1.2.1. Теоретичні підходи до розміщення

продуктивних сил. Основоположники

теорії розміщення виробництва

Питанням розміщення продуктивних сил люди займались постійно. Навіть вибираючи місце під будівництво житла, врахо­вувалось наявність умов для проживання, місця для роботи, можливість для навчання дітей, також забезпечення іншими по­требами і запитами. Оскільки із розвитком суспільства потреби людей постійно змінюються, а розміщення продуктивних сил розглядається як динамічний процес і наука про їх розміщення розвивається у тісному зв'язку з практичними потребами суспільства, але офіційно оформлена в наукових працях порівняно недавно.

Основою науки про розміщення продуктивних сил стала економічна географія, яка вивчає розміщення виробництва в цілому та його окремих галузей, суспільний і територіальний поділ праці і територіальну організацію господарства. Право на існування ця наука здобула завдяки працям М.В. Ломоносова. Спочатку вона мала довідковий характер, а в науково-пізнаваль­ну перетворилась з часом і стала фундаментом при вивченні і розміщенні продуктивних сил. Питанням розміщення продук­тивних сил і ефективного використання всіх факторів вироб­ництва - землі, фондів, людей, які завжди були в центрі уваги суспільства, займались науковці і практики всіх країн світу. Ба­гато науковообгрунтованих розроблених концепцій визнані суспільством і використовуються в господарської діяльності.

Значний внесок у розвиток цієї науки внесли іноземні вчені. Так, німецький вчений Альфред Вебер у 1909 році виклав "Те­орію штандорта". У книзі "Теорія штандорта промисловості" він виклав концепцію, що промисловість розміщується на тери­торії країни за принципом найменших витрат, і визначається трьома факторами - транспортними умовами, наявністю робочої

9

сили і агломерацією (природними .умовами). Це означає, що підприємство може ефективно функціонувати при наявності хо­рошого місця розташування, добре розвинутого транспортного сполучення та при наявності робочої сили як творця матеріаль­них благ. Ця концепція підтримується всіма науковцями і прак­тиками, оскільки не може бути визнана хибною.

На Україні практичне застосування ця теорія знайшла при розміщенні цукрових заводів. У Лісостеповій частині країни бу­ло побудовано 190 цукрових заводів, кожен з яких мав свою си­ровинну зону. Цукровий завод виступав центром збуту про­дукції для виробників. Це сприяло уникненню далеких переве­зень цукрового буряка і отриманню дешевої продукції. Причому заводи будувались у місцях із хорошими чорноземними ґрунта­ми і достатньою наявністю робочої сили. Завдяки цьому на Ук­раїні вирощувалось близько 50 млн т цукрового буряка і вироб­лялось з нього понад 6 млн т цукру.

В 1926 р. Йоган Тюнен у книзі "Ізольована держава в її відношенні до сільського господарства і національної економії" виклав концепцію побудови моделей розміщення сільського господарства концентричними колами навколо ринки збути продукції. Таким ринком, на його думку, виступало місто або ве­лике переробне підприємство. Завдяки вдалому розміщенню можна було отримати найвищий прибуток. Ця ідея була втілена в Україні і при організації овоче-молочних зон біля великих міст, обласних і промислових центрів.

У 1940 р. вчений Август Льоша у книзі "Географія розміщення господарства" доводив концепцію, що єдиною ме­тою при розміщення підприємства має бути максимальний прибуток. На його думку, отримання прибутку потребувало раціональної організації виробництва, ефективного використан­ня всіх видів ресурсів. Добитись цього можна добре знаючи ос­нови і економіку виробництва, тобто це повинен бути економіст за фахом і покликанням. Завдання економіста полягає не тільки в тому, щоб пояснити негативні моменти розміщення і ведення господарства та окр ;мих його галузей, а й визначити шляхи їх подолання. Деякі його рекомендації використовуються і нині при розміщенні підприємств, визначенні факторів впливу на

10

ефективність виробництва та визначенні ролі економічної служ­би на підприємствах.

Серед багатьох наукових теорій, що характеризують пробле­му розміщення продуктивних сил у країнах ринкової економіки, виділяється теорія "географічного детермінізму", при якій гео­графічне середовище розглядається як визначальний фактор розміщення і розвитку промисловості будь-якого регіону чи країни в цілому. Різновидом цієї теорії є так званий "вульгарний географізм", суть якого полягає в тому, що визначальною си­лою людського суспільства {зокремарозміщення продуктив­них сил) вважаються природні умови. Саме вони, на думку прихильників цього напрямку, формують структуру і розміщен­ня виробництва, визначають економічні і соціальні особливості життя людей у різних кліматичних поясах планети Земля.

Засновником цієї теорії вважається американський дослідник Елсворт Хентінгтон. який у книзі "Характер рас у світлі впливу природного середовища, природного відбору та історичного розвитку" виклав концепцію, що процес суспільного розвитку - це наслідок впливу природних сил. Він вважав, що характер суспільного ладу визначається рельєфом, кліматом, ґрунтами, рослинним та тваринним світом. За його твердженням, під впливом природних еле­ментів складаються риси господарського розвитку і навіть по­ведінка людей.

Ця теорія з'явилась не на голому місці, адже на практиці у африканських, американських і південноамериканських країнах (Судані, Конго, Бразилії та ін.) є окремі племена, які ведуть жит­тя як первісні люди.

Разом з тим теоретичні висновки такого вчення спростову­ються досягненнями науково-технічного прогресу. Масове впро­вадження в практику нових технічних рішень, ресурсозберігаю­чих технологій значно знижує значення чинника природних факторів. Прикладом цього можуть бути країни, які знаходяться в аналогічних природних умовах, - Ізраїль, Єгипет, Південноа­мериканські країни, в яких завдяки досягненню науково-технічного прогресу зуміли досягти вагомих успіхів у розвитку народного господарства.

11

У постсоціалістичних країнах обґрунтування розміщення продуктивних сил базувалась на марксистській теорії, при якій пріоритетне значення надавалось способу виробництва та соціально-політичній організації суспільства. З цієї причини у цих країнах переважало централізоване планування розвитку виробництва абсолютно в усіх галузях народного господарства. Причому формувався адміністративний механізм концентрації і розподілу ресурсів, продукції і фондів.

У цій теорії було багато і позитивних явищ, адже збалансову-вався розвиток всіх галузей народного господарства. Після вста­новлення незалежності ми відійшли від адміністративно-команд­ної системи управління економікою, не запропонувавши і не роз­робивши дієвого механізму переходу до ринкової економіки, і в результаті отримали значне зменшення обсягів виробництва про­дукції, безробіття і погіршення ефективності виробництва.

В Україні проблеми розміщення продуктивних сил були і за­лишаються в центрі уваги економічної науки і директивних ор­ганів. У країні діє науковий центр з розміщення продуктивних сил, в якому, використовуючи позитивні моменти всіх теорій, обґрунтовуються теоретичні положення раціоналізації тери­торіального поділу праці, ресурсозбереження, економії витрат праці і фондів і досягається забезпечення стабільного розвитку.

Науковці центру беруть участь у підготовці програм розвит­ку всіх галузей народного господарства на перспективу як у регіональному аспекті, так і в цілому по країні.

У розробку теорій розміщення продуктивних сил вагомий внесок внесли українські вчені О.М. Алимов, К.Г. Воблій, СІ. Дорогунцов, М.І. Долішній, Ф.Д. Заставний, М.П. Пістун та ба­гато інших.

1.2.2. Економічні передумови розміщення продуктивних сил України

Все, що створено в державі, - це результат багатовікової ро­боти суспільства по створенню умов для повної зайнятості тру­дових ресурсів і достатнього життєвого рівня населення.

Причому на різних етапах розвитку держави все, що створю­валось, обґрунтовувалось необхідністю і потребою суспільства.

12

Будівництво доріг, заводів, електростанцій, каналів та інше ви­знавалось як таким, без чого неможливо було досягти достат­нього розвитку та зберегти міць і достаток держави.

Вигідне географічне положення України, багаті мінеральні ресурси і висока густота населення спонукали до розміщення на території України значної маси підприємств видобувної і чорної металургії, хімічної промисловості та військово-промислового комплексу.

В результаті на період проголошення незалежності в Україні добувалось, від обсягів виробництва в СРСР 42% залізної руди, 22% вугілля, вироблялось 35% металопродукції, 28,2% електро­енергії, 50% продукції сільськогосподарського машинобудуван­ня, 80% цукру та третина зерна, молока і м'яса.

На території України вироблялось близько 60% продукції військово-промислового комплексу колишнього СРСР і понад 70% її підприємств було втягнуто у виробництво продукції для збройних сил.

Це, звичайно, було позитивним явищем, оскільки така спеціалізація потребувала висококваліфікованої робочої сили, досягалась висока зайнятість населення і його належний життєвий рівень.

З іроголошенням незалежності України і розривом зв'язків з іншими країнами колишнього СРСР поряд з позитивними мо­ментами, які виражаються в можливості створити таку державу за своїм ладом та формою, про яку бажав і мріяв її народ (97% на­ших громадян проголосувало в 1991 р. за незалежність), з'яви­лись і негативні моменти - безробіття, зубожіння народу, понад 150 тисяч бездомних дітей та інше. Усунення цих явищ потребує значних матеріальних витрат по реформуванню всього народно­го господарства і, звичайно, часу. Дещо уже робиться в цьому на­прямку, але темпи невтішні.

Згідно з Конституцією України основні напрямки державної економічної політики визначає вищий орган законодавчої влади - Верховна Рада України. Вона повинна затвердити концепцію розвитку і розміщення продуктивних сил всіх галузей народно­го господарства та окремих регіонів.

13

1.2.3. Етапи економічного обґрунтування розміщення продуктивних сил і галузей економіки

Процес розміщення галузей народного господарства завжди обґрунтовується ще до початку складання певних планових до­кументів - річних та поточних планів. Такий процес був прийня­тий у нашій країні, адже за основу при складанні планів прий­мається той стан розвитку промисловості і сільського господар­ства, який досягнуто в державі чи в окремому регіоні на певний час.

Процес економічного обґрунтування розміщення продук­тивних сил складається з таких етапів:

а) аналіз сучасного стану соціально-економічного розвитку та розміщення продуктивних сил і галузей виробництва;

б) оцінка природних, економічних і соціальних передумов розвитку продуктивних сил;

в) обґрунтування основних напрямків виробничої спеціа­ лізації розвитку продуктивних сил;

г) оцінка передбачуваних напрямів і пропозицій подальшого розвитку продуктивних сил.

Аналіз сучасного стани соціально-економічного розвитку та розміщення продуктивних сил і галузей виробництва.

Перш за все аналізують рівень розвитку окремих підприємств чи регіонів за останні 10-15 років, встановлюють відповідність до­сягнутого рівня розвитку продуктивних сил економічним і при­родним умовам та ресурсам, виявляють диспропорції і негативні процеси та явища.

У процесі цієї роботи аналізують такі показники:

• виробництво основних видів продукції в натуральних ве­личинах (центнерах, тоннах, та інших одиницях виміру);

• фондоозброєність, фондовіддачу, продуктивність праці в окремих підприємствах, галузях і по регіону;

• собівартість продукції, рентабельність виробництва, капітальні вкладення та зменшення частки ручної праці;

• особливості і канали реалізації продукції та канали по­повнення оборотних засобів;

14

• соціальний розвиток, зайнятість та рівень життя населен­ня. Для цього використовують показники рівня зайнятості, ре­альні доходи, структуру споживання продовольчих та непродо­вольчих товарів, забезпечення житлом, об'єктами культурно-по­бутового призначення, охорони здоров'я, освіти, дошкільними закладами;

• вивчають науковий потенціал (розміщення наукових за­кладів, відповідність їх виробничої спеціальності. Визначають чисельність і характеристику наукових кадрів і їх можливий вклад у виробництво регіону);

• визначають диспропорції та недоліки в розміщенні про­дуктивних сил, виявляють резерви і можливості їх вдосконален­ня і розвитку.

Оцінка природних, економічних і соціальних передумов подальшого розвитку продуктивних сил.

При цьому вивчають:

• мінеральні й паливні ресурси оцінюють за даними про їх запаси, вивчають обсяги добування та використання сировини;

• стан земельних угідь, якість землі, структуру земельного фонду, розподіл землі за формами власності, використання зе­мельного фонду;

• водні ресурси оцінюють з урахуванням потреб населення і виробництва у воді згідно із нормами використання та фактич­ного її забору всіма категоріями споживачів. Обґрунтовують за­ходи щодо раціонального використання і охорони водних ре­сурсів;

• вивчають стан лісового фонду, його розміщення, якісну структуру. Встановлюють можливу площу вирубок, використан­ня деревини, перспективу розвитку та охорони лісових фондів;

• трудові ресурси оцінюють за даними демографічних по­казників (вікові категорії чоловіків і жінок, народжуваність та смертність). Потребу в трудових ресурсах для виробничої сфери визначають з урахуванням обсягів виробництва та змін у про­дуктивності праці, а для невиробничої сфери - за чисельністю населення, нормами його обслуговування. Передбачаються та­кож витрати на підготовку і перепідготовку кадрів, можливу кількість безробітних або нестачу кадрів.

15

Причому по всіх видах ресурсів складають спеціальні балан­си, в яких враховують наявні ресурси, потребу в них та напрям­ки використання.

Обґрунтування основних напрямків виробничої спеціа­лізації та комплексного розвитку господарства.

При цьому:

• розробляють основні напрямки розвитку підприємств, передбачаючи розміщення виробництва, вирішення соціальних та економічних проблем;

• визначають структуру та спеціалізацію розміщення ви­робництва. Спеціалізацію визначають з урахуванням особливос­тей і оцінки природно-ресурсного потенціалу та соціально-еко­номічних умов регіону;

• розглядають питання взаємозв'язаного розміщення підприємств різних галузей з перспективою регулювання тери­торіальних комплексів;

• встановлюють місця, де заборонено нове будівництво і розширення діючих підприємств;

• формують перелік найважливіших проблем, для розв'язання яких розробляються комплексні програми та інші методи регулювання.

Причому такі методи економічного обґрунтування розміщення виробництва розробляють лише на тих територіях, на яких є відповідні органи управління (підприємство, населе­ний пункт, адміністративний район, область), а не регіональні.

Для того, щоб був позитивний результат від проведеної ро­боти, слід постійно давати оцінку ефективності передбачуваних напрямів і пропозицій щодо подальшого розвитку народного господарства.

Оцінка ефективності передбачуваних напрямів і пропо­зицій подальшого розвитку продуктивних сил.

Постійно аналізуються показники розвитку і розміщення продуктивних сил, вивчаються темпи зростання виробництва в промисловості, сільському господарстві, будівництві, транс­порті. Оцінюють економічний ефект від удосконалення ор-

16

ганізації продуктивних сил. Він визначається як натуральними показниками, так і зростанням національного доходу (прибут­ку). При цьому постійно слідкують за зростанням продуктивної праці, рентабельністю виробництва, окупністю капітальних вкладень, зниженням ресурсомісткості виробництва, рівнем зай­нятості трудових ресурсів та рівнем життя населення.

Для більш ефективної роботи показники окремих підприємств і всього комплексу порівнюють з відповідними да­ними інших регіонів і країни в цілому.

В цій роботі основну роль повинні відігравати статистичні органи, які постійно вивчають відповідні питання та публікують результати досліджень у спеціальних бюлетенях забезпечуючи ними працівників адміністративних і господарських органів.

Процес економічного обґрунтування галузевого розміщен­ня виробництва складається з таких етапів:

• аналіз сучасного стану розвитку і розміщення галузі;

• визначення основних умов і чинників розвитку галузі та окремих підприємств на перспективу;

- визначення оптимального варіанта розміщення галузі. На першому етапі здійснюється аналіз сучасного стану

розвитку і розміщення галузі. Розраховуються такі показники:

• забезпечення сировинними ресурсами (машинобудуван­ня - металом та комплектуючими деталями, видобувних галузей - запасами корисних копалин та необхідною технікою і т. ін.);

• обсяг виробництва продукції в натуральному виразі (тон­нах, метрах, кубометрах і т. д.) і вартісному виразі (в гривнях);

• вартість сировини, матеріалів, палива та енергії, за­робітної плати працівників;

• собівартість продукції і надходження від її реалізації;

• матеріаломісткості (витрати сировини і матеріалів на одиницю продукції);

• енергомісткості продукції (затрати енергії на одиницю продукції);

• капітальних вкладень (фінансові витрати на відтворення основних фондів - будівель, машин, устаткування,транспорту і т. ін.), з виділенням коштів на розширення реконструкцію, технічне переоснащення і нове будівництво;

• обсяг незавершеного будівництва та вартість невстанов-леного устаткування;

• приріст продукції на 1 грн капітальних вкладень;

• рентабельність виробництва продукції;

• продуктивності праці (кількість продукції, виробленої за одиницю праці та одним працівником);

• вартість основних фондів;

• фондовіддачі (відношення кількості виробленої про­дукції до вартості основних фондів);

• фінансового становища галузі або окремих підприємств, кількості власних коштів або можливості фінансування за раху­нок державного бюджету;

• співвідношення досягнутого рівня виробництва і потреб господарства в певних видах продукції;

• технічний рівень галузі (структура устаткування, вплив галузі на навколишнє середовище, виробництво нових видів продукції);

• забезпечення трудовими, паливно-енергетичними, міне­рально-сировинними та іншими ресурсами;

• потреби галузі в перевезеннях;

• зв'язки з постачальниками і підрядниками.

На другому етапі здійснюється визначення основних умов і чинників розвитку галузі та окремих підприємств на пер­спективи. При цьому досліджують:

• потребу господарства чи ринку в певному виді продукції. Тому вибір обсягів виробництва слід узгоджувати з розвитком взаємозалежних виробництв;

• виробничо-технічні особливості та рівень науково-технічного прогресу галузі. Підприємства, які випускають одна­кову продукцію за різними технологічними процесами характе­ризуються різними факторами розміщення. Наприклад, вироб­ництво аміаку з природного газу розташовується біля магістральних газопроводів, а з коксівного газу - біля кок­сохімічних заводів;

• ресурсний чинник. Різні галузі і їх підрозділи відповідно до їх специфіки виробництва не розрізняються за показниками енерго-, матеріало-, водо- і трудомісткості, які враховують витра­ти зазначених ресурсів на виробництво одиниці продукції;

18

• екологічний чинник. У зв'язку з посиленням вимог до збереження довкілля актуальним є зменшення негативного впливу виробництва на навколишнє природне середовище ;

• транспортний чинник. Особливо важливий у період різкого подорожчання енергоносіїв. Раціональний радіус переве­зення готової продукції і матеріалів розраховується за нормати­вами транспортних витрат на одиницю продукції з урахуванням відстані перевезень між окремими пунктами;

• виробничо-збутовий чинник. Обґрунтовуючи розміщен­ня збутових зон, слід враховувати і те, що в реальному житті мо­же виявляти значний вплив політичних і соціальних факторів. Тому пов'язані з цим обґрунтуванням розрахунки є лише теоре­тичними.

При розміщенні наукомістких виробництв враховують на­явність у регіоні наукових центрів, висококваліфікованих кадрів та можливості їх підготовки.

Україна, будучи добре забезпечена трудовими ресурсами і значними запасами сировинних ресурсів, маючи високий науко­вий потенціал, відчуває дефіцит товарів народного споживання. Майже вся її територія є сприятливою для розміщення підприємств легкої та харчової промисловості, а також машино­будування. Під час вибору місця розташування нових підприємств потрібне використання територіальних балансів різних видів ресурсів:

1. Забезпечення виробництва сировиною обґрунтовується балансовими і промисловими запасами ресурсів регіону;

2. Забезпечення виробництва паливно-енергетичними, лісо­вими, водними і земельними ресурсами здійснюється відповідно до територіальних балансів цих ресурсів з урахуванням плати за їх використання;

3. Потреба в трудових ресурсах розглядається з урахуванням забезпечення ними як основного виробництва, так і інфраструк­тури на основі територіальних балансів трудових ресурсів.

У перспективі на вибір місця розташування виробництва найбільш впливатимуть ринок збуту продукції, податки та інші економічні чинники.

На третьому етапі здійснюється визначення оптимального варіанта розміщення підприємства чи галузі. При цьому роз-

2*

19

робляються декілька варіантів. Для всіх варіантів визначають обсяги і технології виробництва, капітальні вкладення, експлуа­таційні витрати, які обчислюються за діючими нормативами. Оцінюють економічну ефективність різних варіантів із застосу­ванням різних методів економічних досліджень, а найчастіше -економіко-математичних методів з використанням обчислю­вальної техніки.

