ОЛЕСІ КОВАЛИШИН

ДОПОВІДЬ

НА ТЕМУ:

«ПРИНЦИПИ ПРАВА: ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА»

Робота присвячена аналізу основних принципів природного права та їх відображенню у певних нормативно-правових актах. На основі вивченої спеціальної літератури подається визначення таких принципів природного права. А саме: основні принципи природного права – це систе­ма найбільш загальних і стабільних ідей, які є концентрованим виразом найважливіших сутнісних рис та цінностей, що притаманні цьому праву, визначають його характер і напрямки розвитку, можуть міститися у правових приписах або існувати поза ними. Перелічено й охарактеризовано основні принципи природного права та виявлено їх закріплення у міжнародно-юридичних актах і конституціях держав-членів СНД.

Ключові слова: принципи природного права, справедливість, свобода, рівність, гуманність, верховенство права, правова визначеність, пропорційність, добросовісність, міжнародно-правові акти, конституції держав-членів СНД.4

1.Основні принципи природного права: поняття та види.

Поняття «принцип» (від лат. principium – первісне, визначальне, те від чого походить усе інше) – засада, основа, керівна ідея, вихідне положення будь-якого явища[27,С.75]. Тобто за допомогою такої дефініції можна з’ясувати дві головні характеристики принципу: по-перше, він являє собою ідею, положе­ння, вимогу, по-друге він є основним, засадничим, вихідним, за­гальним, провід­ним.

Зрозумілим є те, що в основі кожного принципу права лежить певна ідея. Відомо, що вона проходить крізь історію у своїх специфічних формах, обумовленим рівнем історичного розвитку та соціально-культурними умовами. Спочатку принцип виникає в уявленнях однієї людини, потім втілюється у соціальних практиках, поступово набуваючи визнання і вимагаючи реформ існуючого порядку, обумовлює настання змін і врешті-решт стає складовою суспільної культури, втілюється в системі вимог та змінює обличчя цивілізації[38,С.394-407]. Враховуючи такий процес формування принципів, вони не є вічними вимогами, а їхній зміст залежить від рівня розвитку суспільства.

Що ж стосується витоку розуміння певних положень як принципів природного права, то він починається не від конкретного рішення якогось з органів влади, а від почуття правомірності, яке поступово розвинулося у представників юридичної професії та у звичайних суб’єктів.

Підтримуючи думку Погребняка С.П., вважаю, що у системі загальних принципів природного права можна виділити групу основних принципів, тобто принципів, що лежать в основі права, утворюють його фундамент, на яких ґрунтується право як соціальний регулятор. Для таких принципів характерними є такі ознаки:

1)основні принципи природного права є концентрованим виразом найважливіших сутнісних рис та цінностей, що властиві певній системі права;

2)принципи природного права мають вимір ваги якого позбавлені правила. Якщо має місце конфлікт правил, то одне із них не може бути дійсним. Коли ж у конкретній справі перетинаються принципи, той, хто має розв’язати конфлікт, повинен взяти до уваги відносну вагу кожного з них[22,С.53]. При вирішення однієї і тієї ж справи можуть застосовуватися декілька принципів, які суперечать один одному. Ті принципи, які не застосовують у певній справі, не відкидаються і не змінюються. Кожний принцип із суперечливих наступного разу може знову вступити у «конкуренцію», ніяк не змінившись, при вирішення аналогічних справ;

3)найбільш загальний характер принципів природного права означає найвищий ступінь абстрагування;

4)основні принципи природного права визначають змістовний характер системи права і напрямки її подальшого розвитку, виконуючи таким чином системо утворюючу і системо спрямовуючу функцію;

5)у порівнянні з правовими нормами принципи природного права відрізняються більшою стійкістю, залишаються незмінними протягом тривалого часу;

6)основні принципи природного права можуть використовуватися як зміст права і як його форма(джерело). З цієї позиції, правові норми можуть бути виведені не лише з нормативно правових актів, а й із загальних принци­пів природного права, що дає можливість судам застосовувати право навіть в умовах відсутності відповідних правових приписів, знімає із судів звинува­чення у перевищенні повноважень і викривленні законодавства[30,С.26-36].

