27. Запровадження християнства на Русі, гуманізація моральної свідомості.

Вирішальне значення в історичному розвитку держави відігравала далекоглядна реформа князя Володимира — запровадження християнства. Головним мотивом хритиянства було: спасіння душі, до вічного життя на небі, а звідки й вимоги: покори, терпіння, аскетизму. Перехід до християнства для нашої культури мав вирішальне значення, християнство принесло нові цінності, а саме: милосердя, прощення, терпіння, любов до ближнього і.д.; на зміну міфологічній колективній свідомості приходить індивідуальна свідомість людини, ставиться питання про особисту відповідальність. Стабілізується політична ситуація в державі. Київська Русь стає рівноправною частиною єдиної Європи. Християнство прийшло з візантії, але Володимир, а потім Ярослав відвели загрозу втрати самостійності. Філософські засади Київського християнства виклав у своїй роботі «Слово про закон і благодать» митрополит Ілларіон.

30) Історичні умови розвитку української культури XIV - XVI cт.

Починаючи з XIV ст., вся духовна енергія українського народу спрямовувалась на те, щоб довести свою життєвість, прив'язаність до традицій національної культури, її поступ перебував у зв'язку зі складними реаліями, що Іноді суперечили суспільно-культурному розвитку. Людські взаємини, побут, православна віра, ще живучі елементи язичництва в XIV ст. визначали коло суспільних та культурних інтересів людей, вони жили за природним і церковним календарями, які точно регламентували будні, доповнюючи їх усталеними святами, ритуальними дійствами. Час був у руках Бога і князя, тому релігійна і світська влада, що нерідко складали одне ціле, розпоряджалися долею людини.. Був світ добрий і світ чужий, лихий, який приносив людині хвороби, горе, завдавав їй кривди, і вона шукала порятунку у вірі, ліках, чарах. Церковні свята нерідко проводилися паралельно з язичницькими церемоніями. Календарний час співіснував з обрядами, що не завжди вписувалися в церковні догмати.

У XIV — XVI ст. споруджуються міста, зростає цехове виробництво, розвиваються різні види художньої творчості, ремесла, торгівля, пожвавлюються міжнародні, зокрема й мистецькі контакти. Княжі центри стають активними осередками різних форм культурного життя. В українському суспільстві ще з часів Київської Русі не пригасала жага до знань, до книги.

Центрами освіти були монастирі, єпархії, що дбали про розвиток письма, виходячи з потреб церкви. Вищого навчального закладу у XIV — XV ст. в Україні ще не було, хоча школи деяких монастирів, зокрема Києво-Печерської лаври, зажили міжнародного авторитету і прирівнювалися до університетських. У містах, де оселялися колоніями німці, поляки, вірмени, євреї, освіта підпорядковувалася місцевим інтересам — ремеслам, торгівлі, справочинству і опікувалася католицьким кліром. Церква виступила в оборону руської мови.. Основою освіти була книга, і українські прогресивні діячі не шкодували матеріальних статків і охоче комплектували бібліотеки з творів античних та європейських письменників, філософів, просвітителів. Книга в Україні була вельми шанована, на ній виховувалися різні прошарки освічених людей. Подарувати книгу храмові, замовити переклад твору — усе це вважалося справою честі. Книги охоче перекладали з інших, переважно грецької, потім латинської мов. Збереглися переклади з Біблії («Пісня пісень», «Євангеліє», «Апостол»), а також інших літургійних творів. Центрами освіти і книгописання в XIV—XVI ст. були монастирі, зокрема Києво-Печерська лавра, Дерманський, Унівський, Зимненський та інші, що збирали під своїм дахом значні культурні сили — переписувачів літератури, художників, проповідників, музикантів, вчених'. В монастирях жили «книжники великі», тут укладалися чималі бібліотеки, переписувалися книги нові. Київ був великим культурним центром, а його організуючим ядром — Києво-Печерська лавра, що згуртувала у своїх стінах освічених людей, розсіваючи зерна наукових знань і книжності.У Києві діяли дві освічені громади — раббанітська та караїмська, що займалися перекладацькою діяльністю. Після нападу татар у 1482 р., коли дощенту було пограбовано усі святині міста, здавалося, що Київ більше не постане з руїн. Але невдовзі місто відродилося. Велику роль у становленні нової культури відіграло світське письменство, пов’язане з традиціями літописання, з розвитком руського права. Детально розглядаючи період зміцнення литовської династії в XIV ст., М. На XV — XVI ст. припадає розквіт українського епосу — дум, балад, історичних пісень. Думи — найвище художнє надбання народу, вони оспівали героїчну звитягу борців, етичні заповіти пращурів, трагічну і славетну долю рідної землі. Створені в гірку годину боротьби з турецько-татарськими загарбниками, з польським поневоленням, думи генетичне пов'язані із богатирським епосом Київської Русі. Наприкінці XVI ст. виникає «великий» розспів, позначений розвиненим пісенним мелодизмом. Процес секуляризації церковної музики визволив професійне музичне мистецтво з релігійних лабет. У XVII ст. знаменний розспів поступається місцем акапельному співу — сповненому емоційної наснаги партесному багатоголоссю, що увібрало і церковну, і світську тематику. У XIV — XVI ст. склався розмаїтий музичний Інструментарій ударних (бубон, барабан, тулумбаси), духових (сурма, сопілка, флояра, трембіта, дуда, труби, бугай, коза, ріг), струнно-щипкових (кобза, бандура, тсрбан, тримба), а також скрипка, басоля, цимбали, ліра. У XV — XVI ст. починає побутувати одна з ранніх форм музичного театру — вертепна драма1. Є свідчення про театральні вистави, що розігрувалися в XV ст. на площах скоморохами та дотепними комедіантами. Театралізація обрядових і хороводних пісень («Маланка», «Весільне дійство», «Коза» та ін.) — це зародки майбутнього національного музичного театру. Проте вертеп, який увібрав, синтезував слово і наспів, інструментальну музику, акторську гру, сценографію, пантоміму, лялькову виставу, став тим національним грунтом, на якому зростав згодом театр. Архітектура і будівництво XIV — XVI ст. підпорядковувалися завданням оборонної політики і були пов'язані з характером укріплення міст та стратегічно важливих осередків, де сходилися промені економіки і торгівлі. В цей період активно розвиваються міста, що стимулювало інженерно-архітектурну думку. Другою причиною, що прискорила містобудування, було введення магдебурзького права, яке зміцнювало самоврядування і відкривало простір для цехової організації ремісництва, поступово визволяючи їх від феодально-католицької деспотії.

