7. Використання термінологічної лексики в текстах офіційно-ділового мовлення

Терміном називають слово або словосполучення, що позна¬чає спеціальне поняття з якої-небудь галузі знань — науки, техніки, економіки, суспільно-політичного життя, мистецтва тощо: молекула, протон, аорта, блюмінг, трансформатор, кре¬дит, додана вартість, девальвація, блокада, віза, ратифікацій¬на грамота, партитура, гама.

Термін чітко окреслений і однозначний у своїй терміно¬логічній системі. Наприклад, у побутовому мовленні слово корінь має значення не лише «підземна частина рослини» {ко¬рінь сосни), а й «нижня частина чого-небудь, що міститься в тілі» {корінь зуба), «головна причина чого-небудь» {корінь зла); використовується в усталених зворотах дивитися в корінь, пускати корінь, рубати під корінь тощо. У мовознавчій науці корінь — «головна частина слова без афіксів», у математиці корінь — «величина, що при піднесенні її до певного степеня дає дане число».

Терміни бувають загальнонаукові, які з однаковим значен¬ням вживаються в багатьох галузях {аналіз, аргумент, катего¬рія), і галузеві, що вживаються тільки в одній галузі {дієприк¬метник, доконаний вид, флексія — у мовознавстві). Якщо той самий термін вживається в різних термінологічних системах, то відповідно до цього видозмінюється і його значення. На¬приклад, термін реакція в хімії має значення «взаємодія між двома і більше речовинами», у фізіології — «відповідь на под¬разнення», у політиці — «повернення до старих суспільних порядків».

Терміни на відміну від нетермінологічної лексики:

а) прагнуть до однозначності, абсолютної визначеності (наприклад, термін слово в мовознавстві); б) існують лише в певній термінологічній системі, позанею — втрачають своє термінологічне значення (наприклад, слово рід у мовознавстві, біології і в побуті); в) позбавлені емоційності (наприклад, слово серце в медицині і в повсякденному спілкуванні). Система всіх термінів мови або якоїсь галузі називається термінологією. Термінологія поділяється на: суспільно-політичну — використовується в таких галузях знань, як філософія, економіка, фінанси, політологія, суспільствознавство, логіка, психологія, педагогіка, історія, право, дипломатія; мистецьку — охоплює музику, театр, кіномистецтво, об¬разотворче мистецтво, архітектуру, літературознавство; наукову — стосується таких наук, як математика, фізика, кібернетика, хімія, біологія, фізіологія, ботаніка, зоологія, географія, геологія, астрономія; технічну — обслуговує такі галузі техніки й виробництв, як металургія, машинобудування, електротехніка, радіо¬техніка, електроніка, гірнича справа, текстильне виробництво.

Виділяється також термінологія сільськогосподарська, медична, спортивна, військова.

Добре розвинена, впорядкована й унормована терміноло¬гія сприяє розвиткові науки та технічному прогресові.

8. Поняття загального і мовного етикету. Етике́т (від фр.— етикетка, напис) — норми й правила, які відображають уявлення про гідну поведінку людей у суспільстві. У сучасному вигляді та значенні слово вперше було вжито при дворі короля Франції Людовіка XIV — гостям роздали картки (етикетки) з викладенням того, як вони мають поводитись; хоч певні зводи норм і правил поведінки існували вже з найдавніших часів. Мовленнєвий етикет — це сукупність словесних форм увічливості, прийнятих у певному колі людей певного суспільст¬ва, певної країни, але без яких не обходиться жоден народ.

Різні мови світу виробили спеціальні (лексичні, морфологіч¬ні, синтаксичні) засоби вираження ввічливості, спеціальні ети¬кетні мовленнєві формули, що, власне, і становлять мовленнє¬вий етикет. Це насамперед такі усталені мовленнєві формули, що вживаються для зав'язування контакту між комунікантами — формули вітань і звертань, для підтримання контак¬ту — формули вибачення, прохання, подяки тощо, для припи¬нення контакту — формули прощання, побажання, тобто влас¬не етикетні мовленнєві формули. Сам же мовленнєвий етикет, крім цих формул, включає ще й соціально-мовні символи ети¬кетного рівня, напр., етикетні форми заперечення (незгоди) і ствердження (згоди), форми питань, що використовуються в певних соціально-культурних групах. Мовний етикет позначений рисами національної самобутності, він пов’язаний з традиціями кожного народу, його історією, культурою, ментальністю.

