43. Пакт Бріана—Келлога. Проблеми боротьби за мир і роззброєння наприкінці 20-х рр.

 

Найважливішим дипломатич­ним документом кінця 20-х років став пакт Бріана— Келлога, що був першим практично загальним міжна­родним договором, який містив міжнародно-правові норми, спрямовані проти агресивних воєн. До пакту приєдналися майже всі держави (69), з них на вересень 1929 р. 49 держав, у тому числі Радянський Союз, ратифікували його, урочисто підтвердивши своє прагнення розв'язувати конфлікти тільки мирним шляхом і відмову від війни як знаряддя національної політики.

Ідею боротьби за демократичний мир і відмови від будь-яких форм агресії вперше у XX ст. було проголошено на державному рівні в ленінському Декреті про мир. Без­посереднім попередником пакту дехто вважав Женевський протокол, розроблений Лігою Націй у жовтні 1924 р. і з ви­ни уряду Англії не ратифікований. Келлог же більше посилався на рішення Панамериканської конференції в Гавані (січень — лютий 1928 р.), де в останньому документі, зок­рема, декларувалося, що «наступальні війни є злочином проти людства», «неправомірними» й «забороненими».

6 квітня 1927 р. міністр закордонних справ Франції А. Бріан звернувся до США з пропозицією укласти дво­сторонній договір «про вічну дружбу і заборону звернення до війни як знаряддя національної політики». 20 червня він направив офіційну ноту у Вашингтон з проектом дого­вору «про вічну дружбу», розраховуючи цим договором підняти авторитет Франції.

Державний секретар США Ф. Келлог спочатку не звер­нув уваги на цю ноту, але потім вирішив використати ідею Бріана задля посилення впливу США на світову політику й створення нового політичного об'єднання держав на противагу Лізі Націй. 27 грудня він послав ноту-відповідь Франції з пропозицією укласти не двосторонній, а багато­сторонній договір між «головними державами світу» про недопустимість війни між ними. Келлог познайомив уряди ряду держав з цим листуванням.

Першою відповіла Німеччина (27 квітня 1928 р.), яка підтримала американський проект. Серйозні застережен­ня зробив уряд Англії (19 травня), який категорично за­явив, що не допустить будь-якого втручання в райони «особливого життєвого інтересу» для своєї країни. Отже, Лондон заздалегідь обумовлював собі «право» вести війни в таких районах як «захід самозахисту» Британської імпе­рії. Одночасно він заперечував проти участі держав, «уря­ди яких не здобули ще загального визнання». Йшлося, зрозуміло, про СРСР, з яким уряд консерваторів рік тому розірвав дипломатичні відносини.

Французький уряд висунув (21 квітня) свій контрпроект договору, обумовлюючи право «на законну самообо­рону в межах існуючих договорів». Уряди Японії та Італії вітали пакт як «цілковите знищення війни» й повторили французькі застереження.

28 червня 1928 р. Келлог надіслав нову ноту й пере­глянутий проект договору 14 країнам. Уточнялося, що відмова від війни торкалася відносин між учасниками до­говору, а не між усіма країнами.

В результаті тривалого дипломатичного листування з питання трактування поняття «війни поза законом» 15 держав (деякі з усними застереженнями) на чолі із США й Францією підписали в Парижі 27 серпня 1928 р. «Пакт загальної відмови від війни».

Паризький пакт (який ще стали називати «пакт Бріана—Келлога») складався з преамбули та двох основних статей. У статті 1 сторони заявили, що «засуджують вико­ристання війни для вирішення міжнародних суперечок і відмовляються від неї як від інструмента державної полі­тики в їхніх взаєминах». У статті 2 сторони визнали, що «для врегулювання всіх суперечок чи конфліктів... вони прагнутимуть удаватися тільки до мирних засобів».

Договір, безперечно, мав позитивне значення.

1. Надзвичайно важливим став сам факт колективного проголошення державами «права на мир» і відмови від «наступальної війни» як «інструмента державної політики».

2. Безпрецедентними для того часу були масовість учасників договору, кількість країн, що підписали й рати­фікували його.

3. Універсальна форма пакту відкривала можливості приєднання до нього залежних і напівколоніальних країн.

