-правовому акті, який є доступним для загального ознайомлення і має юридичну силу. Також обмеження цього принципу закріплено у ст. 9 КСБ: «ніщо в цій Конвенції не позбавляє Договірну державу права під час війни або за інших надзвичайних і виняткових обставин вживати тимчасових заходів, які вона вважає необхідними в інтересах державної безпеки, щодо тієї чи іншої окремої особи». Не вважається дискримінаційним і те, що «в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питанням соціального забезпечення, судами, адміністративними та законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини», про що вказано у ст. 3 КПД.

Зокрема Конституційний Суд України звертав увагу на те, що мета встановлення певних відмінностей(вимог) у правовому регулюванні повинна бути істотною(правомірною та суспільно необхідною), а самі відмінності(вимоги), що мають таку мету, повинні відповідати конституційним положенням, бути об’єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими(пропорційними). В іншому випадку встановлення обмежень означало б, на думку Суду, дискримінацію³.

Також у нормах цих актів закріплено можливість позитивної дискримінації, так у п.4 ст.1 Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (далі – МКЛРД) зазначено: «вжиття спеціальних заходів з виключною метою забезпечення належного прогресу деяких расових або етнічних груп чи окремих осіб, що потребують захисту, який може виявитися необхідним для того, щоб забезпечити таким групам чи особам рівне використання і здійснення прав людини та основних свобод, не розглядається як расова дискримінація за умови, що такі заходи не ведуть до збереження особливих прав для різних расових груп і що їх не буде залишено в силі після досягнення тих цілей, заради яких вони були запровадженні». Подібне положення міститься у ст. 4 КУДЖ: «вжиття державами сторонами тимчасових спеціальних заходів на прискорення встановлення фактичної рівності між чоловіками і жінками, не вважається, як це визначено цією Конвенцією, дискримінаційним, проте воно ні в якому разі не повинно тягнути за собою збереження нерівноправних або диференційованих стандартів, ці заходи повинні бути скасовані, коли будуть досягнуті цілі рівних можливостей і рівноправних відносин».

Витоком для визнання принципу гуманізму можна вважати Загальну декларацію прав людини, МПЕСКП та МПГПП (так званий Білль про права). Зокрема в Преамбулі МПЕСКП та МПГПП вказано, що «Держави, які беруть участь у цьому Пакті, беручи до уваги, що відповідно до принципів, проголошених Статутом Організації Об’єднаних Націй, визнання гідності, властивої всім членам людської сім’ї, та рівних і невід’ємних прав їх є основою свободи справедливості і загального миру; визнаючи, що ці права випливають з властивої людській особі гідності; визнаючи, що згідно зі Загальною декларацією прав людини ідеал вільної людської особи, вільної від страху та нужди, можна здійснити, тільки якщо будуть створенні такі умови, за яких кожен зможе користуватися своїми економічними, соціальними, культурними та політичними правами; беручи до уваги, що за Статутом Організації Об’єднаних Націй держави зобов’язані заохочувати загальне поважання і додержання прав і свобод людини; беручи до уваги, що кожна окрема людина, маючи обов’язки щодо інших людей і того колективу до якого вона належить, повинна добиватися заохочення і додержання прав визнаних в цьому Пакті». З вищеназваного можна зробити однозначний висновок про те, що Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю.

Принцип гуманізму закріплено також в ст.9 та ст.11 МПЕСКП: «держави, які беруть участь в цьому Пакті, визнають право кожної людини на соціальне забезпечення , включаючи соціальне страхування» і «держави, які беруть участь в цьому Пакті, визнають право кожного на достатній життєвий рівень для нього і членів його сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг і житло, і на неухильне поліпшення умов життя», ст. 10 МПГПП: «всі особи, позбавлені волі, мають право на гуманне поводження і поважання гідності, властивої людській особі»; ст. 2 КПЖНП: «кожна держава-сторона вживає ефективних законодавчих, адміністративних, судових та інших заходів для запобігання актам катувань на будь-якій території під її юрисдикцією. Жодні виключні обставини, якими б вони не були, стан війн чи загроза війни, внутрішня політична нестабільність чи будь-який інший надзвичайний стан не можуть бути виправданням катувань», ст.10 МКЗПТМ: «трудящий-мігрант і члени його сім’ї не повинні піддаватися катуванню чи іншому жорсткому, нелюдському чи такому, що принижує його достоїнство поводженню чи покаранню».