31.Окреме місце серед творів про вітчизняних достойників займає "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, яке є полемічним і панегіричним (похвальним) твором, що прославляє князя Володимира Великого, хрестителя Русі. Іларіон, який був першим в нашій історії митрополитом руського походження, спрямував пафос свого твору проти гегемонії Візантійської церкви і її спроб встановити панування в духовно-релігійному житті Київської Русі. Спираючись на традиції християнської філософської думки, він доводить, посилаючись на Біблію, що той Закон, який дав Мойсей лише одному, "старшому" народу, завдяки Благодаті та Істині, які приніс усьому людству Ісус Христос, робить усі народи рівними перед Богом. Тому Русь, яку хрестив Володимир, не потребує ніякої духовної опіки від "старших". Іларіон виголосив своє "Слово", як вважають, між 1037 і 1050 pp. у Софійському соборі в присутності князя Ярослава та його родини. Можливо, саме тому багато уваги у творі приділяється київським князям, особливо Володимиру, який був батьком Ярослава Мудрого. "Слово" Іларіона на довгі часи лишалося взірцем проповідницької літератури. Майстерно побудоване за класичними правилами риторики, воно виділяється яскравим добором мовних засобів, художніх прийомів та образів.

освіта. Великого значення і значного розвитку в культурі Київської Русі набуває література. Сама її поява була наслідком прийняття християнства, яке принесло на нашу землю загальнослов'янську писемність. Власна писемність існувала в руських землях ще в дохристиянську добу, однак її пам'ятки, що виконувалися чи. то у вигляді вузликового письма, чи то як "черги і рєзи" на бересті й дерев'яних дошках, не збереглися.Новий слов'янський алфавіт - кирилицю - було створено "солунськими братами" Кирилом (Костянтином) і Мефодієм, грецькими монахами з Болгарії, які у м.Солуні (Салоніках) жили у слов'янському оточенні й для утворення єдиної унормованої мови слов'ян взяли за зразок грецьку абетку і граматику, а також знайдені у Херсонесі "роусьскыписьмены", як гіпотетичне вважають дослідники, писемність південно-східних росів Хазарії, близька не стільки до слов'янської, скільки до ясо-аланської живої мови. Учнями і послідовниками Кирила й Мефодія було створено значну частину необхідної в церковному вжитку лексики. Цю мову називають церковнослов'янською або старослов'янською. Давньоруський різновид кириличної мови, що використовувався в усіх сферах життя крім власне церковної, називають давньоруською мовою, хоча встановлених правил для цієї мови не було. Тому давньоруська мова в різних регіонах держави мала певне регіональне забарвлення, яке дозволяє дослідникам дізнаватися з особливостей мови про походження автора того чи іншого твору, про найбільш вірогідне місце його написання, а також про рівень здобутої церковної освіти. У багатьох давньоруських творах дослідники знаходять риси, пізніше характерні тільки для української живої мови, при цьому самі ці твори часто неодноразово переписувалися в інших землях Київської Русі. На території сучасної України книги цього періоду були знищені в різний час, тому практично відсутні в наших книгозбірнях і зберігаються в Російській Федерації . Але риси живої мови пізніших українців знаходять і в Остромировомуєвангелії, і в Ізборнику Святослава, і в Архангельському євангелії 1092 p., першим переписувачем, а може й перекладачем якого був "писець Мычко".