Критерії оцінки ефективності можуть бути різними - макси­мальний прибуток, зменшення витрат, певна собівартість про­дукції і т. ін.

Оптимальні варіанти доповнюють відповідними галузевими показниками рівня інтенсифікації виробництва: фондовіддачі, рентабельності, продуктивності праці тощо. На основі вибраного варіанта уточнюють отримані результати і приймають конкретні рішення про розміщення підприємства.

1.3. Закономірності, принципи та фактори розміщення продуктивних сил

1.3.1. Особливості та закономірності розміщення продуктивних сил

При розміщенні продуктивних сил доводиться рахуватися з такими особливостями, які зумовлюються:

• по-перше, взаємозв'язком розміщення продуктивних сил з географічним середовищем;

• по-друге, залежністю розміщення окремих виробництв від природних умов і ресурсів;

• по-третє, значними відмінностями заселення території і розміщення виробництв;

• по-четверте, поєднанням галузей виробництв промисло­вості і сільського господарства.

При проведенні господарської політики суспільство розміщує продуктивні сили на основі таких закономірностей:

а) Закономірність раціонального розміщення вироб­ництва. Ця закономірність випливає із спеціального еко-

20

/

номічного закону економії праці і ресурсів і реалізується через принципи розміщення промисловості з погляду наближення її до джерел сировини, палива і споживача.

Особливо важливий вплив цих складових в нинішніх умо­вах, оскільки за останні роки в декілька разів подорожчали енер­гоносії і у структурі витрат на виробництво промислової про­дукції понад 75% припадає на сировину, матеріали і паливо, а з 2006 р. у зв'язку різким подорожчанням ціни на енергоносії ця частка може ще збільшитися. Тому про розміщенні виробництв перш за все слід передбачити можливість скорочення до мініму­му користування транспортними засобами та вживати заходів щодо збереження всіх видів ресурсів.

б) Закономірність пропорційного розміщення продуктив­них сил. Реалізація цієї закономірності має велике соціальне значення, оскільки дає змогу обмежити надмірну концентрацію промислових підприємств і населення у великих містах. Крім то­го пропорційне розміщення виробництва на території країни сприятиме відрівнюванню в розрізі областей виробництва вало­вого внутрішнього продукту в розрахунку на одну особу, а отже, і реальних доходів населення.

В умовах переходу до ринкової економіки практично ре­алізувати цю закономірність держава може лише через еко­номічне регулювання, надаючи певні пільги інвесторам з метою пожвавлення виробництва в економічно недостатньо розвину­тих регіонах.

Особлива роль цієї закономірності полягає у встановленні територіальних пропорцій, що характеризують територіальну структуру народногосподарського комплексу та рівень розвитку регіонів. Ця закономірність втілює у життя дію принципу вирівнювання рівнів економічного розвитку регіонів, тери­торіального зближення місць виробництва продукції з сировин­ною базою.

У системі народного господарства для виявлення еко­номічної суті територіальних пропорцій слід зробити аналіз еко­номічних показників, що відображають значення кожного регіону в економіці країни, а саме: частка регіонів у виробництві валового внутрішнього продукту, національного доходу, рівень

21

продуктивності праці, рівень зайнятості та заробітної плати в розрахунку на працюючого та інші показники.

в) Закономірність комплексного розміщення продуктив­них сил. Ця закономірність проявляється у формуванні еко­номічних районів і спеціалізації їх господарства.

Основними рисами комплексного розміщення продуктив­них сил є:

• найбільш повне економічно й екологічно виправдане ви­користання всіх ресурсів;

• раціональна галузева й територіальна структура госпо­дарства, яка відповідає природним і господарським умовам;

• тісний взаємозв'язок і збалансованість усіх ланок госпо­дарства.

В нинішніх умовах актуальність проблеми комплексного розміщення продуктивних сил зростає. Підвищується роль поєднання органічно пов'язаних між собою підприємств на певній території відповідно до особливостей її ресурсної бази і територіально-географічного положення, що забезпечують отри­мання максимуму продукції при мінімальних витратах.

Досягнення максимального ефекту можливе за рахунок:

• по-перше, використання різними підприємствами, розта­шованими на певній території, спільної інфраструктури;

• по-друге, зміцнення матеріально-технічних зв'язків, спільне використання по можливості сировини, палива та інших матеріалів і споживання готової продукції;

• по-третє, посилення різних видів зв'язків між підприєм­ствами і організаціями, що беруть участь у виробництві певних видів продукції.

За підрахунками спеціалістів таке співробітництво вироб­ників у порівнянні із ізольовованими дає можливість зекономи­ти понад 10% території, близько 20% капіталовкладень та значно поліпшити використання трудових ресурсів.

1.3.2. Принципи розміщення продуктивних сил

Принципи - це сформовані суспільством положення, що визначають об'єктивні потреби й умови суспільного розвитку, які воно реалізує в процесі практичної діяльності.