Культура управління має низку особливостей, які відрізняють її від усіх інших видів і форм культури: по-перше, управлінська культура – це характеристика суб’єкта управління, який досить суттєво впливає на всі параметри об’єкта, тобто на все суспільство; по-друге, управлінську культуру поєднують з управлінською поведінкою; по-третє, модель культури управління об’єднує такі напрямки: систему управління, організаційну складову та структурну будову, субкультури; по-четверте, до складу культури управління відносять загальну культуру (зовнішнього вигляду, поведінки, мови тощо), а також професійну, правову, економічну, організаційну, технічну та ін. Управлінську культуру можна розглядати у двох інтерпретаціях: як укупність норм, цінностей, стандартів поведінки, прийнятих у деякій організації; як способи і методи здійснення управлінських операцій, службовий етикет, правила поведінки службовців у суспільстві. Культура управління – сукупність знань, умінь, досвіду і навичок суб’єкта управління, якою забезпечується певний рівень майстерності й результативності управлінських дій. Виходячи з цього можна зазначити, що культурауправління частково зводиться до ділової етики, етикету, культури спілкування, іміджу.

Основою поділу професійного спілкування на види є ступінь участі у ньому мови (мовного коду). За цією ознакою професійне спілкування поділяють на вербальне і невербальне.

Вербальне (лат. verbum - слово) спілкування - це усне, словесне спілкування, учасники якого обмінюються висловлюваннями щодо предмета спілкування.

Залежно від комунікативної ситуації використовують розмовну мову (у повсякденному спілкуванні), літературну мову (опрацьована майстрами слова природна мова, яка є мовним еталоном народу), писемну мову (фіксування на певних носіях - папері тощо - інформації і прочитання написаного), усну мову (артикуляційне відтворення інформації та сприйняття її на слух).

Залежно від позицій учасників комунікативного процесу вербальне спілкування поділяють на пряме і непряме. Пряме вербальне спілкування здійснюється шляхом усного контакту між учасниками спілкування. Інформація передається за допомогою мовних знаків та інтонаційних засобів. Пряме вербальне спілкування охоплює елементи невербального. Форми прямого вербального спілкування:

- індивідуальне монологічне (передача відправником усної інформації реципієнту без зворотного зв'язку);

- індивідуальне діалогічне (передбачає зворотний зв'язок між відправником і реципієнтом);

- групове монологічне (учасниками комунікації є троє і більше осіб. Наприклад, публічний виступ керівника перед колективом (лекція, доповідь));

- групове діалогічне (колективне обговорення проблем, ситуацій, пропозицій на ділових нарадах, засіданнях тощо). Непряме вербальне спілкування полягає у відсутності безпосереднього контакту між учасниками. Форми непрямого вербального спілкування:

- письмова (інформація передається від відправника до реципієнта у формі відповідного документа, в якому зафіксовані атрибути ділових контактів); - використання технічних засобів.

Невербальне спілкування - це обмін інформацією між людьми за допомогою комунікативних елементів (жестів, міміки, виразу очей, постави та ін.), які разом із засобами мови забезпечують створення, передавання і сприйняття повідомлень.

Невербальні компоненти спілкування Невербальне спілкування супроводжує й доповнює мову, відображаючи зміст висловленого або сприйнятого. Інформація передається невербальними засобами, які сприймаються різними сенсорними системами: зором, слухом, тактильними відчуттями тощо. Невербальні засоби спілкування:

- кінесичні (грец. kinesis - рух) - виражають загальну моторику різних частин тіла (міміка, жести, постави, хода, контакт очима);

- проксемічні (лат. proximus - розташований близько) - пов'язані з організацією простору між його учасниками (відстань між мовцями, дистанція, вплив території, просторове розміщення);

- екстралінгвістичні (лат. extra - поза, зовні і lengua - мова) охоплюють позамовну сферу, в межах якої розвивається мова. Їх підрозділяють на:

- просодичні (грец. prosadikos - той, що стосується наголосу) фонетичні характеристики мовлення (швидкість мови, висота голосу, його тональність і діапазон).

- таксетичні (лат. tactum - зачіпати, торкатися) пов'язані з тактильними особливостями сприйняття (рукостискання, поцілунки, дотики, прогладжування, поплескування);

- ольфакторні (лат. olfactus - чути нюхом) - вплив на комунікацію запахів тіла, косметики, предметів особистого вжитку;

- хронемічні (грец. chronos - час) вплив фактора часу на спілкування (час очікування початку спілкування; час, проведений разом у спілкуванні; час, протягом якого триває повідомлення мовця).