Основні принципи є «ius non scriptum» (неписаним правом), а не «ius scriptum» (писаним правом); навіть після їх закріплення в юридичних актах вони лише – «ius scriptum sensu grammatico» (записане право), а не «ius scrip­tum sensu iurdictio» (писане право)[24, С.344].

Отже, під основними принципами природного права слід розуміти систе­му найбільш загальних і стабільних ідей, які є концентрованим виразом найважливіших сутнісних рис та цінностей, що притаманні цьому праву, визначають його характер і напрямки розвитку, можуть міститися у правових приписах або існувати без письмового закріплення.

На мою думку, комплекс основних принципів права складається зі справедливості, рівності, свободи і гуманізму. Якщо припустити, що право буде засноване на цих засадах, то таке право можна буде вважати соціальним регулятором, що матиме пріоритет над будь-якими рішеннями і діями окре­мих суб’єктів. Це в свою чергу означає визнання принципу верховенства права, який мо­жна розглядати як похідну від всіх засад права. Проте, для того, щоб гаранту­вати ефективну дію принципу верховенства права, повинні ефективно функціонувати принципи правової визначеності, пропорційності і добросовісності.

Принцип справедливості є одним зі основних принципів природного права. «Справедливість є щонайпершою чеснотою суспільних інституцій, достоту як істина для філософських систем», - говорив Дж. Роулз[35,С.26].

Справедливість доцільно розглядати в окремих її аспектах(проявах). Зокрема виділяють справедливість об’єктивну(інституційну) і суб’єктивну(особисту). Об’єктивна справедливість є реалізацією ідей справедливості в певних соціальних інститутах. Суб’єктивна справедливість означає те, що людина постійно виконує вимоги інституційної справедливості. На думку О.Гьофе, вимоги особистої справедливості влучно охоплюються відомою формулою Ульпіана щодо трьох основних приписів права: honeste vivere, alterum non laedere, suum cuique tribuere (чесно жити не завдавати шкоди іншому, віддавати кожному належне)[39,С.41,71].

Після появи «Теорії справедливості» Дж. Роулза (1971) у філософських дослідження на цю тему зазвичай проводиться розмежування між формаль­ною, змістовною і процедурною справедливістю. Формальна справедливість означає, що повинні існувати норми, що вказують, як слід поводитись із людь­ми в конкретних випадках, ці норми повинні бути загальними за своїх характером, тобто передбачати, що будь-яка особа, що підпадає під їх дію, повинна дотримуватися їх, такі приписи повинні застосовуватися неупере­джено – без потурань, дискримінацій і винятків[25,С.138]. Змістовну справедливість слід розуміти як додержання принципу пропорційності і розмірності, за допомогою яких можна з’ясувати, що конкретно належить кожному як учаснику суспільних відносин. Процедурну справедливість у свою чергу поділяють на суто процедурну справедливість, яка визнається там, де немає незалежного критерію для правильного результату, а є натомість коректна або справедлива процедура, наслідок якої є коректним або справедливим незалежно від його суті; абсолютну процедурну справедливість, яка має незалежний критерій справедливого результату і процедуру, яка з великим ступенем гарантій приводить до цього результату; неабсолютну процедурну справедливість у якій хоча і є незалежний критерій для правильного висновку, проте немає такої підходящої процедури, яка напевно би привела до нього[35,С.133,134].

