89. Ялтинська конфренція.

 

На по­чатку 1945 р. Червона Армія вступила на територію Німеч­чини. В лютому вона форсувала Одер і вже була в 60 км від Берліна. Перемоги Червоної Армії примусили союзни­ків активізувати свої воєнні та дипломатичні дії. Оскільки в процесі координації цих дій виникло багато проблем (післявоєнний устрій Німеччини, створення ООН, вступ СРСР у війну проти Японії, польське, югославське та інші питання), була конче потрібна нова нарада керівників трьох великих держав антигітлерівської коаліції.

Такою нарадою стала Ялтинська (Кримська) конференція Й. Сталіна, Ф. Рузвельта й У. Черчілля 4—11 лютого 1945 р. Черчілль запропонував назвати її шифровано «Аргонавт». Рузвельт писав йому: «Ви і я — прямі нащадки аргонавтів». Отже, як і стародавні грецькі міфологічні герої, Руз­вельт і Черчілль вирушили за «золотим руном» —тільки не в Колхіду, а в Крим.

У Ялті зібралося близько 700 осіб — члени делегацій та їхній допоміжний склад. Конференція проходила в Лівадійському палаці — тимчасовій резиденції Рузвеяьта. Англійська делегація мешкала у Воронцовському палаці (Алупка), Сталій — у Юсуповському палаці (в Кореїзі).

Радянська делегація наполягала на обговоренні й прийнятті 11 рішень.

1. Передусім було обговорено питання про тісну коорди­націю воєнних зусиль трьох союзників і остаточний розгром Німеччини, узгоджені воєнні плани завдання останніх уда­рів по гітлерівському райху до його безумовної капітуляції.

2. Союзники домовилися про післявоєнну окупацію і спільний контроль над Німеччиною. Стало ясно, що ра­дянські війська вже самі здобудуть Берлін. Американські дипломати відверто говорили, що скоріше «росіяни опи­няться на Рейні», ніж «американці та англійці вийдуть на Одер». Тому США й Англія запропонували заздалегідь визначити точні кордони окупаційних зон союзників у Німеччині. Вирішено створити три зони окупації (пізні­ше за рахунок американської та англійської зон виділили зону для Франції) й окрему спеціальну тристоронню зону «Великого Берліна». Для узгодження політики щодо Ні­меччини утворювалася Центральна контрольна комісія з місцем перебування в Берліні (пізніше її назвали Союз­ною контрольною радою для Німеччини).

Союзники проголосили свою головну мету: «Знищен­ня німецького мілітаризму та нацизму й створення гаран­тії того, що Німеччина ніколи більше не спроможеться порушити мир в усьому світі». За вимогою СРСР підкрес­лювалося, що в плани союзників не входять знищення ні­мецького народу й розчленування німецької держави.

3. Було вирішено питання про репарації з Німеччини з метою відшкодування збитків жертвам її агресії. Сума збитків окремих держав становила: США — 1,3 млрд. дол., Англії — 6,4 млрд. дол., Франції — понад 21,1 млрд. дол. Пряма шкода Радянському Союзу — понад 128 млрд. дол. В СРСР німецько-фашистські війська знищили ЗО % його національного багатства — зруйнували й спалили 1710 міст, понад 70 тис. сіл, більше 6 млн. будинків, 32 тис. під­приємств, 1876 радгоспів, 98 тис. колгоспів та ін. Радян­ська й американська сторони погодилися в Ялті встановити загальну суму репарацій на рівні значно меншому, ніж справжні збитки (20 млрд. дол., з них 50 % — Ра­дянському Союзові). Англійська делегація заперечувала, вимагаючи їх зменшення. Вирішили стягувати репарації з Німеччини в трьох формах: одночасне вилучення промис­лового обладнання, транспорту тощо протягом двох років після капітуляції; щорічні товарні поставки поточної про­дукції; використання праці військовополонених.