22

Найважливіші принципи розміщення продуктивних сил, якими керуються при вирішенні питань просторового розміщення підприємств, такі:

• наближення виробництва до джерел сировини, палива, споживачів;

• охорона навколишнього середовища і раціональне вико­ристання природних ресурсів;

• впровадження ресурсозберігаючих технологій;

• забезпечення здорових, гігієнічних умов життя і праці на­селення;

• обмеження надмірної концентрації промисловості у містах;

• вирівнювання рівнів економічного розвитку районів та областей;

• зміцнення обороноздатності країни;

• урахування інтересів економічної інтеграції в Європейсь­кий і світовий простір.

Ці принципи у різних країнах на певних етапах розвитку суспільства можуть бути подібними або дещо відмінними. Важ­ливість кожного принципу визначається стратегією і завданням, які ставляться на певний період. На сучасному етапі в Україні розміщення продуктивних сил буде спрямовуватися на вирішен­ня в основному соціальних проблем села, шахтарських регіонів та регіонів, де можливе виробництво енергоносіїв і науко-вомісткої продукції.

1.3.3. Фактори розміщення продуктивних сил

Фактори розміщення продуктивних сил групуються за чо­тирма ознаками: природно-географічні, демографічні, техніко-економічні, соціально-економічні.

Природно-географічні фактори включають якісну і кількісну характеристику родовищ корисних копалин, енерге­тичних, водних, лісових, земельних ресурсів та природно-кліма­тичні і природно-транспортні умови. Особливо важливий вплив цих факторів на розміщення галузей видобувної промисловості і сільського господарства. Кількісна характеристика родовищ ко-

23

рисних копалин, їх фізико-технічні властивості, характер і гли­бина залягання визначають розмір підприємств, методи видобу­вання, та рівень економічних показників - затрати праці на ви­робництво одиниці продукції, собівартість продукції і рента­бельність виробництва.

Для сільськогосподарського виробництва вплив цього фак­тора виражається у спеціалізації виробництва певних видів про­дукції у різних природно-географічних зонах країни. Наприклад, найбільш економічно вигідно виробництво цукрового буряку у Лісостеповій зоні, картоплі - на Поліссі, соняшнику - у зоні Степу і т. інше.

Демографічні фактори - це чисельність населення, його розміщення, кількісна та якісна оцінка трудових ресурсів у розрізі областей і регіонів.

Нерівномірність розміщення населення зумовлює потребу розміщення промисловості, особливо харчової, відносно спожи­вача готової продукції, а також можливість прогнозування його міграції. Ефективне використання трудових ресурсів потребує розміщення виробництва по можливості у регіонах проживання людей. Демографічні фактори найбільш впливають на розміщення наукомістких галузей промисловості (приладобуду­вання, інструментальної, радіотехнічної, електронної галузей). Розміщення таких підприємств залежить не тільки від наявності кваліфікованих кадрів, але і від можливості їх підготовки.

Техніко-економічні фактори - це науково-технічний про­грес, транспортні умови та форми організації виробництва. Вирішальне значення має науково-технічний прогрес. Впровад­ження його досягнень, особливо нових передових трудо- і ресур­созберігаючих технологій знижує трудомісткість і ма­теріаломісткість продукції, сприяє покращанню економічних по­казників. Особлива роль належить хімізації, яка значно розши­рює можливості задоволення потреб підприємств у сировині та матеріалах, дає можливість економити різні види ресурсів.

Соціально-економічні фактори повинні забезпечити подо­лання соціально-економічних відмінностей між різними форма­ми поселень та добиватись раціональної зайнятості населення, поліпшення умов життя і праці людей, розвитку закладів освіти,

24

охорони здоров'я, житлово-комунального обслуговування та сфери послуг.

У нинішніх умовах розвиток продуктивних сил можливий лише при відповідних підходах до відновлення потужного інфраструктурного потенціалу всієї соціальної сфери та вирішення питань щодо задоволення соціальних потреб насе­лення. Ці питання постійно піднімаються Верховною Радою і Кабінетом Міністрів України, оскільки розвиток соціально-еко­номічних факторів сприятиме поліпшенню продуктивної зайня­тості населення, скороченню безробіття, зменшенню масштабів бідності та посиленню соціального захисту населення.

Контрольні запитання

1. Сутність поняття продуктивної сили як об'єкта вивчення.

2. Предмет та мета науки.

3. Завдання курсу на сучасному стані соціально-еко­номічного розвитку країни.

4. Теоретичні підходи до розміщення продуктивних сил.

5. Основоположники теорії розміщення виробництва.

6. Економічні передумови розміщення продуктивних сил.

7. Етапи економічного обґрунтування розміщення продук­тивних сил.

8. Аналіз сучасного стану соціально-економічного розвитку розміщення продуктивних сил галузей виробництва.

9. Оцінка природних, економічних і соціальних передумов розвитку продуктивних сил.

10. Обґрунтування основних напрямів виробничої спеціалізації розвитку продуктивних сил.

11. Оцінка передбачуваних напрямів і пропозицій подальшо­го розвитку продуктивних сил.

12. Особливості та закономірності розміщення продуктив­них сил.

13. Принципи розміщення продуктивних сил.

14. Фактори розміщення продуктивних сил.

