Церковь «Сошествия Св. Духа» в с.Верхняя Рожанка

Стоит у дороги, на берегу реки Рожанка, удивительное чудо, святына, верхнерожанская красота и гордость, памятник архитектуры национального значения. Все эти эпитеты характеризуют церковь «Сошествия Святого Духа». “Церковь построена в июля 1804 года” – так гласит нацарапанная на дереве надпись на польском языке, рядом с металлическим значком “Общество обезпечень” Днестр “, справа от главного входа.

Церковь «Сошествия Святого Духа» деревянная, трехсрубная, трехверхая. Одновременно с основными объемами у южной и северной стен восточного сруба были возведены прямоугольные в плане помещения. Квадратные в плане срубы завершены восьмигранными шатрами с перехватами. Шатры центрального и сеточного срубов посажаны на восьмерики, вырастающие из двойных четвериков. Шатер западного сруба опирается непосредственно на двухъярусный четверик с заломом. Шатры завершены маковками. Низ сооружения прикрывает поддашие, опирающееся на выпуски венцов. В интерьере высотно раскрыто пространство верхов.

Верхи церкви завершают оригинальные, трираменни кресты, на которых изображен ряд символов.

Стенопись выполнена художником Ю. Залусским.

Реставрирована в 1969 и 1977 гг.

В юго-западной стороне подворья находится двухъярусная колокольня на стене которой видна надпись “Эту звонницу общественным средства по инициативе отца иерея Григория Гуменного построил Андрей Галадий”. Правда, часть слов закрывает большой, каменный крест, опирающийся на стену. Звонница деревянная, квадратная в плане, нижний ярус срубный, верхний — каркасной конструкции, завершена восьмигранным шатром на четверике.

Памятник относится к лучшим произведениям народной архитектуры бойковской школы.

Церковь находится в селе Верхняя Рожанка. Первые упоминания об этом селе датируются 1675 годом. Сейчас в селе проживают 1,1 тис. жителей. Необыкновенно красивыми пейзажами встречает это село гостей. Дух захватывает от горных вершин и широких зеленых полонин вокруг.