4. Сторони домовилися скликати міжнародну конфе­ренцію для створення ООН 25 квітня 1945 р. в Сан-Фран­циско. Проект Статуту ООН був вироблений ще на кон­ференції в Думбартон-Оксі (серпень—вересень 1944 р.). При обговоренні двох невирішених тоді питань знову спалахнула гостра дискусія. Радянська делегація наполя­гала на одноголосності («право вето») і єдності рішень ве­ликих держав — постійних членів Ради Безпеки, щоб не протиставляти одні великі держави іншим. Делегації США й Англії загалом не заперечували проти «права ве­то», але бачили в ньому потенційну загрозу своїм інтере­сам. Так, США заперечували, щоб «право вето» змусило їх використовувати свої збройні сили в чужих інтересах. Англія побоювалася, що «право вето» може бути викорис­тано проти її імперських інтересів.

Делегації зійшлися на компромісній пропозиції США: поділити конфлікти на дві категорії — з використанням воєнних, політичних та економічних санкцій і суто мир­них процедурних засобів. У першому випадку постійні члени Ради Безпеки мали «право вето», в другому — учас­ник суперечки мав утримуватися від голосування. Фак­тично була прийнята радянська точка зору з урахуванням пропозиції США.

Щодо учасників-фундаторів ООН повної єдності не було досягнуто через різні підходи до вирішення поль­ського питання.

5. Делегації прийняли «Декларацію про звільнену Європу» — мирну, демократичну, з наданням їй допомо­ги у відродженні нормального життя.

6. Питання про прийняття Української РСР й Біло­руської РСР до ООН як її членів-засновників викликало дискусію, але після складних переговорів делегації США й Англії зобов'язалися підтримати цю радянську пропо­зицію.

Вже після Московської та Тегеранської конференцій СРСР порушив питання про відновлення зовнішньополі­тичних прав союзних республік, щоб вони формально могли вступити до ООН.

1 лютого 1944 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон «Про надання Союзним Республікам повноважень у галу­зі зовнішніх зносин та про перетворення у зв'язку з цим Народного Комісаріату Закордонних Справ із загальносо­юзного в союзно-республіканський Народний Комісарі­ат». Відтак після більш ніж двадцятирічної перерви всі со­юзні республіки, в тому числі й Україна, знову, хоч і фор­мально, одержали право на зовнішньополітичну діяль­ність, якого були позбавлені після утворення СРСР.

Згідно з цим законом 5 лютого 1944 р. Президія Вер­ховної Ради Української РСР своїм указом створила На­родний Комісаріат Закордонних Справ УРСР, а Верховна Рада України 4 березня прийняла відповідний закон і внесла зміни в Конституцію УРСР. Із 5 лютого першим наркомом закордонних справ УРСР був призначений ві­домий український письменник О. Є. Корнійчук. Із 12 липня 1944 р. до 1952 р. на цій посаді працював Д. 3. Мануїльський.

Д. 3. Мануїльський очолював у той час різні урядові делегації України: на конференції ООН у Сан-Францис­ко, на конференціях для підписання мирних договорів з Італією, Румунією, Болгарією, Угорщиною та Фінлян­дією, на сесіях Генеральної Асамблеї й засіданнях Ради Безпеки ООН тощо. За його ініціативою в Київському університеті ім. Т. Г. Шевченка восени 1944 р. був ство­рений факультет міжнародних відносин, який підготував основну когорту українських дипломатів та вчених-міжнародників і в 90-х роках перетворився в Інститут міжна­родних відносин. З того часу, хоч і в рамках загальносо­юзної радянської дипломатії, значно розширилися зов­нішньополітичні зв'язки України.

Питання про представництво всіх 15 радянських рес­публік у майбутній Організації Об'єднаних Націй стави­лося радянським урядом ще на конференції в Думбартон-Оксі. Ф Рузвельт у листі Й. Сталіну від ЗІ серпня 1944 р. запропонував відкласти розв'язання цього питання до за­снування самої організації. Сталін у відповіді (7 вересня) наполягав на членстві в ООН хоча б двох—трьох союзних республік. Зокрема він аргументував, що Україна й Біло­русія «за кількістю населення та за їхнім політичним зна­ченням переважають деякі держави, стосовно яких ми всі згодні, що вони мають бути зараховані до числа ініціато­рів створення міжнародної організації».

