Лекція 4 Комунікативні ознаки культури мовлення

План

1. Основні комунікативні ознаки культури мовлення.

2. Поняття про мовну норму. Види мовних норм.

3. Орфоепічні, акцентуаційні та орфографічні мовні норми.

1.Основними комунікативними ознаками культури мовлення є правильність, точність, логічність, багатство, чистота, доречність, достатність, виразність, емоційність.

Правильність – одна з найбільш визначальних ознак культури мовлення. Критерієм правильності є дотримання мовної норми.

Точність. Точним можна назвати таке мовлення, у якому вжиті слова повністю відповідають їх мовним значенням – значенням, що усталилися в мові в даний період її розвитку.

Логічність. Логічним буде мовлення, у якому сполучення одного слова з іншим несуперечливе і слова розташовуються в логічній послідовності, яка відповідає ходові думки.

Багатство. Чим рідше в певному тексті повторюються одні й ті ж знаки, комбінації знаків, тим мовлення багатше. Сьогодні добре освічена людина застосовує 7-9 тис. слів, у мові Шевченка – понад 20 тис. слів, у словниках – близько 130-200 тис. слів.

Чистота мовлення. Чисте мовлення – це таке, в якому немає не літературних елементів (діалектизмів, вульгаризмів, слів-паразитів, плеоназмів тощо).

Доречність мовлення. Доречний – це такий, що відповідає ситуації спілкування.

2.Літературна мова характеризується унормованістю.

Мовна норма – це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, закріплених у процесі суспільної комунікації.

Види мовних норм: орфоепічні, акцентуаційні, графічні, орфографічні, лексичні, морфологічні, синтаксичні, пунктуаційні, стилістичні.

Орфоепічні норми регулюють правильність вимови звуків і звукосполучень.

Акцентуаційні норми регулюють правильність наголошування слів.

Графічні норми регулюють правильність передачі літер на письмі.

Орфографічні норми регулюють правильність написання слів згідно з чинним правописом.

Лексичні норми регулюють правильність слововживання.

Морфологічні норми коригують вибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів її поєднання з іншими словами.

Синтаксичні норми регулюють вибір варіантів побудови словосполучень і речень.

Пунктуаційні регулюють правильність вживання розділових знаків.

Стилістичні норми регулюють правильність відбору мовних елементів відповідно до умов спілкування.

3.Орфоепічні норми регулюють правильність вимови звуків і звукосполучень.

Основні правила української орфоепії.

1.Голосні звуки [е], [и] в ненаголошених позиціях звучать з наближенням [е] до [и], [и] до [е].

2.Специфічною рисою української орфоепії є тверда вимова губних звуків [б], [п], [в], [м], [ф].

3.Твердо вимовляються всі шиплячі звуки.

4.В українській мові відсутнє акання: голосний [о] не вимовляється з наближенням до [а].

5. Звуки [дз], [дж] вимовляються злито, як один звук.

Акцентуаційні норми – загальноприйняті правила наголошування слів.

Розділ мовознавства, який вивчає наголос, називається акцентологією.

Часто ці норми розглядають у межах орфоепії.

Орфографічні норми регулюють правильність написання слів згідно з чинним правописом.

1990 року вийшов друком новий варіант “Українського правопису” – третє видання, а 1993 року – четверте видання, виправлене й доповнене. У цих виданнях сталося чимало істотних змін.

До української абетки повернуто літеру “Ґ ґ”, яка позначає дзвінкий проривний приголосний – звукову пару до задньоязичного “К к”. Цю літеру 1933 року було безпідставно вилучено з уживання, хоча звук, який вона позначає, використовується в усній мові й у наші дні (ґанок, ґудзик, ґрунт, ґава), має смислорозрізнювальну функцію й не є варіантом звука “г”. За допомогою звука (й букви) “Ґ” розрізняються зовсім відмінні слова: ґрати (міцна решітка) – грати (дієслово), ґніт (нитяне осердя свічки) – гніт (гноблення), ґуля (набряк від удару) – гуля (дитяче - голубок); розрізняються й словоформи, прикладом чого можуть бути такі “ігрові” фрази: “Стою на ґанку, дивлюсь на Ганку”; “Пішли на гульки, набили ґульки”; “Собака побачив ґав і сказав “гав!”. Ця буква сприяє й точнішому фонетичному відтворенню іноземних імен і запозичень, хоча нею не слід зловживати (наприклад, запозичення з грецької мови, де існує фрикативний “г”, подібний до українського, необхідно писати саме так: географія, геліоцентричний).