25

Рекомендована література

1. Дорогунцов С.І., Пітюренко Ю.І., Олійник Я.Б. та ін. Розміщення продуктивних сил України: Навч.-метод. посібник. - К: КНЕУ, 2000. - 363 с

2. Розміщення продуктивних сил України/ За ред. проф. Е. П. Качана. - К.: Юридична книга, 2002. - 552 с

3. Іщук СІ. Розміщення продуктивних сил і територіальна організація виробництва. - К.: Задруга, 2002. - 259 с.

4. Продуктивні сили економічних районів України. - К.: НАН України, РВПС України, 2000.

5. Дорогунцов С, Фердрищева А. Методологічні засоби розміщення та розвитку потенціально-забезпечених вироб­ництв// Економіка України. - 1997. - №4. - С. 4-11.

6. Розміщення продуктивних сил України: Навчально-ме­ тодичний посібник. - К.: КНЕУ, 2000.

26

2. Економічне районування і територіальна організація продуктивних сил України

Розглядаються наступні питання:

1. Сутність, критерії та принципи економічного районування

2. Територіальна організація продуктивних сил України

3. Наукові методи аналізу розміщення продуктив­них сил і рівнів економічного розвитку регіонів

2.і. Сутність, критерії та принципи економічного районування

Економічне районування - це науковообґрунтований поділ країни на економічні райони, що склалися історично або форму­ються в процесі розвитку продуктивних сил на основі суспільно­го поділу праці.

Основною ланкою при економічному районуванні виступає економічний район.

Економічний район - це географічно цілісна територіальна частина народного господарства, яка має свою виробничу спеціалізацію, міцні внутрішньо-економічні зв'язки і нерозривно зв'язана з іншими частинами суспільним територіальним поділом праці.

Він розглядається як цілісна складна територіальна система продуктивних сил, що виступає складовою частиною госпо­дарського комплексу країни і виконує певну функцію.

Об'єктивними умовами виділення і розвитку економічних районів виступають наявні природні ресурси, чисельність насе-

27

лення, виробничий потенціал, рівень господарського освоєння території та спеціалізація виробництва. В процесі економічного районування враховуються національно-побутові та соціально-культурні особливості населення, географічні умови, засоби зв'язку, шляхи сполучення та ін.

До основних районоутворюючих факторів належать також найбільші міста та великі регіональні й індустріальні центри країни. Кожне місто як економічний центр впливає на навко­лишню місцевість. Так забезпечується зв'язок центру з пери­ферією економічного району.

Практичне значення економічного районування заклю­чаемся в тому, що воно в принципі повинно сприяти більш по­вному використанню природних, трудових і матеріальних ре­сурсів, підвищенню ефективності виробництва, раціональному управлінню народним господарством і соціально-культурним

будівництвом на місцях.

У практиці економічного районування виділяються такі

критерії територіального поділу продуктивних сил:

1) економічний район має бути великою економічно- цілісною територією, на якій є значні природні ресурси, не­ обхідні для визначення його господарської спеціалізації;

2) розміри території великих економічних районів повинні відповідати вимогам скорочення перевезень масових вантажів у межах району;

3) економічний район повинен являти територіальну єдність;

4. на території економічного району повинен бути сформо­ваний потужний народногосподарський комплекс;

5. при виділенні економічного району повинно враховува­тись економіко-географічне положення території;

6. до складу великих економічних районів повинні повністю включатись території адміністративних областей, районів без

порушень їх меж.

При виділенні економічних районів враховуються такі

основні принципи:

- принцип економічної доцільності, який основується на

тому, що кожен економічний район є спеціалізованою тери-

28

торіальною частиною єдиного народногосподарського комплек­су країни із певним комплексом допоміжних і сервісних вироб­ництв. Спеціалізацію району визначають ті галузі, у яких витра­ти праці і засобів на виробництво продукції будуть найменшими, або виробництво певних видів продукції можливе там лише з причин природного фактору, або наявності корисних копалин. У виділених районах територіальна організація господарства по­винна сприяти досягненню найвищого економічного ефекту. Ча­сто для досягнення певної мети доводиться користуватися мето­дом економічного заохочення - надання субсидій, встановлення прийнятних цін та ін.;

• принцип об'єктивності районоутворення, що означає виділення об'єктивної, суспільно цілісної території, яка розгля­дається як територіальна система продуктивних сил з міцними внутрішніми зв'язками;

• принцип перспективності розвитку господарського комплексу, що дозволяє прогнозувати структуру виробництва, розвиток системи розселення, нові напрямки виробничої спеціалізації в результаті освоєння нових територій, сировинних баз, формування центрів господарської діяльності;

• принцип комплексності розвитку всіх функціональ­них ланок, що передбачає раціональну систему внутрішніх зв'язків і пропорційність між сферами людської діяльності;

• принцип єдності економічного районування і політи­ко-адміністративного устрою держави. На основі цього принципу адміністративні одиниці одночасно розглядаються як економічні райони нижчого ієрархічного ступеня.

Тепер, коли Україна стала самостійною державою, виникла потреба у розробці нового економічного районування.

Причому у процесі розробки нової сітки районоутворення повинні бути враховані всі критерії і принципи економічного районування. Це дозволить пов'язати економічне районування з прогнозуванням галузей розвитку народного господарства і роз­селенням, поліпшенням умов життя населення на території ра­йону.

