25. В. Антонович «Три національні типи народні»

Ідею самобутності українського народу розробляли В. Антонович та інші українські вчені. Свої погляди найбільш чітко Антонович висловив у статті «Три національні типи народні», опублікованій у львівській газеті «Правда» у 1888 р. і в книзі «Про козацькі часи на Україні». У названій статті автор говорить, що росіяни, поляки й українці три споріднені нації, слов'яни, «але ж від впливу і примусу всяких обставин географічних, історичних і інших, вони так поріжнились між собою, що тепер мають більше ріжного, свого власного, аніж схожого однакового, спільного» (Твори. Т. І.С. 198). Для доказу цієї різниці автор використовує антропологічні дані про конструкцію черепа, місця відкладання жиру на частинах тіла та ін. Антонович також вважав, що кожний народ має свій характер і особливості психології, свою провідну ідею. У великоруського народу, — писав Антонович у названій книзі, — провідною ідеєю завжди був абсолютизм, у польського — принцип аристократизму, а в українського — «принцип вічевий, принцип широкого демократизму і рівного політичного права задля кожної одиниці суспільства».

26. М.Костомаров «Двє русскіє народності»

1861 році Микола Костомаров публікує у журналі «Основа» велику статтю «Дві руські народності», у якій робить спробу порівняльного аналізу української і російської ментальності. Причому, на його думку, різниця між двома ментальностями остаточно формується вже у XII ст. У М. Костомарова найповніше осмислена ідея народності, що стала основною у романтизмі. Автор робить акцент на самобутності, національній виокремленості українського, народу у світовій спільноті і поруч з російським та польським народами, висвітлюючи це у своїй роботі "Дві руські народності". М. Костомаров робить спробу характерології українського й великоруського племен. Великоруська психологія видається Костомарову "ухилом", відходом від давньої староукраїнської психології. Серед основних рис, що відрізняють українців від великоросів, Костомаров виділяє такі: панування особистого над загальним (український індивідуалізм), що пояснює терпимість до іноземців, "відокремленість" дорослих дітей від батьків, "внутрішня" цілісність церкви і віри (на відміну від великоруських розколів через розбіжність обрядів і форм богослужіння), вищий рівень духовної культури (тоді як великороси більш схильні до матеріального), високий суспільний статус української жінки (у великоруських піснях жінка "рідко підвищується до свого людського ідеалу, ... рідко виявляється доблесть і достоїнство жіночої душі"). Відмінність світогляду українського і великоруського племен, на думку Костомарова, базуються на тому, що життя народу виникає із внутрішньої глибини його духу, яка постала вже у найдавнішій минувщині, з утворенням самого племені.

27. І.Шевченко «Хрещення Київської Русі»

Так, розглядаючи державне хрещення Київської Русі, І.Шевченко однозначно позитивно оцінює історичний вибір князя Володимира прийняти візантійський варіант християнства. Його оцінка дослівно така: “Якщо стати на точку зору Києва X ст., то слід погодитися, що це був очевидний і мудрий вибір” (с. 53). Те, що це був очевидний вибір Володимира, не викликає сумніву, але можна засумніватися,чи таким вже мудрим був цей вибір. Підстави для такого сумніву дає насамперед історичний досвід християнської Русі-України,а також деякі висновки і спостереження самого автора. Так, він пише, що в момент Володимирового хрещення Візантія “була найблискучішим культурним центром” і перебувала “на вершині своєї політичної могутності” (с. 53). Правда, далі автор зауважує, і цілком слушно, що “витонченість і рівень освіченості візантійських книжників, їхнє знання всього канону грецької античної літератури були рисами,яких поганська Русь, мабуть, ще не могла оцінити як слід. Зате могла оцінити величезну красу царгородського мистецтва та врочистість церковних богослужінь” (Тамсамо). Оця “велична краса царгородського мистецтва та врочистість церковних богослужінь”, якими спокусився Володимир, свідчить лише про одне: князь Володимир під час своєрідного конкурсуконфесій, про який говорить Початковий літопис, віддав перевагу формі над змістом,азійській помпезності над європейською строгістю. Тобто це означає, що Володимирові не дано було збагнути, що ця “величність і врочистість” Візантії є всього лише її лебединою піснею, і що друге християнське тисячоліття буде за молодою і динамічною Європою, інспірованою і керованою Римом. Можна, звичайно, заперечити сказане, мовляв,тепер легко судити, а тоді, в момент хрещення, перед очима Володимира стояла могутня, згуртована імперія Ромеїв, де під покровом доктрини про симфонію Церкви і держави божественний імператор призначав іскидав східних патріархів, часто тлумачачи їм догмати віри. Не те, що розрізнена Європа,де національні провідники стояли в черзі допатріарха Заходу за благословенням ікоролівською короною. Спокуса Візантієюбула справді велика, і лише найдалекоглядніші політики могли їй не піддатися. Таким політиком виявився,зокрема, угорський володар Стефан (Іштван),який лише якихось десять років після хрещення Русі Володимиром зробив свій вибір на користь Римської Церкви, хоч візантійські місії вже тривалий час активно працювали серед угрів, і перший угорський єпископ був висвячений саме в Царгороді.