Сучасні концепції зовнішньоекономічної діяльності

В основі сучасної теорії управління лежать дві головні течії економічної науки: кейнсіанство та класичний підхід або неокейнсіанство та монетаризм (неокласичний підхід). Саме цих два теоретичних напрями створили йі визначають сьогоднішній вигляд механізмів, інструментів і критеріїв оцінки управління зовнішньоекономічною діяльністю у практиці діяльності урядів держав із ринковою економікою і міжнародних економічних та фінансових інституцій.

Уся система управління зовнішньоекономічною діяльністю й економікою загалом, починаючи з термінології статистичних показників, економічних моделей і закінчуючи розробкою зовнішньоекономічної політики і стратегії, ґрунтується на вченні Джона Мейнарда Кейнса та класиків монетаризму

Кейнсіанство. Наприкінці 20-х – на початку 30-х років XX століття Кейнс працював над створенням теорії управління народним господарством. Економічні кризи, що виникли на початку століття, уже тоді викликали необхідність теоретичного осмислення і створення системи управління економікою, включаючи й зовнішню торгівлю. «Велика депресія» 1929–1932 рр. трагічно підтвердила цю потребу і заставила політичні кола й уряд переглянути свої ліберальні погляди на можливість активного втручання у господарське життя, побудоване на принципах вільного підприємництва.

Інакше кажучи, наукові погляди Кейнса, який закликав до підвищення ролі держави в управлінні економікою, збіглися з історичною необхідністю розвитку інституційного управління. На початку 30-х років макроекономіка стала не лише основним розділом економічної науки, але й найважливішою сферою державного управління.

Підсумкова праця Кейнса «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» (1936 р.) є фундаментом сучасної економічної думки та практики.

Новий крок у розвитку економічної думки про управління було зроблено вже в останні три десятиріччя, коли інтернаціоналізація господарського життя і взаємозалежність набули всеосяжності і роль зовнішньоекономічних зв'язків як чинника зростання та розвитку значно зросла. Саме в цей період узгодження національної зовнішньоекономічної політики та її координація на багатосторонньому рівні стали життєво необхідними для стабільності й економічного зростання.

Участь країни в міжнародному розподілі праці, з одного боку, та забезпечення її міжнародної економічної безпеки, з іншого, є стратегічними напрямами управління зовнішньоекономічною сферою країни.

Загальновідома істина: «Теорія випереджує практику» підтвердилась як щодо використання на практиці кейнсіанства, так і щодо монетаризму.

Монетаризм. Ще в 50–60-ті роки кейнсіанський напрям отримав достойного суперника – монетаризм, який, однак, почав застосовуватися у практиці державного регулювання лише на початку 80-х років. Інтелектуальним лідером монетаристів став професор Чикагського університету Мілтон Фрідман.

Теоретичним положенням про незастосовуваність жорсткого кейнсіанського підходу до регулювання світової економіки монетаристи пояснювали потребу в ліберальних методах управління, що які не порушують принципи суверенітету, головним чином, у фінансово-кредитних, антиінфляційних, цінових і грошових.

Монетаристи стверджують, що пропозиція грошей є головною детермінантою короткострокових змін у цінах. Звичайно, кейнсіанська теорія макроекономіки також визнає роль грошей у визначенні сукупного попиту. Основні ж відмінності між двома течіями полягають: а) у підході до визначення факторів, що впливають на зміну сукупного попиту (кейнсіанці вважають, що сукупний попит формується під впливом багатьох чинників, а монетаристи головним називають пропозицію грошей); б) трактування ролі держави (кейнсіанці виступають за більший ступінь втручання, монетаристи – за менший).

На початку 80-х років, наприкінці другого за складністю економічних проблем періоду в економічній історії розвиненого капіталізму, монетаристські концепції актуалізувалися під впливом десятирічної структурної кризи в світовій економіці в уже сформованій взаємозалежності між країнами. Структурні реформи та макроекономічна адаптація, що відбулись спочатку в США, а потім у Західній Європі, передбачали дерегулювання в макроекономічній та зовнішньоекономічній сферах на національному рівні, зсув у бік міжнародних механізмів конкуренції та регулювання і в зв'язку з цим перехід до ліберальніших і «демократичних» форм регулювання фінансовими й монетарними інструментами, координуючи при цьому внутрішню макроекономічну політику та попит.