Принцип рівності традиційно розглядають як одну із фундаментальних конституційних вимог[40,С.124], як важливу умову існування правової держави[21,С.241]. Принцип правової рівності може бути описаний за допомогою формули «диференційована рівність з можливістю позитивних дій»[30,С.101]. Вона виводиться з того, що усі, хто знаходяться в однаковому становищі, мають рівні права, свободи та обов’язки є рівними перед законом і судом, але права і обов’язки є різними, коли право враховує розумні і об’єктивні відмінності між особами або створює тимчасові сприятливі умови для певної категорії осіб з метою компенсації існуючої фактичної нерівності (позитивна дискримінація або політика позитивних дій).

Питання про співвідношення та взаємозв’язок «права і свободи» перебуває в центі уваги філософів, соціологів, політологів і правознавців не одне століття. Вважається, що в більш-менш завершеному вигляді концепція свободи, яка історично пов’язана з обмеженням сваволі влади, насамперед державної[26,С.11-24], з’являється в епоху Відродження і Реформації, хоча її зародження відбувається значно раніше в часи Великої Хартії Вольностей, а то ще й раніше. Класичне для сучасної науки розмежування розуміння свободи похидить від Б. Констана, який розрізняв «свободу древніх» (тобто можливість брати активну і постійну участь у колективно здійсненні влади) і «свободу сучасних людей»(тобто право користуватися індивідуальною незалежністю – свободою думки і сумління, правом на недоторканість, свободою занять та ін.)[23,С.412,415].

Гуманізм, як визнання гідності та незалежності особистості головною соціальною цінністю, беззаперечно можна вважати одним із принципів природного права. Стержневими етичними ідеями сучасного гуманізму є: 1)максимізація свободи вибору людини, яка має поширюватися настільки далеко, наскільки це не завдає шкоди іншим; 2)усвідомлення вільною людиною власної відповідальності й обов’язків щодо інших осіб і зовнішнього середовища; додержання принципу згідно з яким, кожна людина заслуговує на людське ставлення до себе; 3)визнання інших загальнолюдських моральних стандартів, а саме: правдивості, дотримання обіцянок, чесності і відвертості, доброзичливості, надійності; 4)шанування таких чеснот, як: здатність до творчості, самостійного мислення, поведінки; 5)гармонійне поєднання етики й розуму; віра в те, що збільшення знання дозволяє людям бути мудрішими і людянішими, а моральні норми сприяють прогресові розуму; розуміння того, що будь-які людські цінності та моральні принципи найбільш адекватно можуть бути обґрунтовані завдяки рефлексії; пошуку злагоди при наявності суперечностей шляхом розумного діалогу[19].

Принцип верховенства права є одним із провідних елементів загальних засад конституційного ладу будь-якої сучасної демократичної, правової держави. Він являє собою похідну від всіх загальних засад права; як ціннісний сплав ідей справедливості, рівності, свободи, гуманізму верховенство права формує відповідний образ правової системи і визначає ті умови, що дозволяють перетворити цей образ на реальність. Відданість принципу верховенства права – загальноприйнята в усьому світі міра легітимності уряду[37,С.10].

Утілення в життя принципу верховенства права неможливе без удосконалення системи законодавства. У зв’язку з цим постає завдання, щодо визначення переліку вимог, яким мають відповідати норми права в умовах режиму верховенства права. На мою думку, частина цих вимог ґрунтується на принципі правової визначеності, бо «індивід залишений віч-на-віч з суспільством, державою, - підкреслював Й. Покровський, - має право вимагати, щоб йому було останньою точно вказано, чого він нього хочуть і які межі йому ставлять. Логічно, це право на визначеність правових норм є одним з найбільш невід’ємних прав людської особистості,яке тільки собі можна уявити; без нього, по суті, взагалі не про яке «право» не може йтися»[31,С.89].

В умовах правової держави заборона надмірного державного втручання у свободу особи розглядається як аксіоматична вимога: держава має право обмежувати права людини тільки тоді, коли це дійсно необхідно, і тільки в такому обсязі, в якому її заходи будуть співмірними з поставленою метою. Іншими словами, у цій сфері проголошується і діє принцип пропорційності (розмірності або адекватності). Розумне співвідношення між цілями державного впливу і засобами їх досягнення повинне забезпечуватися при прийнятті та реалізації нормативно-правових актів[30,С.192-193].