Рожанка

Tatyana Sosulina

      Спосіб життя горян дещо відрізняється від традиційного господарювання в долинах та степовій місцині. У цьому я переконалась, подорожуючи липневим місяцем 2010 року по прикарпатській рівнині Рівенської, Тернопільської та Львівської областей і плавно перекочовуючи, піднімаючись у гори Карпат, які зачаровують навіки своєю мінливістю, примхливістю. Дощ ― сонце, спека ― прохолода, бурхливе хмароутворення ― блакитна чистота і враз веселка на все безкрає небо з трепетним її відображенням у вузенькому потічку, який в лічені години може перетворитися у бурхливу річку, ревучу і шаленіючу, яка зносить все на своєму шляху, не вибачаючись за содіяне. На певний час заспокоюється, звужуючись знову до потічка.        Роками мовчить. Очікує, чи не буде назад вороття.  ― Живете в цій місцині з народження? ― запитую Марію Константинівну Гаврилів, 1921 року народження, жительку Нижньої Рожанки. Ловлю себе на тому, що не можу назвати її старою бабцею, бо виглядає напрочуд шляхетно, з тендітною, гнучкою статурою. Обличчя її не втратило чарівності, тепер уже вивіреної часом і залишками глибоких, своїх поміток.  ― Тутки народилась, тутки віку доживаю. За вдівця заміж вийшла в 24 роки. Йому 34 було. Дружно працювали. Місце ― куток, де наша садиба, ― Борканя іменують.  Ось тут все життя і пробовтались. Дітей підняли. Декого вже й пережила. І чоловіка... Господь же для чогось тримає мене на цьому світі. Я думаю, що хтось же повинен милуватись цими красотами, не перенапружуючись у праці? От тутки я на підхваті! ― сміється. ― Відпрацювала своє. Роки. Вісімдесят дев’ятий у листопаді справлятиму. Вироблена. Всьо ж своє треба було мати: ткати, шити, плести, рибалити, косити, худобу порати і в ліс по ягоди та гриби ходити. Городину до ладу довести. Хату причепурити. Часу не вистачало на ретельне розглядання наших пейзажів. Просто звикли: річка, долина, гори. Садиба з садочком.        Гарно у нас, правда? А яке небо? А хмари, що туманом з гір сходять? Кольори які яскраві! Заходь, як забачиш мене у дворі під яблунею. Останнім часом у мене є потреба у спілкуванні. Мене хто послухає, чи я від когось щось путне почую. Очі гостроту з кожним днем втрачають, а окуляри не люблю...        Не один раз річка наша, Рожанка, вносила коррективи в пейзаж. Посіви знищувала, сіно заготовлене забирала, домашню утварь. Худобу калічила. Не вона до нас пристосовується, а ми до неї душею прикипіли. Тутки й помру...      ― А хто Вами опікується, Маріє Константинівно, з ким живете? ― запитую, обережно вписуючись у розповідь Марії Константинівни.  ― Внучці з правнучкою Олюшкою тут теж добре. Зі мною хазяйнують. Правда, з мене зараз хазяйка неважна. Стараюсь шкоди не робити. Цим і поміч.        Рідня приїздить відпочити від міського шуму. Подобається їм тутки. Місця у нас благодатні: гриби, ягоди, вода мінеральна, повітря чисте.  ― А як без цивілізаціїї, лікарської допомоги обходились?  ― Ми все життя жили з того, що самі заготовили, припасли, сотворили. Обмінювали чи вторговували яку копійку на ярмарку в Верхній Рожанці, Славське чи Стрию. Лікувались травами, повітрям, водою цілющою...  ― А голодомор, який зараз у всіх на слуху, чим запам’ятався?  ― Голодомор 1933-го як пережили? Та ніяк... Не помітно пройшло... От 1939 – 1940 роки помітніше. Голод відчутнішим був у 1947-му...          Не дуже розуміли що до чого. Війна, повоєнні роки... Німці, бендери, совети. Тутки, в Нижній Рожанці, їх осередок був. Зараз на тому місці лісопилка. Що одні, що другі... все до останку забирали.  А ми працювали, і... боялись.       Німці в Німеччину працездатне населення забирали, бендерівці до лісу зазивали та людей катували за «зраду». 

     А ми боялись Сибіру, карателів, бендерівської розправи. Всеодно працювали без передиху, бо в Бога вірили. Надію на краще не втрачали. Ліс рубали. Будівлі будували. Землю обробляли. Батрачили... Працювали і працюємо. Горювати ніколи!  ― А ви до кого себе відносите: лемки чи бойки? ― знову я з запитанням.  ― Дитино моя, українці ми. Українці! ― її постава гордо випрямилась, лице засяяло радісною, вдоволеною посмішкою.      Нижня і Верхня Рожанки ― два одноіменних бойківських села.        Перша згадка про Верхню Рожанку датується 1585 роком, але за народними переказами відомо, що люди тут оселилися значно раніше і саме перші поселення були в горах на навколишніх полонинах, де значно кращі умови для рільництва і тваринництва.          Верхня Рожанка знаходиться у самому закутку Львівщини на межі з Івано-Франківською та Закарпатською областями. З усіх сторін вона оточена крутими схилами гір, у Бескидах на висоті близько 700м над рівнем моря. Ніби у глухому куті між хребтом Секул та горою Чорна Репа. Автомобільний під’їзд тільки з північного боку.         Живе Рожанка своїм  особливим, специфічним життям, як зрештою, і всі гірські поселення. В долину річки село спустилося вже значно пізніше. Жителі Нижньої Рожанки часто мають хати в Верхній Рожанці і навпаки. Відвойовують у ліса дорогоцінну землю. Та історія свідчить, що не раз для бойків ліс був і годувальником, і надійною схованкою від ворогів. Зокрема на мене справило враження події, які відбувалися в цій місцині ще 1825 року. Історичний факт.       Сколівські верховинці відмовилися відробляти панщину. Для приборкання непокірних їх  пан граф Потоцький посилає 80 солдат. Військовий загін був повністю розбитий. Та й військова операція очолювана Стрийським начальником округу Мільбахером теж потерпіла поразку. В районі Рожанки  сам Мільбахер травмується і з поламаною ногою повертається додому, до Стрия. Операцію по ліквідації непокірних перенесли на весну. Не ризикнули взимку посунутися в гори. А на  весні 1826 гусарські підрозділи барона Штрауха чисельністю майже 500 вояків намагаються пробитися до Славського. Цісарській армії важко далася ця перемога. Багато чоловічого населення Верхньої Рожанки загинуло у нерівному бою. Більшість жінок і дітей переховувалися біля Писаної Керниці, неподалік Нижньої Рожанки. Чоловіків, що уціліли в цій жорстокій битві, було покарано ― отримали по 25 буків. Ці події переказуютьсчя старожилами і описані у повісті Миколи Устияновича «Месть верховинця». Гордий, непокірний народ. 

