1

[Введите имя автора]

Зміст:

Стор.

Вступ……………………………………………………………………………………………………………….3

Розділ 1. Освіта. Школа. Осередки письменства………………………………………..4-9

Розділ 2. Література. Найвидатніші писемні твори…………………………………..10-17

Розділ 3. Пам’ятки архітектури. Мистецтво………………………………………………18-24

Заключення…………………………………………………………………………………………………..25

Список використаних джерел та літератури…………………………………………….26-28

Вступ

Опрацювавши та узагальнивши літературу, ми прийшли до міркувань, що за останні роки збільшився інтерес пересічного громадянина України до культури свого народу. Період з Х до ХІІІ ст. особливо цікавий з погляду на високий рівень культури Давньоруської держави.

Актуальність даної проблеми полягає в тому, що на сьогоднішній день спеціально написаної літератури, яка б висвітлила розвиток культури Х-ХІІІ ст., немає. Це і спонукало нас обрати тему курсової роботи.

Важливість теми полягає в тому, щоб підвищити наш рівень знань з культури Давньоруської держави Х-ХІІІ століть.

Мета курсової роботи: проаналізувати розвиток культурних процесів на території Русі в Х-ХІІІ ст. через подачу завдань:

• розкрити діяльність шкіл, охарактеризувати рівень освіти та визначити найбільш важливі осередки письменства у Давньоруській державі;

• проаналізувати писемні твори руських авторів Х-ХІІІ століть, тексти яких дійшли до наших днів;

• показати пам’ятки архітектури та мистецькі твори Х-ХІІІ століть.

Предметом буде виступати культурний розвиток соціальної спільноти Давньоруської держави в Х-ХІІІст.

Об’єкт: надбання культурного розвитку русичів, відбитки яких доступні для аналізу і вивчення.

Хронологічні рамки курсової роботи охоплюють період з Х по ХІІІст.

Структура курсової роботи складається із вступу, трьох розділів, заключення та списку використаних джерел та літератури.

Розділ 1. Освіта. Школа. Осередки письменства

Про освіту у дохристиянські часи відомостей не збереглося. Проте, враховуючи потреби державних інститутів, можна висловити припущення, що навчання грамоти якоюсь мірою існувало і до реформи 988 року. Адже, згідно з договорами Русі з греками Х століття, хтось повинен був читати і писати князівські грамоти та заповіти вояків, які від’їжджали на службу до Візантії, вести записи податків тощо. Початково це могли бути вихідці з південнослов’янських країн.

У середині Х ст. у Києві вже функціонувала церковна община, яка мала свої церкви: св. Іллі та св. Миколая на Аскольдовій могилі. В них були церковні книги та люди, які вміли їх читати під час відправ. При храмах, вірогідно, існувало й індивідуальне навчання грамоти [6,с.724].

У дореформенні часи, тобто, до 988 р. писемність обслуговувала переважно потреби держави. Із введенням християнства як державної релігії сфера вживання писемності значно розширилась. Пожвавішали державні, торгівельні та культурні зв’язки з навколишніми християнськими державами Європи [там же,с.715].

Для функціонування церковного управління (ієрархії) потрібні були церкви, кадри духовенства та службові книги. Для цього у Києві та інших містах було відкрито школи. Переписування книжок стало важливою справою.

Школи ще не мали окремих будинків і особливого обладнання, учні сходилися де-небудь – у помешканні дяка чи кого іншого, й учитель учив їх разом – і тих, що починали, і старших, показуючи їм, як читати і писати. Світські люди на цьому закінчували свою науку. Хто вмів читати і писати, міг уже займати яку-небудь посаду або самотужки продовжити навчання.

Кандидати духовного стану вчилися довше, бо повинні були пізнати докладно Святе Письмо і богослужебні книги. Але й від них не вимагали багато знання – особливо маловченим бувало сільське духовенство [11,с.45].

Перші школи розміщувалися при монастирях і церквах, а першими учителями, як і в усій Європі того часу, були священники, ченці і дяки. Крім шкіл для знаті і вишколу духовенства були і школи для ремісників і купців.

З літописних повідомлень про запровадження шкільного навчання видно, що до одних шкіл набирали дітей «нарочитої чаді», тобто, заможних верств населення, а до інших – попівських дітей та дітей старост [5,с.136].

Володимир Великий, як оповідає літописець, «почав брати у визначних людей дітей і давати їх на книжну науку, матері ж за дітьми плакали, бо ще не утвердилися у вірі, - оплакували їх, як померлих…»[11,с.47].

За наказом Ярослава Мудрого, саме з дітей старост і попів Новгорода для навчання у школах було взято близько 300 учнів. Ще більше дітей до шкільної науки було залучено в Києві.

В Русі існували дві категорії шкіл: початкові - парафіяльні, та привілейовані - для заможних верств населення. Відрізнялися вони обсягом навчання і призначенням вихованців. Перших, ймовірно, готували до нижчих посад служителів церковного кліру: дячків, псаломників, служок, а других – для вищої церковної ієрархії, політичної діяльності і княжого двору[9,с.118].

У києворуському шкільному навчанні дослідники виділяють 4 ступені: науку читання, писання та лічби, вивчення іноземних мов та опанування правил риторичного та поетичного стилю.

Навчання читанню починалося з вивчення абетки і складів за книгами Апостолом та Псалтирем, які відігравали роль підручників[там же,с.119].

Серед новгородських берестяних грамот, знайдених під час археологічних розкопок, є азбука ХІІ-ХІІІ ст., вирізана на дощечці, а також шкільні вправи хлопчика Онфима. Часто трапляються так звані писала – металеві та кістяні загострені стрижні для письма на воску. Крім берести, під час досліджень виявлені і спеціальні дощечки з заглибленням для воску, на якому писали свої граматичні вправи учні.