9. Публічний виступ як форма усного ділового мовлення та його підготовка. Доповідь — одна з найпоширеніших форм публічних виступів. Розрізняються політичні, звітні, ділові та наукові доповіді.

Підготовка до вступу та виступ з доповіддю: · Представлення доповідача; · Попередня інформація для доповідача;· Доповідь; · Написання плану доповіді на папері.

Перший крок у підготовці — накреслити мету та завдання виступу, визначити коло питань, що їх він має охопити. Другий крок — добір допоміжної інформації. Остання ж може бути отримана з двох джерел: 1) теоретичні джерела — це можуть бути статті в періодичних виданнях, книги та окремі публікації, що стосуються теми, енциклопедичні, термінологічні та галузеві словники; 2) усні розмови з обізнаними з проблемою людьми. Завершивши підготовку, слід організувати інформацію в певні категорії, надати їй чіткості, визначити та сформулювати власне бачення проблеми. Доповідь слід будувати, дотримуючись таких вимог: теоретична обґрунтованість, опора на фактичний матеріал, наведення переконливих прикладів, власне бачення проблеми.

10.Телефонна розмова та її специфіка. Телефонна розмова — один із різновидів усного мовлення, що характеризується специфічними ознаками, зумовленими екстрамовними причинами: · співрозмовники не бачать один одного й не можуть скористатися невербальними засобами спілкування; · обмеженість у часі (телефонна бесіда не може бути надто тривалою); · наявність технічних перешкод (втручання сторонніх абонентів, погана чутність).

Якщо телефонуєте ви: · насамперед привітайтеся, назвіть організацію, яку ви представляєте, а також своє прізвище, ім'я та по батькові. Зазвичай перші слова телефонної розмови сприймаються погано, а тому називайте своє прізвище та ім'я останнім — принаймні це буде почуто; · якщо телефонуєте в установу чи незнайомій людині, слід запитати прізвище, ім'я та по батькові свого співрозмовника. Можете також повідомити, з ким саме ви хотіли б поговорити; · якщо телефонуєте у важливій справі, запитайте спочатку, чи є у вашого співрозмовника достатньо часу для бесіди; · попередньо напишіть перелік питань, котрі необхідно з'ясувати, і тримайте цей перелік перед очима упродовж усієї бесіди; · не закінчуйте розмову першим: завжди закінчує розмову той, хто телефонує. Завершуючи розмову, неодмінно попрощайтеся, нетактовно класти слухавку, не дочекавшись останніх слів вашого співрозмовника; · у разі досягнення важливих домовленостей згодом надішліть підтвердження листом або факсовим повідомленням.

Якщо телефонують вам: · спробуйте якомога швидше зняти трубку й назвіть організацію, яку ви представляєте; · у разі потреби занотуйте ім'я, прізвище та контактний телефон співрозмовника; · розмовляйте тактовно, ввічливо: демонструйте розуміння сутності проблем того, хто телефонує; · не кладіть несподівано трубку, навіть якщо розмова є нецікавою, нудною та надто тривалою для вас.

Не варто телефонувати в особистих справах зі службового телефону, а в службових справах недоречно телефонувати додому тій особі, котра має їх виконати (розв'язати). У разі, якщо працівнику телефонують на роботу в особистих справах, він має відповісти, що неодмінно зателефонуєте після роботи.

11. Орфографічні норми оформлення ділових документів. Орфографія - це система загальноприйнятих правил, що визначають способи передачі мови у писемній формі. Написання великої літери. 1. Слова Батьківщина, Уряд пишуться з великої букви, якщо вони виступають на місці офіційних повних назв. 2. Якщо виникає потреба передавати цифри в назвах словами, то слід пам'ятати, що цифрові сполучення передаються словами за правилом: у складених числових назвах, що розпочинають собою словосполучення - власні назви, з великої літери пишеться перше слово. 3. Коли слово на позначення числа починає собою власну назву знаменитої дати, воно пишеться з великої літери (Восьме березня), якщо ж день знаменитої дати пишеться цифрою, то з великої літери пишеться назва місяця (8 Березня). 4. Назви посад керівників пишуться з великої літери (Міністр освіти, Член колегії Міністерства освіти). 5. У документах державного значення слово Закон (коли йдеться про один конкретний закон) пишеться з великої літери.