― Вулиця М. Устияновича майже в кожному населеному пункті Сколівщини. Записав він славу наших бойківчан на віки. І ми йому вдячні, що про нас знають у світі. З цього боку. Бо слава різна... ― підтримав розмову Андрій Данилович Голодович, житель Верхньої Рожанки, в хаті якого ми гостювали. ― В цих місцях пролягав один із контрабандних шляхів між Польщею і Чехословаччиною, вірніше, між Галичиною і Закарпаттям. Нелегальний перетин кордону. Йшли на Прикарпаття саме через Велику Рожанку дешевші і якісніші вироби закарпатських умільців: сокири, коси, ножі. Особливою популярністю місцевого населення користувався тютюн.        У роки Великої Вітчизняної війни український повстанський  рух  був надзвичайно активним. Віддаленість Рожанок від основних шляхів, гористість і лісистість місцевості сприяли цьому. Розпочався рух у 1943 році з нападу на німецьку військову залогу.  Поблизу обох Рожанок у 1944-1945рр знаходився і табір вишколу старшин УПА. Окремі групи повстанців продовжували боротьбу  ще у 1951 році.  ― Ви ж в ті роки дитиною-підлітком були. Що ще запам’яталось з тих часів?  ― Як то у популярному кінофільмі сімдесятих років «Весілля в Малинівці», здається: ”Білі прийдуть ― грабують, червоні прийдуть ― грабують! І куди бідному селянинові податись?” Так і у нас було. Німцям ― дай, бендерам ― дай, советам в колгоспі за палочки працюй... Вибору не було. Єдине, чого домоглися наші селяни, так це щоб у нас були не колгоспи, а радгоспи. Щоб хоч якісь гроші за роботу отримувати. У кожного свій «бзік» був. Я про владу. 

       Німці у всьому порядок любили, точність, пунктуальність. До роботи в Германії людей залучали, яким не дуже вірилось у щасливе життя за кордоном. Ховалися, тікали. Їх знаходили. Катували. Залякували. Пам’ятаю історію.         До клубу зігнали молодь. По селу рев стоїть. Баби голосять, Бога про спасіння просять. На відміну від центральної України, віру в Бога бойки не полишали. А німці цьому сприяли. У церквах регулярно служби проходили, ніхто їх не закривав.  Можливо тому і церква в селі збереглась. Люди молились, надіялись на поміч Божу. Та допомогли бандери. Пригнали обучених коней з гір, які дійшовши до клубу, тихенько розляглись по команді навкруги клубу і затихли в очікуванні. Німецьке командування оцінило обстановку, не стало ризикувати. Автоматчики говорили по мадьярськи. Зайшли до клубу:   ― „Хто з УПА” ― звернулись до люду.

