13.10. На яких принципах ґрунтується процес виховання?

Принципи виховання — це вихідні положення, основи, засади, які становлять фундамент змісту, форм, методів і прийомів виховного процесу.

Процес виховання ґрунтується на таких принципах: народності, демократичності, природовідповідності, гуманізму, неперервності, індивідуалізації та диференціації, єдності виховання й життєдіяльності, етнізації, послідовності і систематичності, культуровідповідності.

13.11. Якими критеріями визначають рівень вихованості людини?

Критерієм вихованості особистості є не тільки знання законів, правил і норм поведінки, а й, передусім, особливості конкретних дій відповідно до визначених правил і норм. Такі критерії не можуть бути універсальними, оскільки в кожному конкретному соціальному середовищі є свої норми і правила, а отже, свій рівень визначення вихованості людини. Треба також зважати на вік, рівень соціального досвіду тощо. Можна лише наближено визначити рівні вихованості: високий, середній, низький. Можна також вказати на окремі ознаки прояву в діяльності певних фізичних і соціально-психічних якостей, характерних для різного рівня вихованості (рис. 39).

13.14. Якою є цілісна структура процесу виховання?

Загальна структура процесу виховання включає в себе концепції, закономірності, мотиви, мету, принципи, зміст, джерела, методи і засоби. Вони добре проглядаються у нижченаведеній схемі (рис. 40).

Рис. 39. Якості особистості, що характеризують рівень її вихованості

Рис. 40. Загальна структура процесу виховання

Розділ 14. Загальні методи виховання

14.1. Що треба розуміти під методами виховання? у чому проявляється взаємозв'язок методів виховання з його прийомами і засобами?

Метод виховання (від гр. methodos — спосіб, шлях) — це спосіб впливу вихователя на свідомість, волю та поведінку вихованця з метою формування у нього стійких переконань і бажаних норм поведінки.

Прийоми виховання — це складові методу, які визначають шляхи реалізації вимог методів виховання.

Методи і прийоми виховання є своєрідними інструментами в діяльності вихователя. Для дієвості методів і прийомів потрібно використовувати відповідні засоби.

Засоби виховання — це надбання матеріальної і духовної культури (наукова та художня література, засоби масової комунікації, предмети образотворчого, театрального, кіномистецтва тощо), форми і види виховної роботи (збори, бесіди, конференції, гуртки, ігри, спортивна діяльність), які використовують у процесі дії того чи того методу.

Важливе місце в системі засобів виховання, які підвищують дієвість методів, посідають праця, природа, національні здобутки (казки, легенди, колискові пісні, обряди, звичаї та ін.).

14.2. Які чинники покладено в основу класифікації методів виховання?

Методи виховання класифікують залежно від їх функціональної спрямованості. Виділяють такі групи методів виховання:

1) формування свідомості та переконань;

2) організації діяльності та формування поведінки;

3) стимулювання й коригування поведінки і діяльності особистості.

14.3. Які методи виховання належать до групи формування свідомості та переконань і в чому їх сутність?

У демократичному суспільстві, де взаємини між людьми ґрунтуються на засадах гуманізму, повноцінна діяльність особистості може бути ефективною, якщо вона спирається на свідомість і переконання. Тому група методів, спрямована на формування таких якостей, є визначальною. До цієї групи належать: переконування, приклад, вимога.

У діяльності вихователя переконування є основним інструментом впливу на особистість вихованця.

Переконування — це метод виховання, що передбачає умисний цілеспрямований вплив на свідомість, волю й почуття вихованців з метою формування в них стійких переконань, певних норм поведінки. Отже, переконування — педагогічна категорія, яка вказує на інструмент дієвого впливу на особистість, а переконання — це результат цього впливу. Основним засобом реалізації вимог методу переконування є слово вихователя.

Переконування як метод виховання реалізується через низку прийомів. Варто зауважити, що прийоми можуть виступати складовою методу, а також виконувати функцію самостійного методу. У цьому разі вимоги методу переконування можуть бути реалізовані через систему таких прийомів, як пояснення, розкриття можливих наслідків діяльності чи бездіяльності, бесіда, умовляння, диспут, звернення до почуттів совісті й честі.

Пояснення передбачає розкриття сутності норм і правил поведінки з метою регулювання наступної діяльності, наприклад пояснення правил поведінки вихованця в класі, в громадських місцях тощо. Ця діяльність вихователя довготривала, потребує від нього терпеливості та наполегливості, врахування вікових й індивідуальних особливостей вихованців.

Особливості соціально-психічного розвитку дітей молодшого й середнього шкільного віку характеризуються недостатнім рівнем сформованості здатності до самооцінки, аналізу можливих результатів власних дій. Тому в системі використання методу переконування вихователь змушений вдаватися до прийому розкриття можливих наслідків дій конкретного вихованця у певній ситуації з метою попередження негативних дій, наприклад розкриття можливих наслідків у разі порушення техніки безпеки, купання в незнайомому водоймищі, користування небезпечними хімічними речовинами та ін. Проте це не повинно змушувати вихователя вдаватись до так званої "охоронної педагогіки". Треба включати вихованців у різні види діяльності, розкриваючи наслідки можливих помилок, створюючи цим самим належні умови для формування соціальної зрілості особистості.

Важливе місце у системі виховання, зокрема формування переконань особистості, займає такий прийом бесіди, який передбачає створення умов для усвідомлення особистістю сутності тих чи тих правил і норм поведінки.