6. У назвах установ і підприємств з великої літери пишеться перше слово - Центральний будинок культури залізничників. 7. Символічна числова назва завжди береться в лапки; перше слово в ній пишеться з великої літери. Написання через дефіс. 1. Через дефіс пишуться складні слова, першим компонентом яких є числівник, написаний цифрами: 35-тисячний. 2. Запозичені елементи, які і нашій мові виконують роль префіксів, пишуться зі словами разом: антропологічний. 3. Через дефіс пишуться складні слова, утворені з двох іменників без сполучної голосної: стоп-кран, дизель-мотор. 4. Якщо географічна назва утворена поєднанням імені і прізвища за допомогою сполучного звука, вона пишеться через дефіс: місто Івано-Франківськ, якщо ж сполучного звука немає - географічна назва пишеться як два окремих слова. Технічні правила переносу. - слова з одного рядка в другий переносяться складами; - не розриваються: сполучення літер йо, ьо, односкладові префікси і частка най-; сполучення літер, що позначають один звук (дж, дз); не відриваються ініціали від прізвищ, а також назви посад, звань; - не переносяться в наступний рядок розділові знаки. Написання скорочених слів. 1. Згідно з цим стандартом, після скороченого написання одиниць виміру не ставиться крапка: кг (кілограм), г (грам), 2. В оголошеннях, листах, повідомленнях та ін. За правописом після скороченої форми слова на означення одиниць часу (година, хвилина, секунда) крапка ставиться.

3. Назви географічних понять скорочують перед словом, до якого вони належать: с.Сестренівка,

4. Назви вчених ступенів, звань, посад і професій можуть скорочуватися безпосередньо перед прізвищем: акад.Богомолець, 5. Усталені також текстові скорочення загального характеру: с.(сторінка), гл. (глава), ч. (частина).

6. Скорочуватись може будь-яке слово тексту. Не скорочуються назви процесів, види робіт, які звичайно вважаються віддієслівними іменниками (вивіз, відрядження, аналіз).

Написання іншомовних слів. Щоб правильно вживати іншомовні слова, варто керуватись такими правилами: а) не ставити у текст іншомовні слова, коли є відповідники в українській мові; б) вживання іншомовного слова в діловодстві допустиме лише в тому значенні, в якому воно зафіксоване в словниках; в) не рекомендуємо користуватись в одному і тому ж документі іншомовним словом і його українським відповідником.

12. Граматичні особливості оформлення ділових документів. При складанні документів виникають труднощі не лише в доборі потрібних слів, а й у виборі відповідної граматичної форми. Найчастіше виникає сумнів щодо використання роду іменників, коли це стосується назви осіб за професією( учитель —учителька, касир —касирка).Офіційні назви посад, професій — іменники чоловічого роду, тому в ділових паперах слід вживати саме їх. Залежні слова від найменування професій узгоджуються у формі чоловічого роду (старший викладач Світлана Дмитрівна).Коли ж після таких сполук на позначення жіночого роду стоїть дієслово, то воно узгоджується з прізвищем і вживається у формі жіночого роду (Старший викладач Г. І. Гаєвська відповідала на наші запитання). У ділових документах не вживають узгодження типу: наша голова наказала, старша інженер поїхала. Не рекомендується називати осіб за місцем проживання та їх професією типу: сільчани, городяни,вживаються: мешканці села, мешканці міста. Досить часто в ділових паперах замість множини зустрічається однина (Полтавські фермери зібрали великий урожай цукрового буряку, соняшнику, картоплі). Іноді в ділових документах іменники, що означають речовину {вода, олія, сіль, нафта, вино тощо), набувають форм множини( На цьому підприємстві можна придбати сухі вина, мінеральні води, технічні мастила).Чимало помилок у вживанні давального відмінка іменників. Так, іменники чоловічого роду мають переважно закінчення -у, хоча останнім часом надається перевага закінченню -ові, -еві: ректорові, директорові. Багато помилок припадає і на вживання родового відмінка однини іменників чоловічого роду, де одні закінчуються на -а, -я {документа), інші на -у, -ю {протоколу, принципу, факту). Щодо вживання прикметників, то тут можуть виникнути труднощі у використанні ступенів порівняння, оскільки в діловому мовленні частіше вживані аналітичні форми (повний, більш повний, найбільш повний; вичерпний)

15. Синтаксичні особливості ділових паперів. Загальна грамотність документа, що виражається в чіткості й логічності викладу, дотриманні правописних норм, а також дотриманні правил, обов'язкових для ділових паперів, досягається, зокрема, за рахунок синтаксису. Здебільшого це прямий порядок слів з узгодженими й неузгодженими означеннями. Вставні слова, які пояснюють окремі поняття чи систематизують виклад, переважно стоять на початку речення. Щодо структури речень ділових документів, то майже всі присудки вживаються в теперішньому часі. Поширеними є пасивні структури типу: закони приймаються; наказ виконується.