  ― „Всі з УПА” ― почулося з усіх боків. Народ не розгубився.  ― „Що ж, працюйте... Ви й тут знадобитесь. Розходьтеся по хатах.”        Відпустили! Як тільки люди почали виходити з клубу і розходитись по домівкам, коні повагом піднялись і  один за одним повільно пішли в гори.        Ні людей, ні коней німці не тронули.        Йще одна історія. Жила в нашому селі жебрачка. Кульгала на одну ногу. При церкві по святах кормилась. Посильну роботу виконувала по найму. В Рожанках до неї звикли. Хто чим міг допомагав.  Німці не тронули. З розумінням віднеслись. Що поробиш ― каліка, обділена Богом. Так бендери...        У 1945 представника влади Совети зоставили. Молоденького хлопчину-лейтенанта. Поселили в сільській раді. Він жебрачку покормив, бачачи, що жінка хвора, голодна-холодна. На ранок Рожанка прокинулась від страшенного крику жебрачки. Бандери здерли з неї волосся разом зі шкірою, роздягли і лишили помирати. Ні жива ні мертва. Так і лежала...        Довго чувся мені, дитині, її пронизливий крик, вже як з потойбіччя. Її сідувате волосся, так за життя не знавше ножиць, довго розвівалось по вітру в такт гілкам верби, на якій було підвішене ― „для устрашіння”. Щоб люди боялися  і поміччю „советів” не користувалися.  А я для себе вирішив: є добрі люди, є злі. Є щирі, відверті, розумні. А є... незалежно від віросповідання, національності, політичних уподобань. Такі, про яких і говорити не хочеться.  На чиїй стороні правда? У Бога... 

       Довго наші Рожанці обдумували напис на пам’ятнику Слави, що спорудили в центрі села. Щоб і душею не кривити, і шану загиблим воздать. Навіть з моїх розповідей видко, що всього було із всіх боків. Хотілось, щоб без перебільшення. Тому написали: „Вічна пам’ять односельцям, загинувших у боротьбі за незалежність України”. А там саме життя розставить крапки.  

        З 1941 по 1943 німці хазяйнували. Туннелі в горах не зривали, бо... в змові з бендерівцями були. Бендера користувався. Німці допомагали. Людей водили на роботи в Сколе дзоти бетонувати. У них були старші для керування представлені. Не допускали непорядку. В бога вірили... На свята священників по гірським тропам вночі водили до партизан для сповіді та служби. 

      А коли бендерівський штаб у нас в  Нижній Рожанці стояв, (я ж сам родом звідти), то ми з хлопцями-однолітками у них молоко крали. Їсти хотілось, а всі „надлишки” селяни здавали ― повстанцям, советам. Кормили всіх, а самі недоїдали. А ми,хлопаки, ростемо, організм ж свого просить. Підповземо під корову і ссемо по черзі. Чи бачив, чи здогадувався „Пан сокира” (так його, Бендеру, у нас величали)  про наші витівки і по сей день замислююсь. Може щось прокинулось в його голові, що й він родом з дитинства? Не знаю. Хотілось би вірити.  Таке життя... Ще пам’ятаю таке.        Пом’якшення партизанам обіцяли. На Сибір не пошлють, якщо з повиною являться. Багатьом повірили. Багато згинуло. Вояки ж добрі були, мисливці влучні. Де навчилися прицілу? Та в горах! В ночі на звук відпрацьовували реакцію. Тому з закритими очима могли мітко стріляти. В мисливстві знадобилось. Лісів і живності ще хватало. І я з такими мисливцями ходив на полювання. Аж страшно ― так влучно цілили в тварину!  ― А голодомор як відчули? 

― В 1947 дуже тяжко було... Всі берези поспилювали в окрузі. Дрібно розпилювали, щоб побільше мілкої тирси було. Молоком замочували і їли. Настрадались, але ж бачите ― вижили. З-малечку привчені працювати...  ― Він за своє життя більше 200 хат побудував.  Все руками ― з гордістю про свого чоловіка Лідія Іванівна, педагог місцевої школи, вчителька рідної української мови і літератури. Шанована в селі односельцями людина. Сама з Вільхівця, Звенигородського району, Черкаської області ― центральної України. А прикипіла душею до цих гір, потічків, полонин. 