На Ялтинській конференції, яку разом із наступною Потсдамською конференцією українські історики назвали «сестрами Великої Перемоги», В. Молотов 7 лютого 1945 р. запропонував включити в число членів-засновни­ків ООН Україну, Білорусію й Литву. Він підкреслив, що ці республіки «зазнали найбільших жертв у війні та були першими територіями, на які вдерлися німці». Ф. Рузвельт і У. Черчілль у принципі погодилися з цим, але об­межили кількість республік до двох. Наступного дня (8 лютого) А. Іден заявив, що Великобританія і США «підтримують СРСР у тому, щоб серед первинних членів організації були дві радянські республіки». Саме в Ялті 11 лютого й було вирішено «Великою трійкою» включити в число фундаторів ООН Україну й Білорусію. Керівники США й Англії вперше зафіксували їх міжнародний статус.

7. Польське питання було вирішене в цілому компромісно. В цей час існували два польських уряди: один з ре­альною владою в Польщі (Тимчасовий Національний польський уряд у Любліні), з яким СРСР 5 січня 1945 р. встановив дипломатичні відносини, і другий — емігрант­ський (у Лондоні), з яким СРСР розірвав дипломатичні відносини. США й Англія, у свою чергу, не визнавали уряд Б. Берута.

За рішенням конференції, майбутній уряд Польщі мав утворитися на базі Тимчасового Національного польсько­го уряду з включенням деяких польських діячів з Лондона.

При розгляді на конференції питання про східні кор­дони Польщі Рузвельт наполягав на переданні їй Львова та деяких нафтоносних районів, що виходили за межі «лі­нії Керзона». Після активної дискусії Сталін підкреслив, що «лінія Керзона» придумана не росіянами. Посилаю­чись на волевиявлення українського народу, він додав: «Що ж, ви бажаєте, між іншим, щоб ми виявилися мен­ше росіянами, ніж Керзон і Клемансо? Тим самим ви до­ведете нас до ганьби. Що скажуть українці, якщо ми приймемо вашу пропозицію? Вони, певно, скажуть, що Сталін і Молотов виявилися менш надійними захисника­ми росіян і українців, ніж Керзон і Клемансо».

Врешті-решт «Велика трійка» вирішила, що «східний кордон Польщі має проходити вздовж «лінії Керзона» з відхиленнями від неї у деяких районах від п'яти до вось­ми кілометрів на користь Польщі».

Для України це означало міжнародно-правове ви­знання возз'єднання українських земель, що забезпечи­ло остаточне формування єдиної української нації й справило вирішальний вплив на завершення процесів її консолідації.

8. Щодо Югославії було вирішено: сприяти об'єднан­ню в уряді й парламенті демократичних сил серед прибіч­ників Тіто й Шубашича і створенню Тимчасового об'єднаного уряду.

9. Учасники конференції вирішили утворити постійну нараду міністрів закордонних справ СРСР, США й Англії (НМЗС), яка мала збиратися раз на 3 — 4 місяці для кон­сультацій і практичних рішень.

10. Була прийнята заява «Єдність в організації миру, як і у веденні війни», де підкреслено загальну рішучість зберегти й посилити в наступний мирний період єдність цілей і дій трьох великих держав.

11. 11 лютого сторони підписали таємну угоду про вступ СРСР у війну з Японією через 2 — 3 місяці після капітуляції Німеччини. Угода передбачала задоволення висунутих СРСР умов: збереження статус-кво в Монголії, повернення Радянському Союзові Південного Сахаліну з островами, інтернаціоналізація порту Дайрен і відновлен­ня радянської оренди Порт-Артура, спільна з Китаєм екс­плуатація Китайсько-Східної й Південно-Маньчжурської залізниць, передання Радянському Союзові Курильських островів. Радянські війська мали визволити від японських військ Маньчжурію і Північну Корею.

Ялтинська конференція мала видатне міжнародне зна­чення. Вона прийняла конкретні рішення про координа­цію спільних дій СРСР, США й Англії на заключному етапі другої світової війни й у післявоєнний час, проде­монструвала єдність і могутність антигітлерівської коалі­ції великих держав.