4. Паризький пакт, як зазначав М. М. Литвинов у ноті послу Франції в Москві Ж. Ербетгу 31 серпня 1928 р., об'єктивно покладав «певні зобов'язання на держави перед громадською думкою». Справді, деякий час він служив від­носною перешкодою для агресивних дій держав-учасниць.

Разом з тим Паризький пакт мав серйозні недоліки.

По-перше, його загальна декларативність і суто фор­мальний характер. Відмова від «права на війну» не була підкріплена жодними зобов'язаннями держав у галузі роз­зброєння або хоча б обмеження гонки озброєнь.

По-друге, невизначеність самого формулювання про заборону війни залишала простір для довільних тлумачень. Тим часом договір мав поставити поза законом будь-яку міжнародну війну й воєнні дії (інтервенції, блокади, воєн­ну окупацію чужої території, чужих портів і т. п.).

По-третє, Паризький пакт знецінювався рядом застере­жень Франції, Англії та інших його головних учасників. Такі застереження («право на самооборону» тощо), хоч і не ввійшли до договору, проте давали можливість державам використовувати його в дусі своєї зовнішньої політики.

Радянський уряд публічно відзначив принципові не­доліки пакту й водночас заявив про свою готовність приєднатися до нього, підкресливши його значення в бо­ротьбі за ослаблення воєнної небезпеки.

27 серпня 1928 р., в день підписання пакту в Парижі, державний департамент США через своїх послів направив ноти ще 48 державам (у тому числі СРСР та 7 країнам — нечленам Ліги Націй) із запрошенням приєднатися до договору. Того ж дня посол Франції в Москві Ж.Ербетт пе­редав таке запрошення радянському урядові.

Президія ЦВК СРСР уже 29 серпня ратифікувала Па­ризький пакт після підписання його урядом. У ноті Ербетту М. М. Литвинов проаналізував недостатність і неконкретність формулювань договору, вказав на відсут­ність у ньому будь-яких гарантій виконання учасниками взятих зобов'язань. Радянські застереження, на відміну від західних, були спрямовані не на обмеження, а на все­мірне розширення зобов'язань держав-учасниць. У ноті повідомлялося про приєднання СРСР до Паризького пакту. 6 вересня це було офіційно підтверджено радян­ською декларацією, переданою Ербетту.

США ратифікували пакт 17 січня 1929 р. Радянський Союз, не чекаючи ратифікації з боку інших держав, запро­понував 7 сусіднім країнам достроково ввести пакт у дію. Після дипломатичних переговорів СРСР, Естонія, Латвія, Польща й Румунія на конференції в Москві 9 лютого 1929 р. підписали протокол про негайне набрання Паризьким пак­том сили. Пізніше до Московського протоколу приєдна­лися Туреччина, Іран та Литва. Пакт набрав сили 24 лип­ня 1929 р. після ратифікації його іншими країнами.

Пакт Бріана—Келлога не справдив надій людства. Відсутність гарантій і двозначність формулювань стали головною причиною підриву його ефективності. Держа­ви-агресори — Японія, Німеччина та Італія на початку 30-х років першими грубо його порушили. Паризький пакт не міг відвернути небезпеку нової світової війни, зу­пинити агресорів. І все ж він залишив певний слід у тео­рії й практиці міжнародних відносин і міжнародного пра­ва. Ідея недопустимості війни, заборони на застосування сили в міжнародних відносинах знайшла своє відобра­ження й була закріплена в Статуті 00Н та багатьох піс­лявоєнних міждержавних договорах та угодах.

"ПАН-ЕВРОПА"