29

2.2. Територіальна організація продуктивних сил України

До встановлення незалежності в Україні економічне району­вання ґрунтувалося на інтересах СРСР. Тоді територія нашої держави умовно була поділена на 3 економічні райони: Донець­ко-Придніпровський, Південно-Західний та Південний.

Декларація про державний суверенітет України і визнання її як самостійної держави поклала початок новому етапу держав­ного будівництва. Серед комплексу проблем виникло питання реформації територіально-адміністративного устрою і приведен­ня його у відповідність з новими економічними процесами та ет­нокультурними особливостями.

Вченими-географами, які працювали в цій галузі, - Ф.Д. За­ставним, В.А. Поповкіним, М.Д. Пістуном, О.І. Шоблієм було зроблено спробу поділити Україну на ряд регіонів.

Так, у 1993 р. В.А. Поповкін у праці "Регіонально-цілісний підхід в економіці" обґрунтував поділ України на п'ять макро­районів, а саме:

1. Центрально-Український (Київська, Чернігівська, Жито­мирська, Черкаська та Кіровоградська області);

2. Донбас і Нижнє Придніпров'я (Донецька, Дніпропет­ровська, Луганська і Запорізька області);

3. Слобідська Україна (Харківська, Сумська і Полтавська області);

4. Придніпровський (Автономна Республіка Крим, Одесь­ка, Миколаївська та Херсонська області);

5. Західно-Український (Рівненська, Волинська, Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Вінницька, Хмель­ницька, Закарпатська та Чернівецька області).

М.Д. Пістун пропонував поділити Україну на 9 економіч­них районів:

1. Донецький (Донецька і Луганська області);

2. Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіро­воградська обл.);

ЗО

3. Київський (Київська, Чернігівська, Черкаська обл.);

4. Північно-Східний (Полтавська, Сумська, Харківська обл.);

5. Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька обл.);

6. Волинський (Волинська, Житомирська, Рівненська обл.);

7. Карпатський (Львівська, Івано-Франківська, Закарпатсь­ка, Чернівецька обл.);

8. Чорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська обл.);

9. Кримський (Автономна Республіка Крим).

На 9 економічних районів пропонував поділити Україну і вчений-географ Ф.Д. Заставний, а саме:

1. Донецький (Донецька і Луганська обл.);

2. Придніпровський (Дніпропетровська і Запорізька обл.);

1. Центрально-Поліський (Київська, Чернігівська і Жито­мирська обл.);

2. Північно-Східний (Полтавська, Сумська, Харківська обл.);

3. Подільський (Вінницька, Тернопільська і Хмельницька обл.);

6 Центрально-Український (Черкаська і Кіровоградська обл.);

7. Карпатський( Львівська, Івано-Франківська, Закарпатсь­ка і Чернівецька обл.);

8. Західно-Поліський (Волинська і Рівненська обл.);

9. Причорноморський (Автономна Республіка Крим, Одеська, Миколаївська та Херсонська обл.).

Радою по розвитку продуктивних сил НАН України у 1995 р. запропоновано поділити Україну на 9 економічних районів, а саме:

1. Донецький (Донецька і Луганська обл.);

2. Придніпровський (Дніпропетровська і Запорізька обл.);

3. Північно-Східний (Полтавська, Сумська, Харківська обл.);

4. Столичний (Київська, Чернігівська і Житомирська обл.);

31

5. Причорноморський (Автономна Республіка Крим, Одеська, Миколаївська та Херсонська обл.);

6. Карпатський (Львівська, Івано-Франківська, Закарпатсь­ка і Чернівецька обл.);

7. Подільський (Вінницька, Тернопільська і Хмельницька обл.);

8. Центрально-Український (Черкаська і Кіровоградська обл.);

9. Волинський (Волинська і Рівненська обл.).

Враховуючи необхідність здійснення державної регіональ­ної економічної політики, Кабінет Міністрів України у 1998 р. вніс на розгляд Верховної Ради України проект Закону Ук­раїни "Про концепцію державної регіональної економічної політики", в якому пропонується мережа економічних районів України в такому складі:

1. Донецький (Донецька і Луганська обл.);

2. Придніпровський (Дніпропетровська, Кіровоградська і Запорізька обл.);

3. Східний (Полтавська, Сумська, Харківська обл.);

4. Центральний (Київська, Черкаська обл. та м. Київ);

5. Поліський (Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська);

6. Подільський (Вінницька, Тернопільська і Хмельницька г обл.);

7. Причорноморський (Автономна Республіка Крим, Одеська, Миколаївська та Херсонська обл.). 8. Карпатський (Львівська, Івано-Франківська, Закарпатсь­ка і Чернівецька обл.).

Таким чином, різні автори підходять до економічного райо­нування України по-своєму, але наявність багатьох проектів свідчить про те, що така необхідність існує і його потрібно буде проводити. А покищо в Україні діє адміністративне районуван­ня. У складі республіки є Автономна Республіка Крим, 24 об­ласті, два міста республіканського підпорядкування - Київ та Севастополь, 490 районних центрів та 178 районів у містах.

32

У січні 2005 р. у складі Кабінету Міністрів України було вве­дено посаду віце прем'єр-міністра по проведенню адміністратив­ної реформи. Робота у цьому напрямку ведеться і з часом буде проведено адміністративне районування.