Принцип верховенства права слід аналізувати в двох аспектах формальному і матеріальному. Формальний означає, що у суспільстві мають існувати такі норми, яких дотримуються всі суб’єкти, у тому числі держава. У цьому випадку право обмежує державу самим фактом існування правил і процедур. У свою чергу індивід знає, як себе поводити і якої поведінки він може очікувати від інших. У такому випадку можна говорити про право як про альтернативу заснованому на пристрастях індивідуальному свавіллю та насильству. Основні цінності, які асоціюються з цим аспектом права, - порядок, передбачуваність, упевненість, законність, правова безпека. Матеріальний аспект принципу верховенства права полягає в тому, що мають існувати доволі чіткі змістовні стандарти, які визначають суть позитивного права. Таким чином, верховенство права – це панування права певного змісту. У цьому випадку право стримує державу не фактом існування правил і процедур; воно обмежує державу за містом її юридичних актів. Для демонстрації цієї ідеї влучною є фраза «верховенство права над законом»[29,С.49]. Основні цінності, які асоціюються з цим аспектом верховенства права – гідність людини, поміркованість державної влади[30,С.163, 167-168].

Закріплення принципу верховенства права міститься в ст. 4 МПЕСКП: «держави, які беруть участь в цьому Пакті, визнають, що відносно користування тими правами, що їх та чи інша держава забезпечує відповідно до цього Пакту, дана держава може встановлювати обмеження цих прав, які визначаються законом, і лише остільки, оскільки це є сумісним з природою зазначених прав, і виключно з метою сприяти загальному добробуту в демократичному суспільстві», у зазначеній статті вказується, що обмеження можуть мати місце лише настільки, наскільки це відповідає природі прав, а говорити про наявність природи у того чи іншого права ми можемо лише в контексті природного праворозуміння, тобто тоді, коли під правом ми розуміємо не загальнообов’язкові правила встановлені чи санкціоновані державою та забезпечені силою державного примусу, а певні можливості учасників суспільного життя, які необхідні для задоволення їхніх біологічних і соціальних обґрунтованих – за визначених історичних умов – потреб існування і розвитку, що об’єктивно зумовлюється досягнутим рівним розви­тком суспільства і забезпечується обов’язками інших суб’єктів[34,C.19].

Втілення принципу правової визначеності в нормах міжнародно-правових актів має важливе значення, так як саме завдяки ньому особа усвідомлює, які саме дії або бездіяльність карає або дозволяє норма, тобто можливість суб’єктивної оцінки закону. Держава окрім закріплення та дотримання цього принципу в своїй діяльності повинна гарантувати реалізацію правових приписів за допомогою необхідних процесуальних механізмів, унеможливити свавілля з боку державних органів при застосуванні законів.

Принцип правової визначеності закріплено в ст.4 МПЕСКП: «обмеження цих прав повинні встановлюватися законом…», ст.15 МПГПП: «ніхто не може бути визнаний винним у вчинення будь-якого кримінального злочину внаслідок якоїсь дії або бездіяльності, що, згідно з діючим на момент вчинення внутрідержавним законодавством або міжнародним правом, не були кримінальним злочином», ст.29 КСБ: «договірні держави не обкладатимуть біженців жодним митом, зборами або податками, окрім або понад тих, які стягують чи можуть стягувати зі своїх громадян у подібних ситуаціях», ст.19 МКЗПТМ: «трудящий-мігрант чи члени його сім’ї не можуть бути визнання винними у здійсненні якого-небудь злочину внаслідок дії або бездіяльності, яке згідно з діючим на момент його здійснення внутрідержавного чи міжнародного права, не було кримінально караним; не може призначатися більш тяжке покарання, а ніж те, яке могло бути призначене у момент його вчинення».

Принцип пропорційності закріплений у ст.4 МПГПП: «під час надзвичайного становища в державі, при якому життя нації перебуває під загрозою і про наявність якого офіційно оголошується, держави-учасниці цього Пакту можуть вживати заходів на відступ від своїх зобов’язань за цим Пактом тільки в такій мірі, в якій це диктується гостротою становища, при умові, що такі заходи не є несумісними з їх іншими зобов’язаннями за міжнародним правом і не тягнуть за собою дискримінації виключно на основі раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії чи соціального стану та чітко передбачені в законі. Будь-яка держава, що бере участь у цьому Пакті і використовує право відступу, повинна негайно інформувати інші держави, що беруть участь в цьому Пакті. Має бути також зроблено повідомлення про дату, коли вона припиняє такий відступ»,

Принцип добросовісності, як необхідність дотримання та виконання договору, закріплений практично у всіх міжнародних юридичних актах, а, якщо ж він все-таки не закріплений як припис у акті, то у будь-якому випадку він підлягає дотриманню усіма сторонами, що ратифікували договір.

У ст. 16 МПСЕКП закріплено постійну звітність держави за виконання і дотримання норми акту, як забезпечення дотримання принципу добросовісності: «держави, які беруть участь у цьому Пакті, зобов’язуються подавати відповідно до цієї частини даного Пакту доповіді про вжиті ними заходи і про прогрес на шляху до додержання прав, визнаних в цьому Пакті». Подібні положення містяться і у інших актах⁴. Також у ст. 50 МПГПП зазначається: «постанови цього акту поширюються на всі частини федеративних держав без будь-яких винятків чи обмежень» та ін.⁵.

Прояв добросовісності, як неприпустимості зловживання правом, міститься у п.3 ст. 29 Загальної Декларації прав людини: «при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві».