5. Специфіка поняття «національна культура» (відкриті та закриті культури)

Національна культура є синтезом цінностей, створених різними соціальними групами людей і класами даного суспільства. Своєрідність національної культури, її неповторність та оригінальність виявляються в духовній сфері, перш за все в мові, літературі, музиці, живописі, філософії, традиціях, релігії. Матеріальну сферу національної культури складають лад економічного життя, традиції праці й виробництва, культура господарювання тощо. Національна культура охоплює систему різноманітних форм національного життя, серед яких — географічні, господарські, побутові, ідеологічні, державно-правові, релігійні чинники. Вони забезпечують збереження й відтворення економічного та морально-духовного потенціалу нації, формують почуття національної свідомості, інтегрують культуру нації у світову культурну співдружність. У структурі національної культури виділяються такі складові, як матеріальна, побутова, політична і правова культура, як наука, освіта й філософія. Особливість національної культури полягає в тому, що вона характеризує інтегральні моменти національного життя, які складають основу нації і забезпечують подальший національно-культурний процес. До них відносяться мова, звичаї, традиції народу, релігія, художня культура та ін. Найпоширенішим є виділення регіональних та історичних типів культури, з особливості котрих випливають своєрідності тих історичних та географічних умов, в яких вони виникли та існували. За цим виділяють усі національні культури, в тому числі й українську. Залежно від співвідношення традиційного та новаторського в культурі вона може бути закритого та відкритого типів. Суспільство, життєвий устрій якого ґрунтується на давно вироблених засадах культури, що передаються від одного покоління до іншого, прийнято називати традиційним, або закритим. Звичаї, традиції, взаємини між людьми у такому суспільстві надзвичайно тривкі і закостенілі. Вищим законом такого суспільства є непорушність звичного способу життя, який становить найбільшу цінність.До закритого і стійкого типу належать індійська, китайська, російська і вся мусульманська культури.Прикладом відкритого і стійкого типу культури є Японія. В основі японської культури лежать надійні національні традиції, але вона також відкрита для запозичення досягнень інших культур і робить це не соромлячись. Саме у ролі культурно-національного чинника треба шукати причини так званого японського економічного дива.

6. Екскурс з історії української культури (основні праці, автори та їх значення)

Українська культура майже не мала на той час (та й досі майже не має) своїх наукових історій — узагальнених і синтетичних історій. Були капітальні праці з історії української літератури (О. Огоновського, М. Грушевського, М. Возняка, С. Єфремова та ін.), з фольклористики (М. Драгоманова, І. Франка, Ф. Колесси, В. Гнатюка), з історії окремих галузей мистецтва (М. Грінченко. «Історія української музики».; Д. Антонович. «Триста років українського театру».; Г. Павлуцький. «Історія українського орнаменту»). Було кілька узагальнюючих праць про окремі періоди українського мистецтва або коротких нарисів його загальної історії (В. Модзалевський. «Украинское искусство». Ф. Шміт. «Мистецтво старої Руси-України». та «Пам’ятки староруського мистецтва»). Але праць, що охоплювали б та інтерпретували всю національну культуру в цілості, у взаємодії всіх її ланок, — не було. Причина полягала, певно, не так у методологічній чи «суб’єктивній» непідготовленості української науки, як в об’єктивних обставинах українського життя: відсутності наукових інституцій, які б концентрували інтелектуальний потенціал і генерували відповідну роботу, нагромаджували джерельний матеріал; а головне — у самій неповноті соціально-культурної структури українського суспільства за умов колоніального становища і відповідно — неповноти структури української культури, в якій тривалий час переважали гуманітарні галузі і недостатньо були розвинені інші аспекти культури та культурного самоусвідомлення. Це впливало на теоретичну модель національної культури та модель її історії. І хоч наприкінці XIX та особливо в перші десятиліття XX ст. ця «гуманітарна» модель була вже вочевидь завузькою, існувала небезпека розчинити історію культури в історії «загальній», переважно суспільно-політичній. Михайло Грушевський у монографії «Культурно-національний рух на Україні в XVI — XVII віці» уник цього, — може, й тому, що широка культурна діяльність у цей період зосередила в собі енергію національного руху. Цікавим явищем у цьому ряду були «Додатки» академіка Д. Багалія до редагованого ним другого випуску «Історії українського народу» О. Єфименко (Харків, 1922). Короткі оглядові розділи присвятив культурі Д. Дорошенко у своєму «Нарисі історії України». інтерес до Історії Дорошенко пов’язував з інстинктом самозбереження нації, вбачаючи у цьому загальну закономірність суспільного життя. видання в Петрограді в 1914 — 1916 рр. двотомової колективної праці «Украинский народ в его прошлом и настоящем». Ініціатором видання був М. Грушевський, а членами редколегії разом із ним — Ф. Вовк, М. Ковалевський, Ф. Корш, А. Кримський, М. Туган-Барановський, О. Шахматов.