Хто був першим бойком?

Науковцi досi тiльки здогадуються, як виникла назва цього карпатського етносу, i часом висловлюють цiлком протилежнi гiпотези про походження слова «Бойко». Хтось каже, бойки, мовляв, полохливi, тож їх так назвали за те, що бояться. Iншi навпаки виводять цей етнонiм вiд слова «бити», вiдзначаючи суворий норов горян, якi завжди готовi до бiйки.

А польськi етнографи, якi писали про бойкiв, з приводу такої їх назви згадували однокореневе слово «бояк», що польською значить вiл. Таке припущення, очевидно, виникло не випадково. Адже у тваринництвi на Бойкiвщинi до початку ХХ століття переважало розведення власне волiв. Вiвчарство, порiвняно iз сусiдами-гуцулами, у бойкiв не прижилося, насамперед тому, що вiвцi тут часто гинули через велику зволоженiсть мiсцевих грунтiв.

У деяких мiсцевостях на Бойкiвщинi навiть кiнь у господарствi вперше з’явився лише з початком ХIХ столiття, коли тут почалися лісозаготівлі. А до того часу для тутешнiх горян основною робочою худобою були воли. Їх випасали цiле лiто на полонинах окремою чередою пастухи-«воляри», якi будували собi в горах односхилi колиби. Восени у селах Сможе або в Сколе вiдгодованих волiв продавали на спецiально влаштованих ярмарках.

Але найправдоподiбнiшою виглядає версiя про походження назви «бойки» вiд власного iменi першого володаря цiєї гiрської країни. Мало хто знає, що антропонiм Бойко вiдомий ще зi слов’янських пам’яток Х столiття, перетворившись в нашi днi у поширене прiзвище. А похiднi вiд цього слова iмена Боймир чи Бойслав i досi часто вживанi у південнослов’янських країнах.

Зрештою назвати свого володаря Бой(уй)-Туром горяни могли i через згадану вже прихильнiсть до розведення волiв, яких у давнi часи бойки могли навiть обожнювати.

Спадкоємці праслов’янської культури

Незаймана i навiть трохи дика первiснiсть життєвого укладу цих мешканцiв гiр, з якою зiткнулися ще першi дослiдники етнографiї бойкiв, продовжує вражати етнографiв i сьогоднi. Можливо, в тутешнiх горян нема того яскравого колориту, як в їхнiх сусiдiв – гуцулiв та лемкiв, але генiальною простотою бойкiвської культури не можливо не захоплюватися. Бо традицiї бойкiв вiдкривають перед нами першоджерело праслов’янської культури.

У це важко повiрити, але ще сто рокiв тому тутешнiй устрiй життя мав багато спiльних рис iз давноминулими вiками, а звичаєве право тут завжди ставилося вище закону тiєї держави, до складу якої належала територiя Бойкiвщини. У деяких бойкiвських селах Закарпаття ще й досi побутує традицiя роздаровувати бiдним частину майна померлого. А на зорi становлення Київської Русi цей звичай називався «померщиною». «Поволання», тобто сповiщення про злочин, а також звичай чинити суд тiльки до заходу сонця та кара через вигнання iз громади – всi цi звичаї, якi були узаконенi ще Ярославом Мудрим у «Руськiй правдi», донедавна побутували у бойкiв як непохитнi суспiльнi норми.

Праслов’янськi традицiї збереглися у бойкiв i в традицiйному одязi, до якого належать своєрiднi тунiкоподiбнi сорочки, i в приготуваннi їжi. Пiсний вiвсяний хлiб «ощипок», який входить до традицiйної бойкiвської кухнi, так само як «вар» iз вiвсяного зерна, входили до меню слов’янських племен з незапам’ятних часiв.

Весiльнi ладкання, колядки iз оспiваними картинами полювання, похороннi голосiння, якi й донинi вважаються обов’язковим компонентом похоронного обряду, пройшли через столiття у збережених традицiях бойкiв. Тут, у глухих горах, музики ще донедавна робили скрипкоподiбнi iнструменти, натягуючи на дошку скрученi iз лляного чи конопляного волокна просмоленi струни. Такi, як тут кажуть, «гуслi» можна побачити… на фресцi ХI столiття у Софiївському соборi в Києвi.