Формуючи поведінку вихованців на засадах свідомості, в окремих випадках доречно звертатись до прийому умовляння.

Умовляння спрямоване на упередження навмисних дій вихованця з метою їх гальмування, враховуючи індивідуальні особливості його соціально-психічного розвитку. Наприклад, вихователь, знаючи індивідуальні особливості вихованця, схильності його до недбайливості у виконанні обов'язків чергового по класу в разі відсутності прямого контролю з боку педагога, завчасно нагадує учневі: "Ти сьогодні черговий, а тому подбай про ретельне прибирання класної кімнати. Не припустись помилки, яка зашкодить тобі добре виконати обов'язки чергового".

У системі виховної роботи з учнями старшого шкільного віку необхідно формувати переконання щодо складних моральних категорій. Оскільки вихованці цього віку мають значний соціальний досвід, а також до певної міри сформовану здатність до самооцінки, варто вдатися до диспуту як специфічного прийому формування свідомості та переконань, хоча диспут може виступати як самостійний метод і навіть як своєрідна форма виховної роботи.

Диспут — це прийом формування переконань і свідомої поведінки шляхом суперечки, дискусії в процесі вербального спілкування з членами первинного колективу та іншої соціальної групи.

Важливу роль у соціально-психічному становленні особистості відіграють такі моральні категорії, як совість, сумління та честь.

Совість — це категорія етики, що характеризує здатність людини здійснювати контроль за власною діяльністю, давати об'єктивну оцінку своїм діям. Цікаво заглибитися в етимологію слова "совість". У древньоруській мові це слово пішло від совгдть, в якому дт трансформувалось в ст і перейшло у совгсть; со+вьдать — відать про себе. Справжнє виховання має ґрунтуватися на совісті. Лише совість є внутрішнім контролем власної діяльності, мірилом відповідальності за свої вчинки. Совість стоїть поряд із словом сумління, яким передають почуття й свідомість моральної відповідальності за свою поведінку і вчинки перед собою і перед суспільством. Тому педагогові, по-перше, потрібно наполегливо працювати над формуванням у вихованців почуття совісті і, по-друге, у процесі виховання свідомості й переконань вдаватися до прийому звертання до почуття совісті. Цей прийом має сенс у роботі з вихованцями старшого підліткового і юнацького віку, які набувають певного соціального досвіду та мають здатність до об'єктивної самооцінки.

У цьому ж ряду стоїть прийом звернення до почуттів честі. У древньоруській мові відбувалась певна трансформація цього слова: чьтть — чьту — чьсть.

Честь — це категорія етики, що характеризує особистість з позиції готовності відстояти, підтримати достоїнство, репутацію —свою особисту чи колективу, до якого вона належить. Це може бути честь сім'ї, дівчини, юнака, лікаря, вчителя, офіцера та ін. Поняття честі пов'язане з поняттям гідності. В народі поняття честі виступає важливим критерієм моральної досконалості особистості. Тому вихованцям нагадували: "Бережи одяг знову, а честь змолоду". Виховані люди, підкреслюючи відповідальність за свої дії, відстоюючи свою гідність, достоїнство перед іншими людьми, говорять: "Маю честь". Як і совість, честь — категорія досить складна. У процесі формування особистості завдяки системі комплексних виховних впливів потрібно формувати честь людини і звертатися до почуття честі старших підлітків та юнаків. Цим інструментом треба користуватися вельми обережно, не допускаючи знецінення його щоденним вжитком.

Отже, переконування — це найбільш цінний, але водночас складний інструмент виховного впливу педагога на особистість вихованця.

Чільне місце у системі формування свідомості і переконань займає метод прикладу.

Приклад — це метод виховання, який передбачає організацію взірця для наслідування з метою оптимізації процесу соціального успадкування. Роль педагога-вихователя у цьому процесі полягає в організації позитивного прикладу, своєрідного ідеалу, який зміг би захопити вихованця.

Ідеал (від гр. idea — уявлення, ідея) — поняття моральної свідомості і категорія етики, що містить у собі вищі моральні вимоги, можлива реалізація яких особистістю дала б їй змогу набути досконалості; образ найбільш цінного і величного в людині.

Прикладом для виховання можуть бути батьки, інші рідні та близькі дитини, учителі-вихователі, історичні національні персонажі, особистості, які оточують вихованців у повсякденному житті; літературні персонажі, діячі науки і культури та ін. Важлива місія професійного вихователя у пошуках ідеального прикладу полягає в тому, щоб особа чи персонаж, що має слугувати прикладом для вихованця, була по-справжньому носієм морально-духовних цінностей, а не кон'юнктурним витвором біографів під впливом фальшивих ідей. Адже у суспільних стосунках "все таємне стає очевидним". І коли під впливом обставин, виховного впливу в уяві та свідомості вихованця був створений ідеальний взірець для наслідування, а пізніше виявиться, що він фальшивий, позбавлений правди і реальності, настає гірке розчарування, руйнується віра в будь-який ідеал, виникає підозріле ставлення до будь-яких прикладів, навіть справді ідеальних.

Вихованці, як і всі люди взагалі, перебувають не в ідеальному педагогічному вакуумі, а в реальному соціальному середовищі, в якому поряд з позитивними прикладами на дитину згубно можуть впливати приклади негативного змісту. Як же діяти в такій ситуації вихователеві? Передусім наполегливо формувати стійкі переконання як стрижень позитивної поведінки. Разом з тим, виходячи з конкретних умов, формувати у вихованців критичне ставлення до негативних проявів у діях людей, які їх оточують.