Вищу освіту добували тільки багаті і талановиті, а в її програму входили не тільки читання і писання слов’янського письма, але й знання грецької мови, яка й була її основою. Знання грецької було досить поширене на Русі, бо зв’язки Давньоруської держави з Візантією були дуже тісні, особливо – торгівельні [15,с.45].

З інших чужих мов знали мову латинську й німецьку, особливо в західноруських землях. Деякі визначні люди славилися тим, що знали багато чужих мов. Володимир Мономах пише про свого батька Всеволода, що хоч він нікуди не подорожував, навчився п’ятьох чужих мов [там же,с.46].

У Київській Русі дуже рано з’явилася іноземна перекладна література. Вже в ХІ ст. у скрипторії при Софіївському соборі, а пізніше й інших місцях, слов’янською мовою перекладено відомі у всьому світі твори «Хроніка Георгія Амартола», «Історія іудейської війни» Йосифа Флавія, Хроніка Сінкела, «Житіє Василія Нового», «Християнська топографія» Козьми Індикоплова, «Житія Стефана Сурозького», «Александрія», «Пчела»,

«Повість про Акіра премудрого», «Шестоднев» Іоанна, екзарха болгарського, «Деівгенієве діяніє»,

«Фізіолог» Пандекти Никона та інші твори, які мали виключне значення для поширення освіти і тогочасних наукових знань[6,с.725].

За свідченнями митрополита Климентія, в середині ХІІІ століття було в Київській Русі до 400 чоловік, що знали грецьку мову.

1037 року Ярослав Мудрий наказав збудувати величний кам’яний Софіївський собор – Руську митрополію, яка стала одним з осередків київської писемної школи. Тут в 1037 році було створено першу державну бібліотеку – книгосховище, її книгами забезпечувалися новозбудовані церкви по всій країні. При соборі існувала велика велика майстерня – скрипторій, де переписувалися та перекладалися з іноземних мов книги, продовжувалося київське літописання [там же,с.716].

Другим центром київської писемної школи трохи пізніше став Києво-Печерський монастир. Він виник у середині ХІ століття, його засновниками були Антоній, Феодосій та письменник Іларіон. Від самого початку монастир стає відомим, як місце переписування богослужбових книг[там же,с.722].

В Печерському монастирі написано багато різних оригінальних творів, насамперед, це стосується літописання, яке перейшло сюди з Софіївського собору.

Тут творили багато відомих літописців, редакторів та перекладачів. Серед них велична постать Нестора, автора «Повісті минулих літ» і «Житія Феодосія Печерського» [там же,с.723].

Він прийшов до монастиря 17-річним хлопцем і, крім звичайної грамоти, і, можливо, деяких відомостей із Святого Письма, навряд чи щось знав.

Свою енциклопедичну ерудицію, знайомство з місцевими та іноземними джерелами та літературний талант він розвинув і вдосконалив завдяки здобутій освіті, а саме – вивченню грецької мови, начитаності у джерелах, вмінню брати з них найголовніше та робити широкі історичні узагальнення [9,с.122].

Саме таку освіту здобули уславлені діячі культури Русі: Іларіон, Феодосій Печерський, Никон Великий, Климент Смолятич, Кирило Туровський, Сильвестр і Мойсей Видубицькі, Ярослав Мудрий та його сини Ізяслав, Святополк і Всеволод, онуки Святополк, Володимир Мономах та інші.

Третім центром київської писемної школи був Михайлівський Видубицький монастир. Він розташований поблизу Києва в місцевості, яка здавна мала назву Видубичі. Це був вотчий монастир Всеволода Ярославича та його роду. У 1070р. в монастирі закладено кам’яну церкву архистратига Михаїла[6,с.723]

Видубицький монастир, починаючи з часів князювання в Києві Володимира Мономаха (1113-1125рр.) став одним із важливих центрів київської писемної школи, де продовжувалося літописання, переписувалися книжки, створювалися оригінальні твори, існувала велика бібліотека.

На початку ХІІ століття ігумен Сильвестр піддав ретельному редагуванню «Повість минулих літ», висунувши на перший план діяльність Володимира Мономаха.

В. Татіщев у своїй «Історії» згадує, що Ганна (Янка) Всеволодівна, яка у 1086 році була черницею Андріївського монастиря в Києві, заснувала при ньому школу для дівчат, де навчали грамоті, співам, шиттю та іншому рукоділлю [9,с.119].

Отже, у Києві ХІ- ХІІ ст. існувало 3 осередки київської писемної школи: Софіївський собор, Печерський та Видубицький монастирі. Особливого значення в цей час набуває Печерський монастир – осередок освіти, писемності, літописання, зі стін якого вийшли численні високоосвічені люди: письменники-філософи, літописці-книжники, церковні діячі. У монастирі, по суті, склалася київська школа літописання, традиції якої в подальшому мали великий вплив на розвиток історичної літератури [6,с.724].

Трудами високосвічених русичів писемність і література Київської Русі досягла дуже високого рівня, що не поступався досягненням європейських країн.

Таким чином, школа і освіта в Давньоруській державі в період з Х по ХІІІ століття пройшли величезний за значенням етап розвитку, завдяки позитивним впливам Християнства та Візантійської імперії розвинулась власна давньоруська писемна школа, твори представників якої відзначались власним стилем та манерою написання. Високим був відсоток освічених людей в державі, що було надзвичайно рідкісно в сусідніх країнах. Навіть негативні впливи іноземних загарбників, а згодом феодальна роздробленість держави не сильно зупинили розвиток освіти в Давньоруській державі.