Такий підхід, застосований на практиці американською адміністрацією президента Р.Рейгана на початку 80-х років, а потім і в Західній Європі, дозволив подолати стагфляційний процес, побудувати нову систему регулювання світових господарських зв'язків, яка не стримувала зростання, враховувала реалії національних суверенітетів і не створювала надмірної наднаціональної директивності, монетарними засобами.

Структурні реформи та макроекономічна адаптація стали стержнем Стратегії на четверте десятиріччя розвитку ООН, обговореної і прийнятої у 1990 р. на 18-й Спеціальній Сесії Генеральної Асамблеї ООН Делегація України зробила значний внесок у розробку, узгодження та прийняття підсумкового документа «Декларації про Стратегію на четверте десятиріччя розвитку ООН».

Підсумком реалізації цілей Стратегії в промислово розвинених і нових індустріальних країнах був тривалий, майже десятирічний період безкризового розвитку та високих темпів економічного зростання і становлення нової системи багатостороннього регулювання і національного управління зовнішньоекономічною діяльністю.

У сучасній економічній літературі сьогодні ведуться широкі дискусії про майбутній механізм регулювання світової економіки, співвідношення національних і багатосторонніх механізмів регулювання. Більшість поглядів збігаються у тому, що роль багатосторонніх інституцій зростатиме. Однак дискусійним залишається питання: чи збереже свою ефективність нинішня монетарна (неокласична) система, чи поступиться вона місцем перед наднаціональними інституціями, якщо національний економічний суверенітет буде значно обмежуватись. Практичних підтверджень зниження ефективності монетарних форм регулювання та управління зовнішньоекономічною діяльністю розвиток світового господарства науці поки що не дав.

Теорія Хекшера-Оліна. Економісти-неокласики додали мало чого суттєвого до теорії міжнародної торгівлі Мілля. Загалом теорією міжнародної торгівлі називають теорію, основним питанням якої є наступне. Якщо платіжний баланс утримується в стані рівноваги, то, якими тоді є доходи від торгівлі і як ці доходи розподіляються між країнами залежно від умов торгівлі? Однак у наш час ця теорія була перероблена Хекшером і Оліном – двома шведськими економістами.

Теорія Хекшера - Оліна пропонує модель торгівлі в термінах порівняльної забезпеченості країн факторами виробництва. Країна матиме відносну перевагу в тих продуктах, виробництво яких потребує інтенсивного використання чинника, досить рідкісного в цій країні. Ця теорія, ввібравши «закон порівняльних витрат» Рікардо, доповнений і підсилений концепцією обопільного попиту Мілля, йде далі, зв'язуючи модель міжнародної торгівлі зі структурою економіки країн, що торгують.

Таким чином, теорія Хекшера–Оліна пропонує інструмент для аналізу впливу змін у торгівлі на власні економічні структури країн і, зокрема, на внутрішній розподіл доходів. Вона увиразнює стару класичну теорему, що торгівля замінює рух факторів між країнами, і тому ставить питання про те, чи може одна лише торгівля (за відсутності повної міжнародної мобільності факторів) вирівнювати ціни на всі фактори виробництва в усіх торгуючих країнах. Достатньо сказати, що хоча теорія Рікардо–Мілля пройшла випробування з більшим успіхом, ніж багато інших елементів класичної політичної економії, проте навіть ця теорія сьогодні суттєво перероблена.

Сучасна теорія міжнародного руху капіталу. У західній економічній науці теорія міжнародного руху капіталу найактивніше розвивалася в останні десятиріччя. Ліквідація обмежень на рух капіталу в межах територій, що охоплюються західноєвропейським «Загальним ринком», і прогресуючі процеси інтеграції в інших районах світового ринку призвели до того, що міграція приватних капіталів стала основною серед форм проникнення сильніших у фінансовому плані держав в економіку менш розвинених країн. У цих умовах процес концентрації капіталів виходить за тісні рамки національних господарств, утворюючи міжнародні монополістичні об’єднання, які, ставлячи під контроль все виробництво ринку промислово розвинених країн, докорінно змінюють попередні форми міжнародного розподілу праці та національної виробничої спеціалізації. Вони руйнують традиційні національні виробничі структури і, створюючи нові космополітичні виробничі комплекси, вносять суттєві зміни і в структуру зовнішньоторгових зв'язків.

