6. Проблеми свiдомостi в фiлософi

Свідомість - це вища, властива лише людині форма відображення об'єктивної дійсності, спосіб її відносин до світу і до самого себе, що являє собою єдність психічних процесів, активно беруть участь в осмисленні людиною об'єктивного світу і свого власного буття і визначається не безпосередньо її тілесною організацією (як у тварин), а здобуваються тільки через спілкування з іншими людьми навичками предметних дій. Свідомість складається з почуттєвих образів предметів, що є відчуттям чи уявленням і тому володіють значенням і сенсом, знання як сукупності відчуттів, відбитих у пам'яті, і узагальнень, створених у результаті вищої психічної діяльності, мислення і мови. Таким чином, свідомість є особливою формою взаємодії людини з дійсністю і управління нею.

Ставлення свідомості до буття утворює основне питання філософії, який є сукупністю двох елементів: онтологічного (питання про первинність духу чи матерії) і гносеологічного (питання про пізнаваність світу).

Людина пізнає себе в порівнянні з іншими живими організмами. Але порівняти феномен своєї психіки і, особливо свідомості, людині не з чим, бо свідомість - унікальна здатність, властива тільки людині. К. Г. Юнг писав, що при вирішенні питання про свідомість «людина приречена на відлюдництво». Проблема свідомості є однією з найбільш складних у філософії. Пізнати, описати, визначити свідомість надзвичайно складно.

По-перше, вона Не існує як окремий предмет чи річ. Свідомість завжди наявна у кожному нашому акті сприйняття світу. Вона миттєво поєднує, встановлює взаємозв‘язок між нашими відчуттями, почуттями, думками, при чому без нашої згоди чи контролю. Свідомість не можна вилучити із цього зв‘язку, оскільки поза ним вона не існує.

По-друге, свідомість існує як безперервний потік образів, почуттів, переживань думок. І цей потік не можна ні зупинити, ні повністю відтворити увесь його хід.

Проблема свідомості має в філософії два основних рівня свого рішення:

Перший міститься в описі способів, якими речі дані в свідомості, існують у ньому. Філософською мовою це означає опис феномена свідомості.

Другий – має за мету пояснити, як можлива сама свідомість, тобто пояснити сам феномен свідомості, його природу.

В історії філософії ці питання тривалий час не розрізнялися. Вважалося, що якщо описати способи, якими речі існують в свідомості, то це і буде вирішенням питання про природу свідомості. Філософія переважно здійснювала опис і вивчення таких феноменів, актів свідомості як відчуття, сприйняття, уявлення тощо. І тільки в філософії ХХ століття питання про те як можлива свідомість було виокремлено у самостійне. Саме це питання про те як, завдяки яким механізмам усі ці окремі акти свідомості миттєво поєднуються в єдиний, цілісний образ, завдяки якому здійснюється взаємозв‘язок людини зі світом і самою собою є найскладнішим, а його розв‘язання і означає розкриття природи свідомості. Кожна епоха має власні уявлення про свідомість, які зумовлені панівними світоглядними настановами свого часу. Античний космоцентризм, середньовічний теоцентризм і антропоцентризм Нового часу формували відмінні уявлення про свідомість.

Перші уявлення про свідомість складаються вже в античній філософії. Але Антична філософія відкрила лише один бік свідомості – її спрямованість на об‘єкт. Платон та Аристотель порівнювали свідомість із восковою дошкою. Вважалося, що як букви роблять відбиток на дошці воску, так і об‘єкти відбиваються на “дошці” розуму. Другий найважливіший бік свідомості – вміння людини спрямовувати свою увагу на свій внутрішній світ став предметом філософської уваги лише з утвердженням Християнського світогляду. Саме християнство, утверджуючи ідею особистого Бога, підкреслювало необхідність встановлення особистісних стосунків із ним через молитву. Християнство також через впровадження практики сповіді стимулювало вміння здійснювати самоаналіз, моральний самозвіт. Відкриття другого боку свідомості по-суті означало ставлення проблеми свідомості як самосвідомості. Цю проблему чітко сформулював вже Августин (У ст.), на якого здійснив великий вплив засновник неоплатонізму Плотін (ІІІ ст), котрий проаналізував проблему духовного досвіду.

У філософії Нового Часу проблема свідомості одержує принципово нове ставлення і вирішення. На зміну теоцентризму приходить антропоцентризм. Якщо немає Бога, то немає і того рівня духовного досвіду, співвіднесення з яким і визначало зміст свідомості в християнській культурі. Виникла потреба у новому поясненні свідомості, у її перевідкритті.

Ключові положення новоєвропейської понятійної моделі свідомості були закладені Р. Декартом. Декарт вихідною для людини самоочевідністю, яка не викликає сумніву, визнав факт мислення: Я мислю – отже я існую. Таким чином, єдиним справжнім існуванням речей було визнано їх існування в мисленні. Саме така настанова декартовської моделі свідомості значною мірою призвела до виникнення і поширення суб‘єктивно ідеалістичних ідей, коли тільки мислення стало вважатися єдиною реальністю. Було утверджено уявлення, що свідомість відкрита лише самій свідомості і точку відрахунку для пізнання свідомості слід шукати в самій свідомості. Таким чином був зроблений висновок, що Свідомості немає без самосвідомості. В акті самосвідомості свідомість сама себе знає, прояснює свій зміст і структуру.