З прадавнiх часiв на Бойкiвщинi роблять iз вербової кори веснянi скосiвки – такi собi пiвметровi дудки без отворiв для пальцiв. Якби бойкiвському майстровi сказати, що тисячу рокiв тому, мандруючи по Київськiй Русi, такий iнструмент описав арабський мандрiвник i письменник iбн Даста, старий бойко дуже би дивувався…

Експрес, 1 березня 2003 р.

Пранащадки Захара Беркута

Наталя Кляшторна

Якщо Ви думаєте, що наші пращури жили прозаїчним життям, їдьте на Бойківщину. Найстарші бойки ще пам’ятають те, що вже давно загубила решта України. Був у нас ще один такий унікальний регіон – Полісся. Тільки після Чорнобиля його відвідувати не рекомендують. Бойківщина ще здатна втамувати нашу спрагу за джерельною водою і чистим повітрям. Хоч тут не купиш яскравих сувенірів, як в Яремчі чи Коломиї, і тут не відчуєш себе туристом, якого всюди намагаються «розкрутити». Мабуть, в цьому і є урок подорожей на Бойківщину – справжнє не продається.

 

Які ви, бойки?

Нудними і буденними бойки здаються лише на перший погляд. Тому що надто ощадні, маломовні, обережні з незнайомцями, байдужі до прикрас і яскравих кольорів та й взагалі не дуже чепурні. Раціональність і доцільність – саме за цими критеріями бойко будує своє життя. Тому в музеї «Бойківщина» у Самборі радять приглядатися не лише до одягу і помешкання бойка, але й до його господарчих приміщень – стаєн, комор. Тут все продумано до найменших дрібниць, а всі речі розташовані в чіткій послідовності. Бойко не такий гедоніст, естет і джигун, як гуцул. Він керується практичністю, доцільністю і ощадністю.

Якщо гуцули тримали вівці і коні, а лемки випасали лише овець, та й то переважно сезонно, то бойки любили і овець, і коней, а особливо волів. Характерним заняттям для них була торгівля сіллю, яку возили волами. Так, як чумаки з Наддніпрянщини. Взагалі відгодівля волів, особливо за часів Австрії, була для русинів прибутковою справою. «То є народу цього нещастя, що він воли свої більше любить, як самого себе», – писав Олександр Духнович в ХІХ ст. Нещастям цього народу було ще й те, що він більше за себе самого любив ще й свою землю – а вона на Бойківщині й справді невдячна.

Щодо назви племені – бойки – суперечки не вщухають вже двісті років. Одні виводять його від російського слова “бойкий”, другі – від власного імені Бойко або Бой, треті – від діалектної частки бойє, четверті – від місцевої форми звернення до бога – “богойку” і т.п. Та кожна спроба з`ясувати походження назви бойків через брак переконливої аргументації виявлялася безуспішною.

На відміну від лемків, бойки не можуть похвалитися виразною субетнічною самосвідомістю. Можна сказати, що своїм бойківським походженням пишаються лише люди з “серединної” Бойківщини. Частіше доводиться чути від бойків зі східних чи з північних околиць, що бойками є мешканці всіх довколишніх сіл – але не вони. Можливо, зневажливе ставлення сусідніх низовинних регіонів до горян-бойків, віддалених від культурних осередків, поширилася поступово й на назву субетносу. З іншого ж боку, долиняни, хоч і висміювали горян, вони все ж захоплювалися їхньою крутою вдачею і вмінням майже все необхідне виготовити власними руками (до початку ХХ століття бойки робили самостійно навіть голки). Тепер науковці говорять, що таке виховання чоловіків з орієнтацією на виконання усіх робіт гальмувала поширення ремесел серед русинів Карпат.

Отже, бойко був скотарем, землеробом, ремісником і навіть торгував. А щоб вистачило хліба до нового врожаю – цим могла похвалитися не кожна сім’я.