Зростання масштабів вивезення та ввезення капіталів спричиняє часто перетворення зовнішньої торгівлі з домінуючої форми міжнародних економічних зв'язків на підлеглу. Все це разом стає причиною того, що попередні канонічні положення «класичної» теорії зовнішньої торгівлі переглядаються. Сучасні західні економісти ревізують основні тези «класичного» аналізу міжнародних економічних відносин, які ґрунтувалися на теорії міжнародної торгівлі. Системі рікардіанських ідей про міжнародний обмін тепер протиставляються різноманітні версії теорії міжнародного руху чинників виробництва, що ґрунтуються на принципово іншому підході до процесів міжнародного обміну

Ставлячи під сумнів рікардіанську ідею про визначальну роль світової торгівлі як головного прискорювача міжнародного розподілу праці та каталізатора зростання світової продуктивності, прихильники цих теорій (Р.Кевіс, А.Юасей, Р.Кенен та ін.) вважають домінуючим у світовому економічному прогресі міжнародне переміщення факторів виробництва, маючи на увазі насамперед міжнародний рух капіталу. Їхні вихідні позиції повністю збігаються з поглядами «класичної» школи, в основу міжнародного розподілу праці ними покладені відмінності в наявності факторів виробництва – капіталу, праці, природних ресурсів, кліматичних умов. Однак, на противагу «класичній» школі, ці економісти переконані в тому, що поряд з торгівлею, що закріплює і поглиблює ці відмінності, в результаті прогресуючої спеціалізації діє й інша, протилежна тенденція – ліквідація цих відмінностей як наслідок міжнародного переміщення чинників виробництва, а саме: країни, що відчувають брак капіталу, стануть імпортувати капіталомісткі товари, тоді як країни, що відчувають брак у праці, ввозитимуть трудомісткі товари. Брак капіталу відіб’ється на нормі прибутку, яка пропорційно збільшиться, а капіталомісткі товари відповідно подорожчають.

Таким чином, країна, що відчуває брак у капіталі, буде ввозити капіталомісткі товари і вивозити ті, в виробництві яких вона має перевагу. Отже, торгівля замінить рух капіталу, поступово стираючи відмінності між країнами, що мають капітал у надлишку, і країнами, що відчувають його недостачу, згладжуючи відмінності в нормі прибутку там, де вони проявляються найгостріше. І, навпаки, міжнародний рух капіталу змінить зовнішню торгівлю, оскільки рух капіталу зробить націленість факторами однаковою у різних країнах і ліквідує розбіжності у нормах прибутку.

Останні десятиріччя, що ознаменувалися активізацією процесу національного відродження держав, внесли нові тенденції в теоретичне трактування процесів міжнародного руху капіталу. Іноземний капітал усе частіше трактується західними економістами як необхідний для прискорення процесів національного нагромадження ресурс, що доповнює внутрішні можливості фінансування інвестицій. У більшості західних теорій індустріального розвитку червоною ниткою проходить думка про те, що будь-яка країна, що розвивається і прагне до швидкого збільшення національного доходу, натрапляє на непоборні перешкоди, якщо вона намагається здійснити програму капіталовкладень, обмежуючись лише мобілізацією національних коштів. Західні економісти (С.Кузнец, Г.Хаберлер, Г.Джонсон, Дж.Хікс, Г.Мейер та ін.) у своїх працях посилено популяризують думку про те, що планування економічного зростання у країнах, що розвиваються, в сучасних умовах неможливе без врахування можливості допуску іноземного капіталу до економіки цих країн, що характеризується ними як одне з зовнішніх джерел нагромадження.