Принцип добросовісності має багатовікову історії: він ґрунтується ще на відомій у римському праві доктрині добросовісності (bona fides), що протиставлена злому умислу (dolus malus).У Середньовіччі юристи розуміли добросовісність як необхідність тримати слово, уникати обману і хитрості, поважати зобов’язання; вона належала до вимог природного права, її підґрунтям було моральне правило про неприпустимість збагачення за чужий рахунок[32,С.16-17]. Категорія «добросовісність» має моральну природу і тому традиційно у праві її пояснюють виходячи саме з моральних стандартів, таких як: чесність, відсутність суперечності між тим, що людина думає і що людина говорить, прагненням виконати кожну справу найкращим чином[28,С. 152-155]. Вона також передбачає вірність зобов’язанням, повагу прав інших суб’єктів, обов’язок порівняння власних та чужих інтересів, унеможливлення заподіяння шкоди третім особам[32,С.8].

Добросовісність у суб’єктивному значення розуміється як усвідомлення суб’єктом власної сумлінності і чесності при здійсненні ним прав і виконанні обов’язків. Добросовісність в об’єктивному значення є загально правовим принципом, який передбачає необхідність сумлінної та чесної поведінки суб’єктів при виконання ними своїх юридичних обов’язків і здійснення гарантованих суб’єктивних прав[30,С.207].

Принцип «рacta sunt servanda» закріплений у ст.26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів і дослівно означає: «договорів повинні дотримуватися». У ст. 26 вказано: «кожний діючий договір є обов’язковим для сторін, що його підписали, сторони повинні його добросовісно виконувати».

Принцип полягає у чесному намірі утримуватися від надання будь-яких недобросовісних переваг іншому, разом з ненаданням усієї інформації, повідомлення або достовірних фактів, що представляють справу в неправильному світлі. Без принципу добросовісності ні договір, ні звичай, ні загальні принципи права, ні публічна політика не зможуть відрізнити право від безправності чи справедливість від несправедливості. З погляду міжнародного звичаєвого права доказами принципу добросовісності є такі групи його норм:

1)сторони консенсуальних зобов'язань повинні тлумачити і виконувати такі зобов'язання добросовісно; зобов'язання виникають з проголошених належним чином односторонніх актів; якщо консенсуальне зобов'язання, котре є предметом ратифікації, у даний час ратифікується, то принцип добросовісності регулює права та обов'язки сторін, що домовляються, протягом інтервалу часу між підписом та ратифікацією, а іноді навіть на більш тривалий період; за відсутності норм більш спец, характеру і виходячи з того, що міжнародні організації набувають своїх повноважень у результаті консенсуальної згоди держав, їх акти, які суперечать принципу добросовісності, є недійсними;

2)у межах, що встановлюються дійсним змістом кожної конкретної норми, такі норми міжнародного звичаєвого права, що становлять частину юс еквум (лат. jus aequum — рівне, справедливе право), повинні тлумачитися як відносні права, тобто як пов'язані між собою;

3)інші норми міжнародного звичаєвого права повинні тлумачитися як абсолютні права або юс стріктум (лат. jus strictum — суворе право), або відповідно до етичного мінімуму стандартів спеціально встановленого в таких нормах. їх довільне або неприйнятне (незвичайне) здійснення не є незаконним, але прирівнюється до недружнього акту;

4)на міжнародному судовому рівні абсолютні права мають тенденцію перетворюватися на відносні права внаслідок того, що в цьому процесі визначальна роль належить принципу добросовісності[33].

Також, цей принцип може трактуватися як неприпустимість зловживання правом при реалізації суб’єктами своїх прав.

Отже, принцип добросовісності як своєрідний етичний корелят права слушно розглядається як певне стримування егоїзму в юридичних відносинах[20,С.8]