20.3. Які традиційні напрями (шляхи) використовують у процесі фізичного виховання?

У процесі фізичного виховання варто виділити такі його традиційні напрями (шляхи):

1. Життєдіяльність у сім'ї. Тут мають бути закладені генетичні основи формування фізичного здоров'я дитини, забезпечені умови для її фізичного розвитку, оволодіння першими санітарно-гігієнічними вміннями та навичками догляду за собою (харчування, сон, догляд за тілом тощо).

2. Перебування в дитячому садку. Педагоги-вихователі допомагають батькам у забезпеченні системи фізичного виховання дітей з урахуванням їх віку і статі, формують початкові елементи фізичної культури дошкільнят.

3. Навчання в загальноосвітніх навчально-виховних закладах. Впродовж 10—11 років школярі охоплені системою занять та інших заходів, які позитивно впливають на зміцнення здоров'я, набувають поглиблених знань у галузі фізичної культури через систему навчальних дисциплін (анатомія і фізіологія людини, валеологія та ін.).

4. Заняття в позашкільних виховних закладах (дитячих спортивно-оздоровчих секціях, клубах тощо). Ці заклади покликані задовольняти спортивні інтереси школярів і проводити цілеспрямовану роботу щодо зміцнення їх здоров'я, розвитку спортивних умінь з урахуванням віку й статі вихованців.

5. Навчання у професійних навчальних закладах. Оскільки розумова праця є переважаючим видом діяльності учнів, студентів, то для підтримання певної гармонії у розвитку особистості потрібні відповідні навантаження на фізичну сферу, що дають заняття з фізичної культури, участь у роботі спортивних секцій.

6. Участь у продуктивній виробничій діяльності. Фізичне виховання тісно пов'язане з трудовою діяльністю, передусім з фізичною працею. Помірні та дозовані навантаження на фізичну сферу сприяють розвитку м'язів, позитивно впливають на підтримання здорового ритму в організмі.

20.4. Які засоби використовують у процесі фізичного виховання?

У процесі фізичного виховання використовують такі засоби:

1) натуральні сили природи — сонце, повітря, воду;

2) організацію правильного режиму харчування, праці та відпочинку;

3) гігієнічну гімнастику;

4) гігієну догляду за тілом;

5) спортивні ігри, туризм, працю.

Усі названі засоби, які забезпечують фізичне виховання людини, слід використовувати комплексно з урахуванням вікових та індивідуальних особливостей вихованців і матеріальних умов.

20.5. Які є форми фізичного виховання?

Склалися традиційні форми фізичного виховання: уроки фізичної культури, діяльність спортивних секцій, гуртків та ін.

Слід зауважити, що фізичне виховання не повинне обмежуватись лише формами, які забезпечують умови для зміцнення здоров'я, розвитку фізичних потенцій, формування спортивних навичок. На кожному "квадратному метрі" виховного простору педагоги мають дбати про створення оптимальних умов для збереження здоров'я дітей, їх фізичний розвиток (безпосередньо на кожному уроці нефізкультурного профілю, на перервах, під час прогулянок, суспільно корисної праці, в ігровій діяльності, в процесі організації дозвілля тощо). Схему забезпечення фізичного виховання подано на рис. 54.

Розділ 21. Педагогічне спілкування

21.1. У чому сутність педагогічного спілкування?

Повноцінний розвиток людини, передусім психічний і соціальний, залежить від її спілкування із собі подібними homo sapiens. Люди, які оточують особистість, є невичерпним джерелом її соціального становлення. Головним інструментом, що забезпечує зв'язок особистості з іншими людьми, є спілкування. Тому потяг кожної людини до спілкування зумовлений природними потребами. Серце людини зіткане з її людських стосунків з іншими людьми. Ставлення однієї людини до іншої є своєрідною сутністю, ядром справжньої життєвої психології. Без спілкування мав би зупинитися розвиток людини як особистості. Адже навіть тварини живуть і розвиваються завдяки спілкуванню з істотами свого виду чи роду.

Прагнення до людського спілкування виступає своєрідним внутрішнім стимулом, рушієм діяльності особистості.

Педагогічне спілкування — це система органічної соціально-психологічної дії учителя-вихователя і вихованця в усіх сферах діяльності, що має певні педагогічні функції, спрямоване на створення оптимальних соціально-психологічних умов активної та результативної життєдіяльності особистості.

Оптимальним треба вважати таке спілкування педагога з вихованцями у процесі навчально-виховної роботи, яке створює найбільш сприятливі умови для розвитку позитивної мотивації у навчальній діяльності, для соціально-психологічного розвитку дитини, забезпечує сприятливий емоційний клімат у всіх сферах діяльності, ефективне керівництво соціально-психологічними процесами в учнівському колективі та дає змогу максимально використовувати особистісні якості вихованців.

Професійне педагогічне спілкування — це взаємообумовлений процес рольових ігор учителя-вихователя і вихованців. Якщо для педагога спілкування є передусім видом професійної діяльності, то для учня — це вид повсякденної життєдіяльності. Тому, спілкуючись з учнями, педагог не тільки взаємодіє з вихованцем, він повинен залишатися одночасної поза ним, бо йому треба спостерігати, аналізувати, коригувати, приймати рішення та ін.

Оскільки ми розуміємо спілкування як діяльність, необхідно виділити такі аксіоматичні чинники: а) інтенціональність (наявність конкретної мети та специфічних мотивів); б) результативність (міра збігу досягнутого результату з означеною метою); в) нормативність (необхідність соціально-психологічного контролю за перебігом і результатами акту спілкування).

Виділяють також певні умовні категорії спілкування: діяльність, взаємодію, взаємостосунки, суспільні стосунки, взаємооцінку.