― І в Казахстані був, ― продовжує розповідь про свого дорогенького Андрійку Лідія Іванівна.  ―  Це зараз хворіє. Паралізувало передчасно. Та все рветься щось робити. А що зробить однією рукою і нога одна працює... Слава Богу, що єдина відрада ― поговорити будь-ким. Він ще й коломийки знає з тертими слівцями!  ― Заспіваєте? 

― Легко! : Туди, туда-дайна! Кум куму полюбив, бо кума файна! * Гуцули, гуцули! Нас так тато поробив, що мама й не чули! * Гуцули-бойки! Мій музика файно грає ― скачуть полігоньку...* Тече вода холодна, тече мінеральна. Заберіть від мене дівку ― вона ненормальна!* 

― Он ви який! 

― А то! Вона у мене грамотна, ― з ніжністю поглядаючи на супутницю життя, продовжує Андрій Данилович, вдоволений собою. ― Ужгородський Університет закінчила! ― не без гордості за свою Лідію. ― А донька наша, тепер вже Світлана Андріївна, теж вчителює в Верхньорожанській школі. По материнським стопам пішла ― діток вчить. Надіється й своїх мати. А поки відбудовуються, обживаються, притираються один до одного. Чоловік з місцевих ― Василь Васильович Дулиш. У школі майстром працює, в церкві паламарем підробляє. Роботи не сторониться: вона його супутниця. А його родина на весняно-осінній період піднімається на полонину високо в гори, хоч тутки у Верхній Рожанці хату мають і наділ землі. Голос предків кличе ввись. Усамітнюються, простору бажають! Звикли до такого способу життя. З їх полонини Говерлу видко. Я бував. Краса!  Господарюють: скотину випасають, сіно косять, з лісу гриби-ягоди беруть.  На зиму спускаються з гір. З нетерпінням чекають весни. І так щороку... 

― Втомились? Може я піду? 

― Та ні! От послухай, що ще скажу. Пам’ятаєш же події 1825 року, партизанський рух 1944-51, УПА і т. і. А було ж таке, що нас, Рожанських, дружно переселили у долину. З остаточним приходом у Верхню Рожанку радянської влади у 1944 році її мешканців почали зганяти з гір на помешкання в долині. Це був захід не тільки з метою привчення бойків до колективного господарювання, а й позбавити вояків УПА продовольчої бази і контактів з місцевим населенням. А у 1951 році, після обміну територіями між Польщею і СРСР, нас Рожанських переселили на місце вибувших поляків, в куточок долини Сокальського Забужжя. Більшість Рожанців були поселені в селі Жужеляни неподалік від Червонограда. Чебрівка, Заболотня... Так я говорю, Лідо?  ― Так-так! Та не дивлячись на те, що переселенці були на три роки звільнені від податків, Рожанці пакували речі. І нарешті, після смерті Вождя Союзу  незвиклі до життя на рівнині селяни почали масово повертатися у рідні гори. Пішки, разом з худобою і майном, подолали відстань у 230 км. Почалось відродження Верхньої Рожанки.  ― За час відсутності селян вовки всіх собак виїли... А мене в Радянську Армію призвали. В Прибалтиці служив. Панівежесі. Льотні війська. 4 роки відтрубив, ще й на шофера вивчився. А це немало на той час! Пропонували в армії зостаться, на сверхсрочну службу. Мені навіть подобалось, та дуже обідно таких людей називали ― „макаронніки”, а я цього не люблю. Образливо якось.          Демобілізувався.  Відбудова, Цілина... Руками багато працював ― теслярував, скотарював. В млин їздив, що в Тухлі побудували. Мололи все дуже добре.  Сім’єю обзавівся. Хату збудував для життя. Доречі біля церкви, яка є окрасою нашої місцини. 1804 року. Старенька дерев’яна бойківська.  Сина й доньку маю. Внука.         Тяжко живу, але живу ж... І від мене користь якась є. От з тобою поспілкувався. Про що згадав ― сказав! 