У Новоєвропейскій понятійній моделі свідомості містяться певні ідеї, які були вироблені в античності і в середньовіччі і водночас вона якісно від них відрізняється. Новоєвропейська свідомість в актах самосвідомості звертала увагу тільки на предметний зміст, тобто такий зміст, який був пов‘язаний з характеристиками об‘єктивно-предметного світу.

Свідомість була визнана суто інтелектуальною діяльністю і зрештою ототожнено з мисленням. Отже природа свідомості, її зміст вважалися предметно-логічними. Основні риси новоєвропейської понятійної моделі свідомості:

1.  вважалося, що до змісту свідомості належать лише такі дані, які можна повторювати і відтворювати необмежену кількість разів. Наприклад просторово-часові форми споглядання і категорії розсудку залишаються незмінними у будь-яких повторюваннях і використаннях. Тобто зміст свідомості вважався універсальним.

2.  змістом свідомості вважалося тільки те, що задовольняє вимогу спостереження. Свідомість має бути здатною раціонально відтворювати свій зміст, розгортати його за допомогою рефлексії у якусь схему-структуру-образ і бути в змозі повторити таке розгортання. Із поля зору випадала сфера безсвідомого, яка ототожнювалась з містичним досвідом і розглядалася як прояв нерозвинутості свідомості.

3.  вважалося, що свідомість має творчу природу. Але творча природу свідомості з одного боку перебільшувалась, а з іншого – обмежувалась лише цариною пізнання. Тобто за допомогою свідомості як умови можливості пізнання світу, людина творить світ і на рівні явищ, тобто на рівні його якогось певного розуміння, яке залежить від структур свідомості. Це знайшло прояв у переконанні просвітників і представників німецької класичної філософії в тому, що достатньо пізнати світ, щоб виправдати чи змінити його.

4.  свідомість розглядалася як атрибут окремого індивіду, мислячого Я. Тобто не враховувалися її суспільний та історичний характер.

Якісні зміни у тлумаченні природи свідомості відбулися вже у некласичній і посткласичній філософії ХХ століття:

1.  відбулося переміщення уваги від раціонального до ірраціонального вимірів свідомості, у якості важливих складових свыдомості стали розглядатися інтуїція, містичний досвід, емоційне апріорі (Шелер)- акти любові та ненависті, симпатії, емпатії тощо

2.  завдяки психоаналізу була перевідкрита сфера безсвідомого, спочатку індивідуального (Фрейд), а пізніше колективного безсвідомого (Юнг)

3.  завдяки феноменології була відкрита інтерсуб‘єктивна та інтенціональна природа свідомості.

ФЕНОМЕНОЛОГІЯ, належить до значних явищ, а також спроб мислення в ХХ столітті, яке вона супроводжувала від самого початку. Термін «феноменологія» вживався вже у класичній філосоії, зокрема Кантом, який протиставляв світ феноменів (явищ) і світ ноуменів (речей саміх по собі). Гегель застосовує термін феноменологія для розкриття форм прояву духу в їх діалектичному сходженні. Основні форми феноменології: дескриптивна ф., трансцендентальна ф.(ф. свідомості),екзистенціальна феноменологія, ф. інтерсуб‘єктивності, ф. повсякденності .

Вводиться поняття Іншість. Тобто утверджується думка, що свідомість формується і розвивається через відношення до Іншого. Іншість мене самого відкриває доступ до іншості інших – як підключення до соціальних і космічних відносин, які, у свою чергу, вкорінені не лише в допредикативному та докатегоріальному розумінні, а і в доіндивідуальному життєвому грунті.

Інтенціональність – універсальна характеристика свідомості, яка означає спрямованість свідомості на зміст своїх актів. Гуссерль висловлює цю характеристику формулою “свідомість про”. Тобто свідомість ніколи не буває порожньою, вона завжди на щось спрямована, тобто завжди має інтенціональний характер. Кожний інтенціональний акт за Гуссерлем має ноезо-номатичну структуру, де ноезіс є сама спрямованість свідомості, а ноема тим, на що спрямована свідомість, способом даності свідомості її змісту.

Свідомість, на думку Д. Деннета, - це не поле і не фільтр, а особливого роду діяльність психіки, яка пов‘язана з інтерпретацією інформації, яка поступає у мозок із зовнішнього світу і від самого організму. Кожна така інтерпретація гіпотетична і може миттєво змінюватись іншою, більш відповідною реальній ситуації. В якості факта свідомості суб‘єкту репрезентуються та гіпотетична інтепретація, яка одержує верх над іншими ( це процес відбуваєтться за долю секунди).