Військова організація

Основою збройних сил Польського королівства і Великого князівства Литовського було посполите рушіння, тобто шляхетське ополчення – загальнодержавне або окремих воєводств і земель. Організаційними одиницями шляхетського війська були родові або земські хоругові; у хоругву входило 200-600 чол. У рушінні були зобов`язані відбувати військову службу усі боєздатні чоловіки, а за Литовським статутом 1588 р. – усі повнолітні особи незалежно від їх станової приналежності. Ухилення від участі у посполитому рушінні каралось конфіскацією майна. Із зростанням фільваркової системи посполите рушіння витісняється найманим військом, яке стає основною частиною збройних сил. Вперше наймане військо було використане у Польщі у 15 ст.; формувалось воно, головно, на час війни. На Сеймі 1562-1563 рр. була прийнята постанова про утворення “кварцяного війська” для оборони південно-східних кордонів, яке утримувалось на відрахування ¼ (“кварти”) доходів держателів королівських маєтків. У 1678 р. з метою збільшення війська Сейм прийняв закон про вибранців, за яким королівські селяни від 20 ланів землі виставляли 1 жовніра (рекрута), який звільнявся від усіх податків та переходив на військову службу з придбаною на власний кошт зброєю і амуніцією (рушницею, шаблею, порохом, свинцем).

Основу коронного (королівського) війська становила шляхетська кіннота (гусари, легка кавалерія), іноземна піхота (спершу угорська, а потім німецька), кіннота (драгуни) і артилерія. Очолював коронне військо великий коронний гетьман. Прикордонними військами командували польні гетьмани. За Генріковими статутами на час війни гетьман мав право засуджувати солдат до страти, а за заслуги представляти їх до шляхетського звання. Власне військо (піхоту, кіноту, артилерію) мали окремі магнати, які часто володіли оборонними фортецями (у Барі, Кам`янці-Подільському, Холмі, Галичі, Львові, Перемишлі). З 14 ст. була введена вогнепальна зброя.

Складовою частиною коронного війська Речі Посполитої було реєстрове козацтво, гетьманом якого було призначено черкаського і канівського старосту Ю.Вишневецького, при якому перебували його помічник і писар реєстру. При створенні за королівським універсалом 1572 р. реєстр з низових козаків становив 300 чол., у 1578 р. – збільшився до 600 чол. за рахунок “кращих козаків”, які проживали у королівських маєтках; наприкінці 15 ст. – до 1000 чол., у 1625 р. – до 6 тис.чол., притому в Україні було засновано 6 реєстрових козацьких полків: Київський, Переяславський, Білоцерківський, Корсунський, Канівський, Черкаський, які поділялись на сотні. У 1630 р. козацький реєстр зріс до 8 тис.чол., та у 1635 р. Сейм постановив, що чисельність реєстру не повинна перевищувати 7 тис.чол. Після придушення селянсько-козацького повстання 1637-1638 рр. польський уряд намагався скоротити реєстр і скасувати здобуті реєстровими козаками права і привілеї, про що видав “Ординацію війська Запорізького реєстрового“ 1638 р., за якою верховне керівництво належало коронному гетьману, військову і судову владу над реєстровим козацтвом здіснював замість раніше виборного гетьмана старший комісар, який обирався Сеймом із шляхтичів за поданням коронних гетьманів. Комісару підпорядковувались військові осавули і полковники, які не обирались козаками, а призначались польським урядом із шляхтичів, що мали досвід у військовій справі, а також сотники і отамани, які обирались з козаків, що мали заслуги перед польським урядом. Реєстр складався з 6 тис.чол. і поділявся на 6 полків.