― А от щось забув! ― дружина з дочкою. ― Про Огоноченка Віктора Павловича забули? А скільки доброго ця людина для людей рожанських  зробила. „Є біла зірка серед неба... Крізь сон вона мені сміється, вона мене не покидає...” ― забули про його любов до Верхньої Рожанки? Професор зі Львова. З жінкою своєю удвох всю місцину обійшли, об’їздили велосипедом. На горі хатину збудували. Тепер і діти їх з дітьми приїздять відпочивати від міського смогу. Працюють...  ― А  на цвинтарі, недалеко від нашого подвір’я, похоронена його дружина, на  надгробку якої написано: „Я так любила Рожанку”.   ― „Тутки й помру...” ― це я чула від вашої сусідки, Світланко, з Нижньої Рожанки. Простір, повітря, барвисте різнотрав’я, небо... Дарма що повені донімають, дощі.  ― „Край, мій рідний край...” ― на спів потягнуло. Потічки, пташки підспівують. Сонячні промені радості додають, рушниками догори простираючись чи стрімко скочуючись від самого серця сонця донизу, до неї, коханої Рожанки. А старовинна церква Зшестя Святого Духу з 1804 року вартує, оберігає жителів  від різних катаклізмів. А вони віддячують вірою: в Бога, в майбутнє...    

Моя вітцівська хата

Іван Франко

В своїй поемі «Роботи й дні» старинний грецький поет Гезіод дає між іншим деякі науки мореплавцеві під зиму:

На узбережжі постав корабель, низ обстав весь каменем, щоб він оперся в зимі вітрів силі й слоти дощевої; Внизу чопи повиймай, щоб судно не гнило від дощівки,Снасть же усю поскладай у порядку у свойому домі; Крила вітрил позвивай і позв’язуй порядно на реях, А величезне стерно повісь дома над димом у хаті.

Вішання різних предметів над димом належить (рядки 623–628 мого перекладу), як бачимо до дуже давніх способів консервування тих предметів, заховання їх від зіпсуття, гниття, трупішіння. Ті слова старинного грецького поета викликали в мені літом минулого року ряд споминів про мою вітцівську хату, які можуть мати деяке етнологічне значення. Ось ті згадки, які я тоді подиктував д. А. Дутнакови. Львів, дня 6 мая, 1914.