название создававшегося франц. дипломатией в 1929-31 общеевроп. союза капиталистич. гос-в, направленного против СССР и рассчитанного на установление руководящего положения Франции в Европе. Впервые идея плана "П.-Е." была изложена в речи А. Бриана - главы франц. делегации на Ассамблее Лиги наций в Женеве 5 сент. 1929; наиболее полное выражение получила в меморандуме пр-ва Франции от 1 мая 1930, адресованном пр-вам европ. гос-в. Франц. пр-во, официально декларируя стремление к установлению между европ. народами "режима постоянной солидарности", фактически предусматривало организацию т. н. "Европ. федерации", к-рая, по его замыслам, должна была составлять единый фронт капиталистич. гос-в против Сов. Союза (СССР не был приглашен участвовать в работе т. н. "Европ. комиссии", учрежденной в мае 1930 Лигой наций для изучения плана "П.-Е."). План "П.-Е." предусматривал также упразднение таможенных барьеров в торгово-экономич. отношениях между европ. гос-вами, что должно было облегчить укрепление позиций франц. монополий на европ. рынках и, в конечном итоге, обеспечить руководящую роль Франции в "Европ. федерации". Именно этот аспект плана "П.-Е." вызвал отрицат. отношение к нему со стороны мн. капиталистич. гос-в, в т. ч. Великобритании, Германии, США, Нидерландов, Италии и скандинавских стран. Положит. реакцию он встретил лишь со стороны бурж. пр-в Польши и Чехословакии, связанных с Францией союзными договорами. Стремясь усилить оппозицию плану "П.-Е.", ряд государств - противников "П.-Е." в янв. 1931 высказался за приглашение СССР участвовать в "Европ. комиссии". Сов. делегация участвовала в работе 3-й сессии этой комиссии, заседавшей в Женеве с 15 по 23 мая 1931, где выступила с разоблачением антисов. направленности "П.-Е." и внесла свой проект соглашения о расширении экономич. связей между всеми гос-вами вне зависимости от их социально-экономич. систем.

Последовательная борьба СССР против планов организации антисов. блоков, а также противоречия среди гл. капиталистич. держав привели к тому, что план "П.-Е." не был практически осуществлен.

44. Палестинская проблема!!!!

Изучение  истории Палестины  периода британского  мандата в отечественной исторической науке имеет свою традицию Хотя ее историография насчитывает солидную по количеству опубликованных работ базу, тем не менее, крупных монографических исследований на русском языке можно сосчитать буквально по пальцам: это книги Колобова, Корнилова, Киселева, фундаментальный труд С.Щевелева, израильских историков А.Халамиш и Ф.Канделя. А ведь тема борьбы Великих держав за пост-османский Ближний Восток проливает свет на весь дальнейший ход развития одного из самых длительных и до сегодняшнего дня неразрешенных противостояний – арабо-израильского конфликта. В этой связи понять механизм появления палестинской проблемы в межвоенный период, когда на Святой Земле реял британский флаг, с учетом последних исследований отечественных и зарубежных авторов, нам дает монография арзамасского историка Антона Шандры «Проблема Палестины: британский след».

Автор известен в среде специалистов как исследователь политики Великих держав на Ближнем Востоке в период после Первой мировой войны. В этом отношении он является продолжателем традиции нижегородской школы ближневосточных исследований, специализирующейся на комплексном изучении совокупности проблем региона. И его книга является первым монографическим исследованием автора, в котором он представил свой взгляд на механизм управления Палестиной англичанами и поиск ими компромисса в условиях нарастающей межнациональной напряженности, конца которой не видно и в XXI веке.

Монография  структурно состоит из введения, четырех  глав, каждая из которых состоит  из двух параграфов, заключения, списка использованных источников и литературы, а также некролога, посвященного научному редактору монографии известному арабисту Владимиру Киселева.

Хронологические рамки исследования охватывают период с 1917 по 1939 годы.

В первой главе автор рассматривает процесс политики Великобритании после оккупации ею Палестины в конце Первой мировой войны и сразу после нее (1917-1920). Глава посвящена непосредственно английской дипломатии на международных послевоенных конференциях по получению Лондоном мандата на Палестину.

Вторая  глава раскрывает борьбу взглядов в  среде политических партий и истеблишмента  относительно дальнейшей политики Великобритании в Палестине, ее места и роль во внешней политике королевства, в особенности после возникновение арабо-еврейских столкновений.

В третьей главе Шандра описывает  механизм организации административного  аппарата управления подмандатной территорией. Здесь автор показывает процесс эволюции системы управления от армейской комендатуры в условиях военного положения к гражданской администрации мирного времени.

Завершающая четвертая глава представляет особый интерес, поскольку здесь исследователь остановился именно на факторе арабо-еврейских противоречий в контексте политики Великобритании в Палестине.