При цьому в єдине пов'язуються зовнішньоекономічні функції держав, які є об'єктом інтересів міжнародного фінансового капіталу, з процесами їх внутрішнього господарського зростання. Внаслідок цього між іноземним капіталом і процесами національного нагромадження встановлюється пряма залежність, яка дозволяє інтерпретувати допуск іноземних монополій і держав до національного господарства країн, що розвиваються, як єдиний надійний засіб прискорення економічного прогресу. Для доведення правильності своїх ідей більшість авторів пробують формалізувати процеси впливу експортованого капіталу на розвиток національних господарств, що ввозять цей капітал.

Економетричне трактування ролі іноземного капіталу в економічному розвитку з позицій країни-експортера. Сучасні західні теорії міжнародної торгівлі, поділяючи країни світового ринку на розвинені і ті, що розвиваються, характеризують їх за ознакою наявності вільних капіталів відповідно як країни, що володіють надлишковою кількістю капіталів і експортують їх, та країни, що потребують вільних коштів і в зв'язку з цим ввозять капітали з-за кордону. Згідно з таким розподілом надлишок капіталів чи їх недостатність стає ніби показником ступеня економічної зрілості тієї або іншої держави, а сам процес народногосподарського розвитку трактується при цьому винятково як процес нагромадження.

Поділ країн на ті, що ввозять капітал, і ті, що вивозять його, кореспондує у разі такого підходу з класифікацією цих же держав за співвідношенням обсягів їхнього експорту та імпорту. Вважається, що надмірність вільних капіталів поєднується з надлишком товарів, а це спричиняє перевищення експорту товарів над імпортом. І, навпаки, брак капіталів і пов'язаний із ним низький рівень розвитку національної промисловості зумовлює необхідність перевищення ввозу товарів над їх вивозом.

Ввіз чи вивіз капіталу разом із торговим балансом країни утворюють ніби співвідношення між національними платежами та валютними надходженнями, що визначаються ступенем розвитку економіки і є фіксованими для кожного рівня розвитку. За логікою цих міркувань для індустріально розвинених країн вивіз капіталу стає органічною функцією національного господарства. Він настільки ж необхідний, як і вивіз товарів, що переповнюють внутрішній ринок. Для країн, що розвиваються, державний платіжний баланс начебто повинен постійно передбачати значний дефіцит, який може бути врівноважений лише ввозом іноземного капіталу. Відносний обсяг цього дефіциту перебуває нібито у точній відповідності з рівнем національного господарського розвитку, скорочуючись зі зростанням національного доходу. Після подолання у процесі зростання якогось мнимого проміжкового рубежу платіжний дефіцит перетворюється на позитивне сальдо платіжного балансу, і країна, вибравшись із розряду відсталих, досягає заповітної мети – сама стає експортером капіталу в слаборозвинені країни. Але на цьому зв'язок між економічним розвитком країни та її зовнішньоторговою та зовнішньофінансовою діяльністю не припиняється. Подальше зростання національного доходу супроводжується збільшенням експорту товарів і капіталу не лише в абсолютних, але й у відносних розмірах. Чим вищий ступінь розвитку економіки, тим більшу частку національного доходу держава змушена капіталізувати за кордоном.

Отже, основна ідея цієї теорії полягає в тому, що незалежно від соціальних і політичних умов національного економічного розвитку для кожного ступеня господарського зростання існують оптимальні з погляду найкращих можливостей її подальшого розвитку співвідношення між обсягом капіталів, що ввозяться або вивозяться, і національним доходом. Ці розрахункові співвідношення кожна держава повинна використовувати як контрольний інструмент за господарською практикою і по можливості дотримуватися їх, оскільки відхилення від цих оптимальних співвідношень начебто ускладнює умови подальшого зростання, вносячи певну дисгармонію у взаємодію внутрішнього та зовнішнього ринків. Ця теорія залежності розвитку національних господарств від міжнародного руху капіталів підкріплюється побудовою ілюстративних математичних моделей.

Розглянемо один із варіантів таких моделей, виконаних західним економістом Кенетом К.Курихарою. Для індустріально розвинених і господарсько відсталих країн автор використовує два дещо відмінних між собою підходи. У першому випадку під час характеристики кількісних залежностей між ввозом капіталу і темпом зростання слаборозвиненої економіки його зусилля спрямовані на визначення відносного обсягу потрібних іноземних засобів і капіталів для швидкого зростання національного доходу. Друга модель, призначена для економічно розвинутих країн, покликана проілюструвати їх потребу в вивозі капіталу і показати його вплив на подальше рівномірне зростання.