***

До вище наведених слів Гезіода вважаю незайвим додати дещо зі споминів моїх дитячих літ. Моя батьківська хата була під солом’яною стріхою, пошита китицями з житньої соломи. Вона була збудована правдоподібно ще при кінці XVIII ст., в часі першого поселення Нагуївської Слободи, а мати мойоговітця десь у 20-х роках XIX в. купила її з усім обійстям, з 12 прутами поля та з усіма господарськими приладами. Звичайно до майже всіх підгірських хат вона була орієнтована вікнами до полудня, мала довкола себе дві обори, передню з південного боку, при якій від сходу стояла шопа, далі шпіхлір, а від заходу за моєй пам’яти була кузня мого вітця. Далі на південь за огорожею йшов сад із пасікою, до якої вела фіртка: перед фірткою недалеко кузні була досить глибока криниця без журавля, з якої воду витягували довгою жердкою. На задній оборі в середині була гноївка, звичайно з великою купою гною, а далі на північ, трохи вище від хати, довгий будинок поперек обори, рівнобіжний до хати, в якім містилися стодола й стайня. За тим будинком було ще досить велике місце, відгорожене високим плотом від вигону й дороги: там стояла стояли два обороги, в яких складано сіно або снопи. В хаті були дві кімнати, долішня, де стояла глиняна піч, при ній припічок і запічок: припічок із дерев’яних брусів, грубо накладених убитою глиною так, аби його поверхня була рівна з дном печі, а запічок із грубих дерев’яних дощок, далі до того запічка притикала постіль із дерев’яних дощок із дощаною побічницею, далі від західної сторони попід стіну лава з широкої дилини, до якої приставляли в разі потреби ослін, що звичайно стояв поперек хати перед столом. При кінці тої лави, при східній стіні хати, стояв дощаний мисник із полицями на миски та горшки. В тій стіні, в її половині, були двері, а другу половину від півночі займала піч. Друга долішня кімната, яку звичайно називали «тамтою хатою», мала у собі останки пансько-старосвітського устрою, а власне великий образ Богородиці з дитиною, досить гарно мальований на полотні мабуть іще в XVIII в., стародавній диптих (образ зложений із двох малюнків, розділених кольоровою стяжкою), мальованій на дереві, на якім одна половина представляла Благовіщення, а друга не тямлю вже що. Під образом Богородиці висіло зеркало, а над дверима також давній на дошці мальований образ св. Николая. Піч у тій хаті була далеко менша, ніж у горішній, до неї з північного боку притикала комора без вікон, до якої входилося дверми в північній стіні кімнати. До умеблювання горішньої хати належав іще великий дерев’яний стіл на чотирьох ногах, якого віконе було прибите, тільки відсувалося в міру потреби, а в якого тулубі містилося звичайно хліб і всякі дрібні предмети домашнього вжитку. Се називалося: «Сховай тото до стола». Внизу ноги стола були злучені між собою прикріпленими до них різаними листвами, що називалися підстілля: верхня плита зложена з кількох дощок, здається з вільхового дерева, називалася верхняк і була досить тяжка. Між мисником і лавою, напроти печі, стояв звичайно люшвак, цебер на трьох високих дощаних ногах, у якім звичайно по обіді або коли треба було, мили посуду. Стеля так само, як і всі стіни, була побілена глиною, не вапном. Попід стелю, між східною й західною стіною були прибудовані, вкладені, дві рівнобіжні платви, що називалисягряди. На них над піччю клали для сушення поліна дерева, зв’язки конопель або прядива, вішали пряжу або шмаття для сушення, коли сього не можна було зробити на дворі. З південного боку хати понад вікнами була велика полиця з грубого ялинового бруса, на якій стояли горшки та інша кухонна посуда, що не вміщалася в миснику. Там також кладено книжки та письма, які трапилися в хаті і не були сховані в долішній хаті в столі або скрині. Поперек стелі від сходу до заходу була при будівництві покладена груба чотиригранна балка, що називалася ґраґар. До нього в міру потреби можна було прибити поличку або дерев’яну кульку (гак), для вішання чогось такого, чого не легко було дістати. Комин від печі був зроблений з дерев’яної клітки, зложеної з досить грубих стовпців, між якими стіни були заплетені лозовоим пруттям, а потім усе те поліплене глиною. Димник того комина виходив не на верх дому, а тільки до сіней так, що коли в печі топилося, оба поди над обома кімнатами весь непокритий простір над сіньми наповнялися димом, який помалу виходив з хати малими віконцями в верхніх кінцях обох причілків стріхи, а коли зі сходу або заходу віяв вітер, то гнав дим до сіней і треба було було випускати його сінешніми дверми. Тих дверей було двоє, на протилежних сторонах сіней на південь і на північ. Із сього, хоч не зовсім ще повного опису, можна зрозуміти, що все в тій хаті поміщене на обох подах та під стріхою, день у день бувало в диму. На горішнім поді стояли звичайно солом’яні плетінки, більші або менші діжки, роблені в давніх часах із соломи, якої перевесла туго зв’язувано дрібним, наполовину коленим лозовим пруттям і таким же пруттям зшивано. Ті плетінки мали кругле дно роблене таким самим способом, і круглі стіни довкола того дна, могли містити в собі різні сипкі предмети, а також полотна, кожухи, шкіри і т.п., що траплялося в господарстві: до них сипано також жолуді, які восени збирано з дубів для годування свиней.