Впровадження в життя комп’ютерів і викликана цим необхідність уніфікації азбуки слов’янських народів зумовила зміну місця в нашій абетці м’якого знака “Ь” – з останнього на третє місце від кінця “Ь, Ю, Я”. А це, звичайно, викликало зміни в словниках, різних каталогах, енциклопедіях, довідниках тощо.

За новим правописом назви церковних книг не беруться в лапки (Біблія, Коран, Євангеліє, Псалтир, Соборні Послання), а з великої літери пишуться такі слова, як Бог (але боги), Святий Дух, Син Божий, Свята Матір, а також назви релігійних свят і відзначень: Різдво, Пасха (Великдень), Трійця, Благовіщення, Покрова, Масниця, Теплого Олексія тощо.

Значно спрощено написання складних іменників з пів- (у значенні половина). Разом пишемо, якщо наступна частина складного слова – загальна назва; дефіс ставимо, коли твірна основа – власна назва: півметра, півмиски, півозера, але пів-Києва, пів-Азії, пів-Єрусалима, пів-Галактики; перед літерами я, ю, є, ї за загальним правилом ставиться апостроф: пів’ями, пів’юрти, пів’єпархії, пів’їдальні.

Чимало змін сталося в правописі слів іншомовного походження. Запозичені слова з часом вростають у національний ґрунт, зазнають впливу нашої вимови, і правопис повинен реагувати на подібні зміни. У загальних назвах, у словах іншомовного походження приголосні не подвоюються (апарат, редколегія, маса, клас, програма), бо подвоєння не відчутне в українській мові, але за попереднім правописом з цього правила було багато винятків. Тепер подвоєння залишено в окремих словах, де воно виразно чується: тонна, ванна, манна, брутто, нетто, вілла, пенні. Без подвоєння писатимуться слова, які раніше належали до винятків: бароко, інтермецо, лібрето, фортисимо, піанісимо, піцикато, стакато, фіни. У деяких словах подвоєння і неподвоєння літер вказує на відмінне значення слів: бонни – бони (учительки іноземки та паперові гроші), білль – біль (законопроект та страждання), булла – була (папська грамота і дієслово), дурра – дура (рослина і лайка).

У власних назвах і словах, похідних від них, подвоєння приголосних зберігається: Марокко - марокканець, Ніцца - ніцціанський, Шіллер - шіллерівський, Калькутта - калькуттський, Андорра - андоррський. Також подвоєння відбувається при збігові однакових приголосних префікса та кореня: контрреволюція, імміграція, ірраціональний, сюрреалізм, апперцепція.

Значних змін зазнало правило дев’ятки. Літера и пишеться у географічних назвах після приголосних дж, ж, ч, ш, щ, ц перед наступним приголосним: Алжир, Вашингтон, Вірджинія, Гемпшир, Жиронда, Йоркшир, Лейпциг, Сан-Франциско, Циндао, Чикаго, Чилі, але перед голосним і в кінці слова пишеться і: Віші, Шіофок. И пишеться й у деяких загальних назвах, які належали до винятків: бравісимо, фортисимо, піанісимо (було бравіссімо, фортіссімо, піаніссімо).

Шиплячий ж в українській мові в основному твердий, тому вирішено писати журі (замість жюрі), Жуль Верн (замість Жюль Верн), а також парфумерія (заміст парфюмерія), бо парфуми.

За традицією у запозичених словах збережено подвійну йотацію, наприклад: Малайя, Савойя, Гавайя, Фейєрбах, Гойя, фойє, майя (народність), але в словах конвеєр і феєрверк її знято, бо ці слова стали “своїми” і вимовляються за нормами української мови.

Це саме можна сказати й про російські прізвища із спільним коренем, де в українській мові ставиться апостроф: В’яземський, П’ятаков, Пом’яловський, В’яльцев, Рум’янцев (у російській мові Вяземский, Пятаков, Помяловский, Вяльцев, Румянцев), але Ляпунов, Рюмін.

За новим правилом розширено випадки вживання закінчення -у, -ю в іменниках другої відміни чоловічого роду, зокрема, -у пишемо: у збірних іменниках: березняку, вишняку, чагарнику, каталогу, уривку, абзацу, та в назві міста Кривого Рогу (було -а).

Дещо спрощено чергування приголосних при творенні прикметників від географічних назв за допомогою суфікса -ськ. Так, подібно до слів Волга – волзький, Запоріжжя – запорізький пишемо й вимовляємо: Гаага – гаазький, Данціг– данцізький (а не гаагський, данцігський).