Положительным качеством книги стоит отметить большую источниковедческую и библиографическую  базу, привлекаемую автором к исследованию. Во-первых, это неопубликованные источники, представляющие собой документы Кабинета министров, Министерства иностранных дел и Министерства по делам колоний Великобритании. Во-вторых, это широкий круг опубликованных источников: стенограммы парламентских заседаний, отчеты партийных конференций, документы Лиги наций, периодику, мемуары и др. В-третьих, это богатая библиография: свыше 140 наименований использованной литературы. Безусловно, широкий список источников и литературы, привлеченный автором для исследования, делает книгу и содержательным, и академическим изданием.

Однако имеются замечания по списку литературы, используемой автором монографии. К числу замечаний можно отнести игнорирование Шандрой таких известных работ как биографии Д.Бен-Гуриона, написанной Михаэлем Бар-Зохаром, мемуаров Голды Меир, Игаля Алона, Иехуды Слуцкого, трудов израильских историков Аниты Шапиры, Авивы Халамиш, Феликса Канделя, Михаила Штереншиса. Причем все эти работы имеются на русском языке. Во-вторых, это включение (и цитирование в самой книги) весьма сомнительных с научной точки зрения изданий, в частности, книгу Хеннеке Карделя «Гитлер – основатель Израиля».

Но  это не снижающее ценность работы замечание (его стоит отнести  к дотошности рецензента), тем не менее, не сопоставимо с претензией к Шандре относительно его оценки внутренней жизни Палестины, в особенности его позиции в арабо-еврейском противостоянии. Автор книги уверен, что британская политика в Палестине носила просионистский характер (с.152). Шандра даже вынес этот тезис в начало своей работы, взяв в качестве эпиграфа слова египетского президента Г.А.Насера об успехах сионизма в Палестине благодаря англичанам.

Однако  с этим нельзя согласиться. Вектор британской политики в Палестине в контексте  реализации сионистского плана создания еврейского государства можно условно разделить на два периода: 1917-1922 гг. и 1922-1947 гг. В первый период перспективы создания еврейского государства казались реальными (тут тебе и «Декларация Бальфура», и Еврейский легион в составе британской армии, и признание политических институтов еврейского ишува как органов самоуправления и многое другое). А вот второй период как раз характеризуется изменением симпатий британцев сионизму: «Белые книги», принимаемые Лондоном, становились ограничителями еврейской иммиграции (хотя автор и пытается убедить в обратном, ссылаясь при этом на «Белую книгу»У. Черчилля 1922 года (с.147), которая якобы не тормозила иммиграцию, но при этом забывает, что все последующие «Белые книги» существенно ограничивали ее), отход от принципов «Декларации Бальфура», аресты лидеров сионизма (В.Жаботинский) и другие меры. После 1922 года англичане все больше на деле склонялись к симпатии к арабам, закрывали глаза на погромы в Хевроне и Иерусалиме.

Однако  монография в большей степени посвящена англичанам, чем арабам или евреям, поскольку автор сконцентрировался больше на механизме функционирования системы управления регионом. И для понимания ее успехов и, в то же время, неудач необходимо ответить на главный вопрос: насколько британская политика управления Палестиной была эффективна?

Шандра  справедливо считает, что здесь  стоит разделять сферы приложения деятельности англичан. «Наиболее эффективно органы управления работали в сфере  территориального контроля и обеспечения устойчивого сохранения Палестины в сети региональной военной безопасности» (с.152), - уверен автор книги. А вот провалы англичане допустили в том, что не смогли разрешить арабо-еврейское противостояние, которое все больше и больше приводило к кровавым столкновениям, в конце концов приведшее к первой арабо-израильской войне 1948-1949 гг.

Оценивая  в целом, монографию Антона Шандры «Проблема  Палестины: британский след», стоит сказать о ее значимости для российского палестиноведения. Последняя крупная работа русского ученого по этой теме вышла в 1999 году. Это труд Сергея Щевелева «Палестина под мандатом Великобритании (1920-1948)» (Симферополь, 1999). Спустя десять лет вышла книга по этой же проблеме. Для историографов это представляет любопытный факт, когда можно будет проанализировать изменения в фактографическом, источниковедческом и методологическом ракурсе с учетом имеющегося опыта отечественной исторической науки.