Се були прилади дуже практичні, легкі, сухі та тривкі, які хоч би впали з поду не могли ніяк розбитися. За стріхою на обох подах звичайно господар під кроквами застромляв вибрані у лісі штуки дерева, пригожі для господарських знарядь, отже вили, грабельна, чепіги до плуга, істики, лещата до саней і т. п. За кроквою, підіпханий під стріху, містився також т.зв. круг, – велика лопата, зложена з довгого, на більш як два метри держална, закінченого широкою може на пів метра дошкою і двох менших дощечок, що поперечними листвами були прикріплені до тої середньої дошки і обрізані в колесо. Ся велика лопата була призначена спеціяльно для печеня паски. В великодню суботу її здіймав господар із її звичайного місцямісця в диму, господиня мила її і саджала до печі паску її посестру та більше або менше число перепічок. Паска – се був величезний хліб із чистого пшеничного тіста, розчиненого на молоці та заправленого різним пахучим корінням, як товченими бібками (лавровими горішками), гвоздиками та імбиром, що додавав тісту жовтої краски, а також родзинками. Приготовити се тісто відповідно, вимісити та всадити до печі, се була немала штука та свідоцтво вмілої господині. Паску саджав до печі звичайно сам господар, примовляючи «Господи благослови». Посестру та перепічки саджала вже сама господиня, від якої вмілости та бачности залежало також добре випечення того великоднього печива. Коли паска в печі розлізлася, потріскалася або запалася, се вважалося злим знаком і віщувало нещастя в будучім році. Одинокий раз запалася та розлізлася паска в нашій хаті у великодну суботу, коли вмер мій отець. Другий артикул живности, який треба було довший час держати в диму, се було сало. Зимою отець звичайно різав велику свиню. Близькість гарних лісів із численними дубами позволяла годувати значне число свиней, які зимою дуже годувалися жолудями. З зарізаної свині здирали м’яку шкіру з черева, наповняли її білим товщем, що обростав довкола кишок та інших внутрішніх частин, та солониною, яку відрізували з хребта та черева, і завивши всі ті части в форму круглого хліба, величини звичайно меншої паски, зшивали шкіру порядно, потім з обох плоских боків стискали дерев’яними листовками, яких кінці міцно зв’язували шнурками, і так прилагоджене сало вішали над подом між кроквами, де воно в диму висло нераз і кілька місяців поки весь товщ у нутрі того боханця не пропах димом і не набрав легко жовтої краски. Сало служило дуже доброю омастою для всяких страв, особливо для картофель і капусти, найпаче в тім часі, коли в селянських господарствах не стає молока, отже на так звану переднівку, а також у часі жнив. В диму вудили також полті свинячого м’яса, се зн. боки з ребрами; про вудження свинячих ніг, т. зв. шинок, у мене не лишилося пам’яти. Держали в диму також коротший час ковбаси зі свинячого м’яса, які прикопчені таким способом можна було переховувати довший час.

Писано в Криворівні, дня 18 вересня 1913 р.

Джерело: Франко І. Моя вітцівська хата. – Матеріали до української етнології. – Т. 18. – 1918. – С.1–4.

Тисячолітні традиції бойків

Богдан СКАВРОН

Тут досi скрипку називають «гуслями», на похоронах ще можна почути прадавнi голосiння-”йойкання”, а колядники чомусь спiвають про полювання на «грубого звiр’є» та «чорного тур’є». Першi дослiдники Бойкiвщини, серед яких i Iван Вагилевич, i Іван Франко, i Володимир Гнатюк, вiдзначали дивовижну архаїку тутешнiх традицiй та звичаїв. У цiй високогiрнiй частинi Бескидiв, Карпатської Верховини й Горган час нiби зупинився.

Точної дати, коли у тутешнiх горах оселилися бойки, iсторики назвати не наважуються. Але точно вiдомо, що дивну країну «Boiki» згадував ще у 946 роцi Вiзантiйський iмператор Костянтин Порфiрогенет у своїй працi про адмiнiстративний устрiй iмперiї.

Саме з цiєї країни, писав iмператор, у 634-638 роках переселилися на Балкани серби та хорвати. Опираючись на таке iсторичне свiдоцтво, дехто з дослiдникiв вважає бойкiв одним з найдавнiших слов’янських племен iз докнязiвських часiв.