У першому випадку в основу моделі для країн, що розвиваються, покладена рівність

І+Х=S+М+B, (1)

де І – народногосподарські (внутрішні) інвестиції, Х – експорт товарів і послуг, S – національні заощадження, М – імпорт товарів і послуг, В – іноземні фінансові засоби.

Вихідні умови рівноваги між інвестиціями та джерелами їх фінансування у широкому розумінні цього слова трактуються у другому випадку таким чином:

І+Х+L= S+М, (2)

де на додаток до прийнятих у першому разі позначень L означає «чисті» експортовані фінансові засоби, тобто довгострокові стабільні інвестиції.

Економічний аспект марксистської теорії імперіалізму. У марксистському вченні проблемам економічного розвитку держав, а також розриву між бідними та багатими країнами з погляду динаміки закордонних капіталовкладень капіталістичних країн присвячена «теорія імперіалізму».

Під «імперіалізмом» тут розуміється зовнішня політика, що прагне до політичного та економічного контролю над відсталими територіями, щоб забезпечити для метрополії сферу використання вільних заощаджень і надлишку промислових товарів в обмін на стратегічні сировинні ресурси. Марксистська теорія передбачає, що закрита капіталістична економіка, безумовно, страждає від хронічно недостатнього попиту, від основних диспропорцій, які можна виправити лише відкриттям зовнішніх ринків. Тому імперіалізм, а саме пряма або опосередкована експлуатація відсталих територій, є невід'ємною властивістю будь-якої розвиненої капіталістичної економіки.

Але всупереч поширеному переконанню доход із капіталу, як правило, вищий в економіці з надмірними капіталами, ніж у країнах, що розвиваються, в той час, як у розвинених країнах капітал вкладається не стільки в оброблювальні, скільки в базові галузі, транспорт та енергетику. За відсутності розвиненої інфраструктури – автомобільних доріг, залізниць, гаваней, доків і енергетичних установок – потенційно високий прибуток із капіталу в бідних країнах отримати неможливо.

Марксистська теорія імперіалізму – це редукціоністська теорія тією мірою, якою вона відстоює право редукувати всі значущі змінні до змінних економічних і, зокрема, до максимізуючих прибуток поведінки національних корпорацій, що зайняті пошуком сировини, нових інвестиційних віддушин і додаткових ринків збуту готової продукції. Ця теорія багата на передбачення: закордонні капіталовкладення рухаються переважно в напрямку бідних країн у відношенні, обернено пропорційному до рівня ефективного попиту в себе вдома; закордонні капіталовкладення у бідних країнах сконцентровані звичайно в добувних галузях; залежні країни є головними ринками збуту для товарів із великих капіталістичних країн; найбагатші країни – ті, яким пощастило стати найбільшими імперіями, а найбідніші – ті, що були колоніями; і на завершення – кінець імперіалізму означає також кінець капіталізму і, навпаки.

Розвиток марксистської теорії імперіалізму найбільше пов’язаний з іменем В.І.Леніна.

Йдучи вслід за німецькими послідовниками К.Маркса, у своїй відомій праці «Імперіалізм як вища стадія капіталізму» він стверджував, що в відсталих країнах прибутки, як правило, невисокі, оскільки капіталу недостатньо, ціна на землю відносно низька, а сировина дешева. Можливість експорту капіталу створюється в міру входження більшої кількості відсталих країн у міжнародні капіталістичні відносини; головні залізниці там або вже побудовані, або будуються, елементарні умови для промислового розвитку підготовлені. Необхідність експорту капіталу є результатом того, що у небагатьох країнах капіталізм уже «перезрів» і (через відсталість сільського господарства та зубожіння мас) капітал не може знайти «вигідних» місць свого вкладення.

Як бачимо, марксистсько-ленінська теорія імперіалізму багата і приваблива передбаченнями, але реальний світ не менш багатий прикладами її спростування. Справді, в суспільних науках існує мало теорій, які б стільки разів спростовувались практикою, як це відбувалось і буде, очевидно, відбуватися з теорією імперіалізму.