Синтаксис ділової документації визначається ще й вживанням інфінітивних конструкцій. Наприклад: створити комісію з національних питань; відкликати працівників сільського господарства. Важливою ознакою ділових паперів є і часте використання дієприкметникових і дієприслівникових зворотів, що надають діловим документам стислості. Крім того, в діловому листуванні переважає непряма мова, а пряма вживається лише в тих випадках, коли є необхідність дослівно передати зміст деяких законодавчих актів. Стислість викладу інформації визначає і специфіку синтаксису. Найчастіше надається перевага простим реченням. Якщо ж використовуються складні, то вони невеликі: одне-два підрядних речення чи дієприкметниковий або дієприслівниковий звороти. Віддієслівні іменники забезпечують однозначність, узагальненість змісту і надають документам певної офіційності. У ділових документах вживають розщеплені присудки, це мотивується тим, що вони конкретніші за дієслівні відповідники (Пропонуємо проводити змагання за містом) До складу розщепленого присудка може входити іменник-термін або кілька означень. У мові ділових документів є такі словосполучення дієслівного типу, які багато разів використовуються у конкретній виробничій чи адміністративно-виробничій ситуаціях, зокрема: взяти за основу; взяти до уваги; взяти на себе обов'язок.

16. Мова і культура мовлення в житті професійнго комунікатора. Однією з найхарактерніших ознак сучасної нації є мова. Основна функція мови - бути засобом спілкування, взаєморозуміння, надбання і передача знань. Мова - це: 1) універсальний засіб навчання і виховання людини; 2) першооснова нагромадження культурних цінностей; 3) один із компонентів духовної культури суспільства; 4) засіб координації усіх виробничих процесів. Мовлення - це: 1) спосіб існування і вияву мови, мовний процес у багатьох його видах і формах; 2) вияв процесу формування думки; 3) вияв одиниць мови усіх рівнів і правил їх поєднання; 4) засіб конкретизації мовного спілкування. Функції мови: 1) засіб і об'єктивізація спілкування; 2) засіб пізнання і його об'єктивізації; 3) засіб творення нових мовних одиниць, підсистем і об'єктивації усного процесу; 4) засіб вираження емоцій, внутрішнього стану людини і її волі; 5) засіб створення і об'єктивації словесних художніх образів. Функції мовлення: 1) комунікативна; 2) здійснення процесів пізнання; 3) здійснення процесів творення нових одиниць мовних підсистем (будівнича); 4) здійснення, реалізація процесу вираження емоцій (емотивна функція); 5) здійснення, реалізація процесу творення художніх образів (естетична функція). Мова для всіх носіїв одна, але реалізація її в мовленні для кожного мовця має свої особливості. Сама мова не може бути правильною чи неправильною, логічною чи нелогічною, точною і неточною, виразною чи одноманітною. Всі ці ознаки має мовлення і насамперед, індивідуальне. Культура ділового мовлення. Ділове мовлення має 2 форми: усну і писемну.

17. синоніми та пароніми у професійному мовленні Пароніми - слова, досить близькі за звуковим складом і звучанням, але різні за значенням. Часто вони мають один корінь, а відрізняються лише суфіксом, префіксом, закінченням, наявністю чи відсутністю частки -ся. (адрес, адреса; виборний, виборчий; дипломат, дипломант, дипломник). Синоніми - це слова відмінні одне від одного своїм звуковим складом, але близькі або тотожні за значенням (сміливий, відважний, хоробрий, безстрашний, героїчний. Синоніми поділяються на три основні групи: 1) лексичні синоніми, що відрізняються смислових відтінками (відомий - видатний - славетний - знаменитий); 2) стилістичні синоніми - це слова, що відрізняються стилістичним і емоційними забарвленням (говорити -мовити- пророчити -верзти); 3) абсолютні синоніми - зовсім не відрізняються значенням і в усякому контексті можуть вживатися без будь-якої відмінності (мовознавство - лінгвістика; століття - сторіччя) Значення слів-синонімів, що часто вживаються в діловому мовленні: Замісник. Заступник. Замісник - посадова особа, яка тимчасово виконує чиїсь обов'язки, тобто заміщає відсутнього керівника. Заступник - це офіційна назва посади.

18. Мовне законодавство та мовна політика в Україні. Стаття 10 Конституції (Державною мовою в Україні є українська мова) + Закон про мови в Україні.